Переслідуваний - Кінг Стівен - Страница 16

• Предыдущая
• 16/50
• Следующая

Річардс відімкнув свою кімнату. Двері зсередини мали засув, і він одразу ним скористався. В кімнаті було ліжко, застелене майже білими простирадлами та армійською ковдрою, шафа, якій бракувало однієї шухляди, зображення Ісуса Христа на стіні, а в кутку — сталевий прут, на якому висіло двоє плічок. Оце і все, коли не рахувати вікна, що дивилося в темряву. Було п'ятнадцять хвилин на одинадцяту.

Річардс повісив куртку, зняв черевики й ліг, здаючи собі звіт у тому, який він нещасний, чужий і вразливий на цьому світі, що вищить, гуркоче й торохтить навколо, немов велетенський розхитаний автомобіль, який летить з гори в безодню, а пасажирам байдуже. Губи в Річардса скривилися, він заплакав.

Річардс нічого не записував на плівку. Просто лежав, утупившись у стелю, помережану безліччю тріщин, наче старий полив'яний горщик. На нього полюють уже більш як вісім годин. І він уже відробив вісімсот доларів із того, що покладено на його рахунок. Господи, цього не вистачить навіть на те, щоб вилізти з боргів!..

А передачу із своїм записом він пропустив. Господи, таки пропустив. Отой спектакль із наволочкою на голові.

Де тепер переслідувачі? Досі в Гардінгу? Чи в Нью-Йорку? А може, на шляху до Бостона? Ні, не може бути, щоб вони кинулися сюди. Адже дорогою не було ніяких перевірок. Йому пощастило вислизнути з найбільшого в світі міста, не називаючи себе, та й тут він живе під чужим ім'ям. Не могли вони натрапити на його слід. Аж ніяк.

У цьому готелі можна безпечно просидіти зо два дні. А потім — на північ, штат Нью-Гемпшір чи Вермонт, або на південь, до Гартфорда, чи Філадельфії, навіть до Атланти. Далі на схід — океан, а за ним — Англія, Європа. Ідея приваблива, проте навряд чи здійсненна. На літак без особового посвідчення не сядеш, у Франції — воєнний стан. Хоча можна й зайцем спробувати, але коли вже викриють, тоді відразу всьому кінець. А про захід нічого й думати. На заході пече найдужче.

Якщо не можеш терпіти жару, забирайся геть із кухні.

Хто це сказав?

Молі, мабуть, знає. Річардс тихенько засміявся, і йому відлягло від серця.

Десь обізвалося радіо.

Добре було б дістати пістолета цього ж вечора, проте Річардс надто стомився. Стомила подорож. Стомило те, що він — переслідуваний. Тваринне чуття підказувало йому краще, ніж розум, що, можливо, дуже скоро доведеться ночувати в по-жовтневому холодній дренажній трубі чи в порослій бур'яном та закиданій сміттям водостічній канаві.

Отже, пістолет — завтра.

Він вимкнув світло й заснув.

Знову настала пора знімати.

Річардс стояв голим задом до камери, наспівуючи мелодію, що супроводжувала передачу "Переслідуваний". Голову він знову встромив у вивернуту наволочку, щоб не було видно штампу з назвою готелю.

Відеокамера надихнула Річардса на творчий гумор, про існування якого він у собі й не підозрював. Завжди вважав себе досить похмурою людиною, яка дивиться на речі майже або й зовсім без усміху, тепер же, під загрозою смерті, відкрив у собі прихований комедійний хист.

Коли касета випала з відеокамери, Річардс вирішив, що другу запише пополудні. Бути самому в кімнаті страшенна нудота; може, згодом спаде на думку щось цікаве. Він неквапливо вдягся й виглянув у вікно.

Зранку того четверга на Ганінгтон-авеню панував жвавий рух. По тротуарах теж повільно сунув людський натовп. Декотрі перебігали очима яскраво- жовті літери факсових об'яв під рубрикою "Розшукуються". На кожному розі стояв полісмен. Річардс ніби чув їхні голоси: "Проходь. Невже тобі нікуди податись? Ворушись, дурню!"

І він подумки переходив на той бік, але там повторювалось те саме і його знову проганяли. Хотілося розсердитись, але в п'яти так пекло, що й на місці не встояти.

