Месопотамія - Жадан Сергій - Страница 42
- Предыдущая
- 42/58
- Следующая
— Давай спати, — сказав я їй.
— Ти йди, — сказала вона, — спи. Я все одно не зможу. Стільки всього сталося останнім часом.
— Ну, тоді я з тобою посиджу, — найбільше мені не хотілося лишати її саму на балконі. — Розкажи що-небудь. Що там у тебе із заочним?
— Усе добре, — відповіла вона тихо.
— Хто ти тепер за освітою? — запитав я.
— Податківець, — відповіла вона автоматично.
— З тебе вийде добрий податківець, — запевнив я її. — А чим узагалі займаються податківці?
— Збирають податки, — відповіла вона й простягла мені руку.
І потім з'являється це відчуття втраченого часу. Виростає в тобі, як риф, стає поперек горла, мучить, виснажує. Я познайомився з нею десять років тому, — думав я, коли вона востаннє скрикнула й затихла, дивлячись на мене в темряві, мовби перепитуючи, чи нікому я, бува, не розповім тепер про справжній колір її волосся, Про його крихкість і посіченість, чи не почну я хвалитись перед друзями та знайомими, що бачив її відвертою, чи не буду я потім нагадувати їй усі її вигуки й стогони, усю її грубість та ніжність, усі вигини й гострі виступи під її шкірою. Десять років тому їй було двадцять, вона ще нічого не вміла, але вона легко вчилась і ретельно повторювала домашні завдання. Де був я увесь цей час? Чим таким важливим я займався? Чому я не дізнався нічого про її звички та поведінку ще тоді — десять років тому? Чому я лише тепер побачив, як вона рвучко прибирає волосся, відвертаючись до вікна, як вона ранить нігтями власні долоні, коли хоче стриматись і не видати себе, чому лише тепер я довідався, що вона любить розмовляти в темряві, говорити, реагуючи на голоси й теплий рух у сутінках, чому я стільки часу не знаходив у собі сили піймати її, примусити її лишитись, примусити її робити те, що їй подобається? Десять років — час, достатній, аби все забути й вигадати знову, аби розкласти небо на частини й спробувати зібрати його ще раз, ані на мить не сумніваючись в успіху власної затії. Що сталося з усім тим часом, що минув, на що його було використано? Що сталося з нами за весь цей час? Я розглядав зблизька тонкі зморшки під її очима. Такі зморшки обов'язково з'являються в людей, які багато сміються. Які сміються багато й довго, — додав я від себе. Її обличчя набуло певної гостроти й дорослості, вона майже припинила користуватись косметикою, хоча все одно здавалося, ніби вона постійно фарбується. Можливо, через виразні очі, можливо, через тьмяність шкіри, що не ставала молодшою. Її ключиці були так само гострі, нігті були так само пощерблені в щоденних сутичках, коліна були в подряпинах, литки були в синцях, нагадувала вона циркову гімнастку, що останні десять років літала в повітрі, б'ючись і хапаючись за згустки й розлами наелектризованої порожнечі. Коли втомлювалась, просила принести води. Голос її пересихав, шепотіла вона хрипко, проте ледь чутно, ніби боячись розбудити ще когось, хто спав о цій порі. Змочувала губи, втішено переводила дихання й знову шукала мене серед перемотаних мокрих простирадл. О четвертій ранку, виговорившись і заспокоївшись, почала засинати. Говорила крізь сон, згадувала якісь імена, вказувала на тонкі шрами на шиї, дістала цигарку, попросила вогню, так і заснула. Я обережно вийняв у неї з пальців сигарету, поклав поруч із ліжком, на стілець, де бовтався її дитячий бюстгальтер і лежали мої невикористані презервативи. Подумав, поклав поруч запальничку. Розбереться зранку, — подумав. Третя ніч без сну робила речі прозорими, а сутінь — живою. Серце поспішало так, наче боялося спізнитись на потяг. Воно рвалось уперед, мов пес, якого довго тримали на ланцюгу. Тілом, від лівої легені до правої, прокочувалися солоні хвилі, глухо б’ючи по обшивці й незадоволено відкочуючись назад. Іноді в темряві спалахували іскри, іноді пролітали вогняні жуки. Потрібно було йти відсипатись. Я зібрав свої речі, у коридорі, як зумів, одягнувся, знайшов кросівки, вийшов на сходи. У під'їзді було світло й лунко, ніби в шахті, з якої вибрали вугілля, а наповнили натомість склом і сонячним пилом. За вікнами починався сухий серпневий ранок. Я рушив униз, рахуючи сходинки, збиваючись із ліку й рахуючи знову. Унизу, за дверима, на вулиці, почув якийсь рух. Пси, — подумав, — це вуличні пси чекають на мене, аби перегризти мені горлянку за всіх, кого я в цьому житті образив. Зупинився, зважився, штовхнув двері ногою. Вони зі скрипом розчахнулися. Світло вдарило мені в очі. Так, наче я вийшов із лабіринту, яким блукав останні десять років.
