Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/76
• Следующая

І за кожним разом, коли вимовляв із неможливим акцентом французькі слова, повертавсь на всі боки та позирав на присутніх.

Ефенді Мустафа розвалився на стільці і зараз почав розповідати дрібні новинки, які займали його товариство. Він дуже чванився тим, що бував у поліцмейстра, нотаря та начальника пошти, хоч там із його сміялися та гордували ним.

Розмова чогось не клеїлась.

Абдураїм більше мовчав або притакував, Джіафер видимо нетерпеливився, очікуючи Рустема, а софти уважно розглядали альбоми.

Коли врешті показався Рустем, Джіафер зразу налетів на нього:

– Знаєш, яка неприємність? Белял зрікся віддати нам шопу під театр. Послухав репетицію і сьогодні приніс свою відмову.

– Через що?

– Боїться… Небезпечне, каже, діло; що люди скажуть…

– Що ж тепер діяти? Доведеться шукати десь-інде.

Рустем був дуже стурбований.

– Ви таки думаєте виставляти п’єсу? – обізвався Абдураїм.

– Конче. Або що?

– Я б не радив сього робити. Ви висміюєте в ній наше духовенство… занадто гостро ставите жіночу справу.

– А ти думаєш, що се шкідливо? – глянув на його Рустем.

– Авжеж, шкідливо… Наш народ держиться поки що ісламом, слухає своїх імамів і поважає їх. А ви хочете зруйнувати його світогляд, його віру, хоч замість того нічого рівноцінного не даєте йому… Народ треба раніш підготувати… Дайте йому перше добрий мектеб, відповідний новим педагогічним вимогам, зробіть його письменним, дайте Коран на татарській мові, бо арабської він не розуміє й через се темний…

– Чекай, чекай! – захвилювався Джіафер. – Мектеб – діло добре, та ним усього не зробиш… Ти кажеш – іслам, Коран. А Коран каже, що жінка нижча від мужчини, що вона тільки для нього й сотворена, що її можна бити… У нас жінка в неволі, закутана, як маграмою[16], нашими ж забобонами, темна, безправна… Її треба вивести на шлях культури, зрівняти в правах із мужчиною…

Слово «культура» було любимим словом Джіафера, яке його трохи п’янило, від якого очі в нього починали блищати і йому робилося тепло.

Ефенді Мустафа вмішався в розмову, наморщив чоло і віддув губи.

– Ще Бокль написав книжку «Про залежність жінки». Жінка, каже Бокль… жінка не повинна залежати від чоловіка… ха-ха!.. Laissez faire, laissez passer!..[17] Ви подивіться на нашу татарку: нігті нафарбувала, спустила до п’ят штани, закуталась, як та копиця… Бр-р!.. От наші дами… Charmant!..[18]

Він заскакав на стільці, аж китиця від феза на йому заметлялась і забряжчали брелоки.

Рустем поглянув на нього зі злістю.

– Мілль, а не Бокль… Нічого Бокль такого не писав.

– Ах, pardon!

– Не мектеби поможуть нашій відсталості, – звернувся Рустем до Абдураїма, – бо що з того, коли народ читатиме байки про святого, який по смерті біжить із головою попід пахвою, а справжня наука – боротьба з темнотою. Мулли держать народ у темноті, бо їм се вигідно… Мулли затримують поступ, той світлий день, що сяє вже європейським народам. Проти них і треба боротися… Нам треба будити думку… Треба показати, як живуть інші народи, що вони не невірні, а старші брати, треба будити свідомість… Біда, що нас мало, роботи багато, а ворогів іще більше… Ну, та поборемось. Будемо творити літературу, організовувати інтелігенцію, міську і сільську, визволяти жінку з неволі… Покажем народові, хто йому ворог, хто друг… От європейцям – тим легше: у них жінка товариш, помічник мужчині, а у нас… Ну, я вас питаю, чи багато знайдеться наших татарок, щоб зважились прилюдно хоч би відкрити лице або навчились писати?.. Коли я одружусь…

– Не зразу, не зразу, – гамував Абдураїм, – треба рахуватися з тим, що батьки наші живі ще, що народ правовірний… Не знаю, чого ви нападаєте на іслам. Його тільки погано розуміють… Коран треба толкувати не так, як досі, а відповідно новим досвідам науки. Тоді одпаде усе те темне, проти чого обурюєтесь. Про се вже писали і Касум Емін, і Самібей.