Річардс почав зважувати всі "за" й "проти" того, щоб прийняти душ. Врешті вирішив, що все обійдеться добре. Він вийшов у коридор з рушником через плече й до самої вбиральні не зустрів нікого.

В ніс ударив сморід сечі, екскрементів та блювоти упереміш із духом якогось дезинфікуючого засобу. Всі двері в кабінах були, звичайно, позривані. Над пісуарами хтось надряпав великими літерами: "К розтакій матері Мережу!" Мабуть, вона добре йому допекла. В одному з пісуарів Річардс побачив купу лайна. "Хтось до краю набрався",— подумав він. По купі ліниво повзали мухи. Все це не викликало відрази в Річардса: картина знайома. Добре, що прийшов сюди в черевиках.

У душовій теж нікого не було. Кахляна підлога й стіни були потріскані, над цоколем поклякли патьоки давнього бруду. Річардс пустив воду із заіржавлено- го душу й терпляче, хвилин п'ять, чекав, поки з гарячої вона стала теплуватою. Потім швидко вмився, знайшовши на підлозі змилок: йому або забули видати, або його мило забрала собі покоївка.

Дорогою назад якийсь чоловік із заячою губою тицьнув йому в руки брошуру.

Річардс заправив сорочку в штани, сів на ліжко й запалив сигарету. Хотілось їсти, але він вирішив дочекатися вечора й аж тоді пошукати чогось підживитися.

Нудьга знову погнала його до вікна. Він почав рахувати різні марки автомобілів: "форди", "шевроле", "уїнти", "фольксвагени", "плімути", "студебе- кери", "ремблер-сюпріми". Виграє та, де рахунок швидше дійде до сотні. Гра примітивна, та краще така, ніж зовсім ніякої.

Далі по Ганінгтон-авеню був Північно-Східний університет, а через вулицю навпроти готелю — велика автоматизована книгарня. Рахуючи машини, Річардс водночас стежив, як студенти заходять і виходять з книгарні. Вони дуже різнились од тих, що читали оголошення про роботу: волосся коротше, майже на кожному — картатий джемпер, останній крик студентської моди. Вони протискались крізь натовп з доброзичливим виразом ніякової зверхності, і Річардс дивився на них і гірко посміхався. Щоп'ять хвилин до книгарні підкочували яскраво пофарбовані шикарні машини, часто екзотичних марок. Більшість мали наклейки на задніх шибках: Північно-Східного університету, Массачусетського технологічного інституту, Бостонського коледжу, Гарвардського університету. Люди, що тинялися довкола об'яв, сприймали цю вишукану техніку як невід'ємну частину міського пейзажу; лише дехто кидав на неї тупі жадібні погляди. Від крамниці від'їхав "уїнт", а на його місце став "форд", опустившись на дюйм над асфальтом, поки водій — коротко підстрижений хлопець з довжелезною сигаретою в зубах — переводив його на нейтральну швидкість. Машина осіла на один бік, і пасажир — дженджик у брунатно-білій шкіряній куртці — виліз і шаснув у книгарню.

Річардс зітхнув — рахувати машини стало зовсім нецікаво. "Форд" випереджав найближчого конкурента з рахунком 78:40. Кінцевий рахунок можна було передбачити так само, як і наслідки наступних виборів.

Раптом хтось заторохкав у двері, й Річардс принишк.

— Френкі! Ти тут, Френкі?

Річардс не обзивався. Закам'янілий від страху, він стояв, наче статуя.

— Засранець ти, друзяко Френкі! — За дверима почувся приглушений п'яний смішок, потім кроки. Заторохтіло в сусідні двері. — Ти тут, Френкі?

Річардсова душа почала поволі вибиратися з п'ят.

"Форд" поїхав, його місце зайняв інший "форд", сімдесят дев'ятий. Тьху.

Перейшло за полудень, потім настала перша година. Річардс дізнався про це, почувши далекі церковні дзвони. Він не міг гаяти жодної хвилини, а не мав годинника.

Річардс придумав новий варіант гри. Вартість "форда" — два очка, "студебекера" — три, "уїнта" — чотири. Виграє та марка, яка швидше набере п'ятсот очок.

Десь хвилин за п'ятнадцять він знову побачив молодика у брунатно-білій шкірянці — той стояв за книгарнею, прихилившись до ліхтарного стовпа, й читав якусь афішу. Ніхто хлопця не проганяв; поліція ніби не помічала його.

• Предыдущая
• 16/50
• Следующая