Було їх багато. Я навіть не бачив тих, що стояли позаду. Але відчував їхнє тепло, від якого ніздрі й горлянка бралися кригою. З півсотні їх було напевне, а то й більше — очі ще не звикли до яскравого ранкового світла, обриси їхні чорно застигали, ніби вирізані зі старого заліза. Одягнені були по-вуличному, всім років по двадцять-тридцять, коротке волосся, зручне спортивне взуття, легкі куртки з капюшонами, темні широкі тренувальні штани. Стояли нерухомо, чекаючи, очевидно, на мою появу. Піймали, — подумав я й притулився спиною до цегляної стіни.
Усі пильно розглядали мене, дивилися мені в очі, ловили мої панічні рухи. Нарешті один із них, старший, заговорив.
— Звідси? — кивнув він головою на вікна вгорі.
— Ну, — погодився я.
— Давно тут живеш?
— Недавно, — чесно відповів я.
— Чорного знаєш?
Я завагався. Хто вони? — подумав. — Що їм говорити? Чорного я знав. І він мене теж знав. Але я не знав, добре це чи погано. Вирішив говорити як є.
— Знаю, — сказав.
— Знаєш, де він? — старший підійшов до мене зовсім близько й притишив голос.
— Та звідки? — здивувався я.
— Точно? — перепитав старший, упритул наблизивши до мене своє обличчя. Пахло від нього бензином.
— Точно, — я намагався не відводити погляду.
— Ну ладно, — так само тихо сказав старший, — дізнаєшся — скажи.
— А ви хто? — не втримався я.
Старший на мить відсахнувся й подивився на мене, не приховуючи здивування. Потім знову нахилився й тихо заговорив. Майже зашепотів. Я ловив якісь його слова, інші натомість безнадійно пролітали повз мене. Перепитувати я не наважувався, слухав те, що міг почути, дивуючись і запам'ятовуючи. Бо говорив він речі важливі. Настільки важливі, що мені й чути їх було не обов'язково — я й так усе це знав.
— Ми митарі, — сказав старший. — Митарі й сторожа. Ми збираємо данину з тих, хто винен, збираємо її для того, аби в усьому була рівновага. Ми забираємо зайве й повертаємо те, чого не стає. Ми полюємо на винних і підтримуємо боязких. Ми отримуємо мито з ощадливих і щедрих, з легковірних і підступних, ми збираємо його в горішньому місті й бідних кварталах за рікою. Ми беремо з підприємців та банкірів поважні щомісячні суми, але не гребуємо й мідяками робітників, чоботарів і перекупників. Ми складаємо монету до монети, банкноту до банкноти, ми фіксуємо кожен грошовий переказ і зберігаємо кожну фінансову розписку. Оскільки знаємо: ніщо не може залишатись несплаченим, не можна лишати по собі в цьому житті жодних боргів, не можна йти з цього життя боржником. Маєш повернути все, що тобі не належить, маєш розрахуватися за все, що отримав. Але ми збираємо не лише гроші й коштовності. Щомісяця ми збираємо несплачену злість, збираємо лють і запеклість, збираємо сміливість і застигле почуття помсти. А головне — ми збираємо всю несплачену любов цього міста, всю до крихти, всю до останнього подиху. Ми всі тут, у цьому місті, і є за великим рахунком митарями любові. Ми збираємо її щоранку, ми відшукуємо її щовечора, ми знаходимо її щоночі. Тому що не може бути любові несплаченої, любові, залишеної при собі, тому що вся любов належить цьому місту, тому що місто тримається цією любов'ю, наповнюється нею, ніби дощем восени, гріється нею, мов кам'яним вугіллям узимку. Без неї, без цієї любові, місто просто помре від холоду й спраги, його покинуть останні мешканці, вони вийдуть із нього, наче з лабіринту, не в змозі далі блукати цими вулицями й закутками без жодної мети. Тому — що б не сталося, що би з нами всіма не відбулося, які б скрутні часи нам не випало переживати, які б негоди не спали на наші дахи — ми вперто й наполегливо збираємо це велике невидиме мито, добираємо його атом до атома, подих до подиху, смерть до смерті. Знаходячи спільну мову з тими, хто нічого не приховує. Переконуючи тих, хто нам не довіряє. Знищуючи тих, хто стоїть нам на заваді. Так і передай Чорному, — старший повільно відвів голову, відступив убік, повернувся до своїх, щось їм сказав, повернувся, рушив до ріки. Решта рушила за ним. Залишились бензинові плями, у яких відбивалося вигоріле небо серпня.
- Предыдущая
- 42/58
- Следующая