– Давайте нам літературу. Давайте Байронів, Шекспірів, Ґете!.. Й ми станемо поруч із іншими, ми увіллємось у сім’ю культурних народів! – кричав Джіафер, зігрітий суперечкою.

– Як будуть у нас нові мектеби, коли матимемо багато освічених учителів-мугалімів, тоді в нас усе буде, не зараз, а буде, – стояв на своєму Абдураїм, і його винищений й заляканий вид, із виразом затятості та обмеження, навіть кривився.

– Панове, ну що вам мужик? Ведь ето горьковскій тіп… Ха-ха!.. Де наша татарська інтелігенція? У нас нема її. От подивіться: у руських – нотар, дами, начальник пошти… Tout le monde[19]! Ціле товариство. Се я розумію, а мужик… Ха-ха!..

– От, їй-богу, я вірю, що людина походить від малпи! – сміявся Рустем, міряючи оком ефенді.

Але той немов не розумів і тільки сміявсь, так йому подобалась та вільна думка.

– Знаєте, messieurs[20], Спенсер був великий учений, йому можна вірити!.. Ха-ха!..

Розмова дедалі ставала палкішою. Софти були на боці Рустема. Гості загрілись суперечками, і серед диму папірос та випарів кави знявся такий гармидер, що ніхто гаразд не розбирав, хто за кого й за що стоїть.

Джіафер гаряче обороняв потребу оригінальної літератури та перекладів європейських письменників. Татари мусять знати, як і чим живуть європейці, які в них ідеали, які напрямки.

– Виробляйте літературну мову, спільну для всіх татар… Годі нам говорити на різних мовах. Се анормально, що кримський татарин погано розуміє те, що пише казанський, а письменника з Тифліса не всі можуть читати в Оренбурзі або в Баку… Спільна літературна мова і сильна, в європейському дусі література – от мій девіз!..

– Не забувай, що ми вже робимо дещо в такому напрямку, – гарячився Рустем. – Згадай, що було літ двадцять перед сим! Опріч Алькорана та його коментарів, народ нічого не знав. А тепер по наших селах нерідко знайдеш простих свідомих татар. Вони знають, хто вони й чого хотять…

– Ов, чи багато таких! – кричав Абдураїм. – Не буде багато, поки в нас будуть старосвітські мектеби з допотопними методами, поки не переробить усього учитель…

Серед гамору й крику ніхто не помітив Бекіра. Молодий хлопець причаївсь за порогом й з цікавості висунув голову в двері. Потому насмілився, переступив поріг і, підібгавши ноги, сів долі в куточку. Він весь обернувся в увагу, очі в нього блищали, а вуха, червоні й великі, ще більш настовбурчились, немов боялись пропустити хоч слово з розмови.

– Ти чого тут? – помітив його Джіафер.

– Та… я до Рустема… Нічого, нехай потому, – благав він, немов боявся, щоб його не прогнали.

– Вставай, Бекіре, сідай з нами до гурту, – кликав Рустем.

– Ні… ні… мені й тут добре… – мотав головою Бекір, засоромлений вкрай та весь червоний.

– Он сидить Азія долі і не хоче встати на ноги! – сміявся Джіафер серед загального реготу.

– А ми її зведемо, посадимо на європейський стілець.

Але сеє було не легко. Азія соромилась і нізащо не хотіла розігнути підібганих ніг.

Так і лишилась у кутку.

Тільки коли знов знялась розмова про освіту жінок, Бекір весь стрепенувся і навіть устав.

– Е-е… розумієш… – заїкнувся він, – пророк не так казав… Я навчу жінку писати, а вона мене зрадить… Напише до другого: приходь (хай лежить слово моє під каменем)… І буде тому гірше, аніж би наївся болота… Гріх буде, зле… Ч-чорт його знає! Магомет дав закон… Держи його, поки не вмреш. А так – ні, зле… Ч-чорт його знає…

Бекір хвилювався, заїкавсь і червонів.

– Ти не рівняй жінки до чоловіка… Аллах, як творив чоловіка, то сказав йому дивитись у небо, а жінці – в землю… Так усе на світі: що краще – мужчина, що гірше – жінка. Літо – мужчина, а зима – жінка… День – знов мужчина, а ніч – жінка… Недурно ж поклав так Аллах… Ч-чорт його знає…

• Предыдущая
• 32/76
• Следующая