Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 46

• Предыдущая
• 46/64
• Следующая

Коли човен зник з поля зору, Тім повісив свої ґунна на худенькі плечі, повернувся в той бік, куди показував прилад, і покрокував у глиб лісу.

Спустилася темрява. Спершу світив Місяць, та коли він торкнувся землі, те світло стало тьмяним і непевним… та й воно зрештою зникло. Стежка справді була, Тім був цього певен, але з неї легко було збитися в один чи інший бік. Перші два рази, коли це сталося, він зумів якось не вдаритися лобом об дерево, але втретє зіткнення уникнути не вдалося. Він думав про Мерліна і про те, чи могло бути так, що такої людини не існувало, і врізався грудьми в стовбур залізного дерева. Сріблясту тарілочку він у руці втримав, але кошик з провізією впав на землю, і все, що в ньому було, розсипалося.

Тепер доведеться повзати навколішки й збирати все. А якщо не хочу сидіти тут до світанку, то можу щось і не знай…

— Присвітити тобі, мандрівцю? — поцікавився жіночий голос.

Пізніше Тім заспокоював себе тим, що скрикнув од несподіванки (бо чи ж не маємо ми всі схильності прикрашати свої спогади, щоб вони показували нас із кращого боку?), але правда була трохи більш гіркою: він закричав од жаху, впустив пластину і ладен був накивати п’ятами (і хай би там було хоч сто дерев, на які він міг налетіти), коли втрутилася та частина його єства, що відповідала за виживання. Якби він побіг, то, найпевніше, більше ніколи не знайшов би їжі, розкиданої на краю стежки. Чи пластини, яку зобов’язався оберігати й повернути неушкодженою.

До мене заговорила пластина.

То була нерозумна думка, бо в такій тоненькій металевій тарілочці не змогла би поміститися навіть фея завбільшки з Арманіту… та чи нерозумніша за маленького хлопчика, котрий сам-один вирушив у Нескінченний ліс шукати чаклуна, який міг уже багато століть лежати в могилі? І який, навіть якщо й був ще живий, перебував, мабуть, за тисячі коліс на північ од тієї місцини, на тому краї світу, де ніколи не танув сніг?

Тім придивився, чи нема зеленого світіння, і не побачив. Відчуваючи, як важко гупає в грудях серце, він опустився на коліна і став мацати землю. Пальці натрапили на розсипані брутерботи зі свининою, кошичок ягід (майже всі вони висипалися на землю), сам плетений кошик… але сріблястої пластини не було.

— Де ти, чорти б тебе у Ніс узяли? — у відчаї закричав Тім.

— Тут, мандрівцю, — відказав жіночий голос. Спокійний і стриманий, він долинав зліва. Стоячи на долонях і колінах, він розвернувся в той бік.

— Де?

— Тут, мандрівцю.

— Говори, не замовкай, як ти не від того.

Голос був люб’язний.

— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю, тут, мандрівцю.

Тім простягнув руку на голос, і пальці зімкнулися на цінному предметі. Перевернувши його в руці, він побачив зелене світло. І пригорнув, весь спітнілий, пластину до грудей. Він подумав, що ще ніколи в житті йому не було так страшно: навіть тоді, коли він збагнув, що стоїть на голові у дракона. І водночас ще ніколи не відчував він такого полегшення.

— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю. Тут…

— Я тебе знайшов, — Тім почувався дурним і не дурним одночасно. — Тепер ти можеш, е-е, замовкнути.

Срібляста пластина мовчала. Тім сидів непорушно хвилин зо п’ять, дослуховуючись до нічних звуків лісу — не таких загрозливих, як на болоті, принаймні поки що — і поволі себе опановуючи. А вже тоді сказав:

— Так, сей, я б хотів, щоб тут стало світліше.

Пластина тихо застогнала, як тоді, коли з неї випинався штир, і несподівано засяяло біле світло, таке яскраве, що Тім ненадовго осліп. Дерева зненацька стрибнули до нього і скупчилися навколо, і якесь створіння, що беззвучно підібралося було близенько, відскочило з переляканим звуком «арк». Очі у Тіма були надто засліплені, щоб він міг щось добре роздивитися, але у нього склалося враження, що тварина мала блискуче вкрите шерстю тільце і (можливо) хвіст у формі закарлючки.

