Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 35

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая

Вони спускалися туди, де на них уже чекали дві патрульні машини, стоячи поперек дороги. Сині мигавки спалахували несинхронно, з якоюсь знавіснілістю. Ліворуч, на набережній, виднівся бронеавтомобіль, і короткий обрубок гармати стежив за їхньою машиною.

— Тепер вам кінець,— сказала жінка тихо, майже співчутливо. — Невже й мені з вами тут умирати?

— Зупиніться за п'ятдесят ярдів од поста й робіть своє,— відповів Річардс і зсунувся нижче. Обличчя його почало нервово сіпатись.

Амелія зупинила машину й розчинила дверцята, проте не виглянула. В повітрі панувала мертва тиша. "Над натовпом зависла мовчанка",— іронічно подумав Річардс.

— Я боюсь,— промовила жінка. — Зрозумійте, будь ласка, я так боюсь.

— Ніхто в вас не стрілятиме,— сказав Річардс. — Тут забагато людей. Заложників не вбивають при свідках. Такі правила гри.

Якусь мить вона дивилася на нього, і йому раптом захотілось випити з нею кави. Він уважно слухав би, що вона каже, помішуючи справжні вершки в гарячій каві,— все, звісно, за її рахунок. Потім вони поговорили б про соціальну несправедливість і про те, що шкарпетки чомусь завжди спадають, коли взуваєш гумові чоботи, і про те, як важливо бути щирим.

— Дійте, місіс Вільямс,— мовив Річардс, і в його напруженому голосі почулися ледь помітні глузливі нотки. — На вас дивиться світ.

Вона виглянула з машини.

Десь за тридцять футів позаду з'явилися ще шість поліційних машин і бронеавтомобіль, відрізаючи дорогу до відступу.

Річардс подумав: "Тепер один вихід — просто на небеса".

— Мене звуть Амелія Вільямс. Я — заложниця Бенджаміна Річардса. Якщо ви не гарантуєте нам безпеку, він каже, що вб'є мене.

На мить стало так тихо, що Річардс почув далекий гудок невидимої яхти.

Потім різкий металевий голос загримотів через підсилювач:

— Ми хочемо говорити з Беном Річардсом!

— Ні,— швидко сказав Річардс.

— Він каже, що не хоче говорити.

— Вийдіть із машини, місіс.

— Він уб'є мене! — дико скрикнула жінка. — Хіба ви не чули? Нас уже й так мало не вбили, там! Він каже, що вам однаково, кого вбивати. Господи, невже це правда?

Хрипкий голос із натовпу зарепетував:

— Пропустіть її!

— Виходьте з машини, а то стрілятимем!

— Про-пу-стіть її! Про-пу-стіть її! — почав скандувати натовп, наче юрма завзятих уболівальників на стадіоні.

Всіх заглушив голос із гучномовця. Хтось кинув каменем — на лобовому склі поліційної машини лишилася зірочка.

Нараз заревли мотори, дві машини попереду почали роз'їжджатися, даючи вузьку щілину для проїзду. Натовп вибухнув вітальними криками й знову затих, чекаючи, що буде далі.

— Всім цивільним особам звільнити територію,— монотонно загримів гучномовець. — Можливо, тут стрілятимуть. Усім цивільним особам звільнити територію, непокірних буде звинувачено в порушенні громадського порядку та незаконному зібранні. Покарання за порушення громадського порядку та незаконне зібрання — десять років у виправному закладі штату, або штраф десять тисяч доларів, або те й те. Звільніть територію! Звільніть територію!

— Аякже, щоб ніхто не бачив, як ви вб'єте жінку! — вереснув істеричний голос. — К розтакій матері лягавих!

Натовп не ворухнувся. Над'їхав жовто-чорний мікроавтобус із написом "Теленовини"; ефектно виснувши гальмами, зупинився. З нього вискочили двоє й заходились налаштовувати камеру.

До них кинулися двоє полісменів. Жорстока сутичка тривала недовго. Один із полісменів вихопив камеру й, тримаючи її за триногу, торохнув об асфальт. Репортер спробував дотягтися до полісмена, але його тут же уперіщили кийком.

З натовпу вихопився хлопчина й жбурнув каменем ззаду в голову якомусь полісменові. На дорогу бризнула кров, полісмен упав. Кілька його товаришів накинулися на хлопця й потягли геть. Далі сталося неймовірне: тут і там почали спалахувати жорстокі бійки між добре вдягненими городянами та злиденними мешканцями нетрів. Жінка у роздертому вицвілому халаті накинулася на повну поважну матрону й почала тягати її за коси. Обидві гепнулись на дорогу й покотилися, копаючи одна одну ногами та лементуючи.

— Господи! — слабким голосом пробелькотіла Амелія.