На пластині виник ще один штир. Те несамовите світло лилося з маленької випуклості вгорі. Здавалося, горів фосфор, та тільки, на відміну від фосфору, це світло не вигорало. Тім гадки не мав, як палички й лампочки могли сховатися в такій тоненькій металевій пластині, але йому було й байдуже. По-справжньому його цікавило тільки одне.

— Моя леді, а надовго його вистачить?

— Твоє запитання неконкретне, мандрівцю. Перефразуй.

— На скільки вистачить світла?

— Заряд акумулятора становить вісімдесят вісім відсотків. Очікувана тривалість — сімдесят років, плюс-мінус два роки.

«Сімдесят років, — подумав Тім. — Цього має вистачити».

І він став збирати й знову пакувати свої ґунна.

У яскравому світлі, що осявало шлях, стежина, якою йшов Тім, була навіть помітнішою, ніж на краю болота, проте вона неухильно вела вгору, і вже до півночі (якщо була вже північ, бо певності в цьому Тім не мав) він стомився, попри те що довго спав у човні. Стійко трималася гнітюча неприродна спека, яка тільки заважала просуватися вперед. Так само, як важкий плетений кошик і бурдюк. Врешті-решт він сів, поклав пластину коло себе, відкрив кошик і зжував один брутербот. Було смачно. Тім замислився, а чи не з’їсти йому ще й другий, та тоді нагадав собі, що не знає, на який період йому треба розтягувати провізію. Також його осяяла думка, що яскраве світло від пластини могло привабити істот, які опинилися неподалік, і деякі з цих істот, певно, були налаштовані недоброзичливо.

— Леді, ви не могли б вимкнути світло?

Він не був певен, що вона відповість (за останні чотири-п’ять годин він перепробував декілька способів завести розмову, та марно), але світло вимкнулося, і він опинився в чорнющій темряві. І одразу ж почав відчувати навколо себе живих істот — кабанів, лісових вовків, вуртів, одного-двох пукі, — і мусив придушити в собі бажання знову попросити про світло.

Попри неприродну спеку, цей залізний ліс наче знав, що вже Широка Земля, тому скинув чимало осіннього листя на гумус. Найбільше припало на квіти, що росли біля їхніх стовбурів, але й далі було насипано багацько. Тім назбирав декілька оберемків листя, зробив собі сяку-таку постіль і ліг.

«Я геть згвинтився», — подумав Тім. Цим неприємним словом називали в Лісовому людей, що втратили розум. Але згвинченим він не почувався. Насправді він почувався повноцінним і задоволеним, хоча йому бракувало фаґонарців і він переймався, що з ними буде.

— Я лягаю спати, — сказав він. — Розбудите мене, як щось підбереться, сей?

Вона відповіла, хоча Тім нічого не зрозумів.

— Директива Дев’ятнадцять.

«Це після вісімнадцяти й до двадцяти», — подумав Тім і заплющив очі. Сон потягнув його в свої обійми одразу. Він хотів було запитати безтілесний жіночий голос іще про одне: чи розмовляла вона з болотяним народом. Але не встиг: заснув.

У найтемнішу пору ночі та частина лісу, де спав Тім Рос, ожила: її заполонили маленькі скрадливі істоти. Привид у машині, складному пристрої під маркою «портативний навігаційний модуль ДАРІЯ Північного Центру Позитроніки, NCP-1436345-AN», наближення цих створінь помітив, але зберігав мовчанку, бо не відчував небезпеки. А Тім собі безтурботно спав.

Трокени (було їх шестеро) нещільним півколом зібралися біля хлопчика. Якийсь час вони просто роздивлялися його своїми дивними очима з золотистими обідцями, та потім розвернулися на північ і здійняли свої пички догори.

Над найпівнічнішими краями Серединного світу, де ніколи не тануть сніги й ніколи не настає Нова Земля, став формуватися велетенський вир, обертаючись у повітрі, що надійшло з півдня і було занадто теплим. Він дихав, як легеня, і всмоктував крижане повітря знизу, і обертався все швидше, сам себе накачуючи силою. Невдовзі зовнішній його край знайшов Шлях Променя, що його навігаційний модуль ДАРІЯ зчитував електронним способом, а Тім бачив у вигляді ледь помітної стежки, що вела крізь ліс.

Промінь покуштував ураган, вирішив, що він смачний, і засмоктав його край. Старкбласт рушив на південь, попервах повільно, та що далі, то швидше.

• Предыдущая
• 46/64
• Следующая