— Що там таке? — спитав Річардс. Він не наважувався -виглянути з-за приладового щитка.

— Б'ються. Поліція б'є людей. Хтось потрощив телекамеру.

— Досить, Річардсе! Виходь!

— Поїхали,— тихо звелів Річардс.

Машина шарпнулася вперед.

— Вони стрілятимуть по кришках циліндрів,— промовила жінка. — Вам однаково доведеться вийти.

— Вони не стрілятимуть,— заперечив Річардс.

— Чому?

— Бо дурні.

Вони справді не стріляли.

Амелія з Річардсом повільно їхали повз поліційні машини та юрбу людей з витріщеними очима. Юрба підсвідомо розділилася навпіл. По один бік дороги стояли ті, що належали до середнього та вищого класів: жіночки, які робили собі зачіски в перукарнях, чоловіки в дорогих сорочках фірми "Ерроу" та черевиках з м'якої шкіри; люди в комбінезонах з назвою фірми на спині та власним прізвищем, вишитим золотистою ниткою над нагрудною кишенею; жінки, що виїхали за покупками й були вдягнені, як Амелія Вільямс. У цих людей були різні обличчя, але одне їх об'єднувало: всім їм чогось не вистачало, вони скидалися на портрети з проймами замість очей чи на головоломку, в якій бракувало незначної деталі, щоб скласти цілісну картину. В них немає відчаю, думав Річардс. їм ніколи не смокче в животі. Вони не тішать себе дурними мріями чи божевільними надіями.

Ці люди стояли праворуч від дороги, там, де був і заклад, який поєднував у собі морський і заміський клуби для багатої публіки, що його Амелія з Річардсом саме проминали.

На другому, лівому боці дороги зібралася біднота. Червоні носи з полопаними судинами. Пласкі, обвислі груди. Рідке волосся. Білі шкарпетки. Простудні нариви. Прищі. Безтямно одвислі губи ідіотів.

Тут було більше поліції, підкріплення ввесь час прибувало. Річардса не дивували ні швидкість реакції, ні жорстокість, із якою полісмени застосовували силу, хоча його поява була для них несподіванкою. Навіть тут, далеко від промислових центрів США, охоронці порядку тримали кийки та пістолети напохваті, а собак — голодними. Біднота вдирається до вілл, що стоять порожні восени та взимку, Бідняцькі діти ватагами штурмують універсами. Злидні пишуть милом, з граматичними похибками, непристойності на вітринах магазинів. Голота завжди шукає пригод на свою голову, а коли бачить тканину з вініловим покриттям, чи хромовану річ, костюм за дві сотні доларів, а чи велике черево, їй хочеться люто харкнути. Біднякам просто необхідно мати свого Джека Джонсона, свого Мухаммеда Алі, свого Клайда Берроу. Отож вони стояли й чекали.

"Праворуч — людці, які влітку відпочивають,— подумки звертався до телеглядачів Річардс. — Гладкі та сентиментальні, зате захищені зброєю. Ліворуч — супротивники вагою всього в сто тридцять фунтів, зате сміливі забіяки з підступним і диким поглядом. Це — голодні блідопикі. Вони й живуть за законами голодних: за фунт ковбаси вони хоч самого Христа пограбують. Отже, ми й тут маємо два протилежні табори. Одначе придивімося ближче до головних учасників нашої зустрічі. На рингу ми їх ніколи не бачимо: вони воліють змагатися в десятидоларових кріслах для глядачів. То чи ж знайдемо ми козла офіри — суддю, який влаштував би обидві сторони?"

Поволі, зі швидкістю тридцять миль на годину, Бен Річардс проїхав між двома юрмами.

Минула година. Була вже четверта пополудні. Дорогою поповзли тіні.

Річардс сидів, зсунувшись так, щоб його не було видно. Свідомість легко залишала його й так само легко поверталася. Він висмикнув сорочку із штанів, щоб оглянути нову рану. Куля зробила глибоку борозну в боці, і рана дуже кривавила. Кров запеклась, але погано. Якби довелось різко повернутися, рана роз'ятрилася б і кривавила ще дужче. Дарма. Вони однаково знищать його. Проти їхнього арсеналу його зусилля видавалися просто жартом. Він робитиме своє, заповнюватиме порожні графи власної долі, аж поки станеться "аварія", і від машини залишаться погнуті болти та шмаття бляхи ("...жахлива аварія... полісмена тимчасово усунуто з посади до повного розслідування... сумуємо з приводу безневинно загиблих..." — і все це заховають у заключному випуску новин, між повідомленням про біржові ціни та останньою заявою папи римського). Однак це було просто реакцією на те, що він бачив. Зараз його більше непокоїла Амелія Вільямс, яка зробила велику помилку, обравши для свого виїзду по магазинах ранок тієї середи.

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая