Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович - Страница 30

• Предыдущая
• 30/76
• Следующая

– Ч-чорт його знає! – низав він плечима, і очі в нього горіли, а вуха світились на сонці. – Ч-чорт його знає… Пішов я учора в садок у ханський палац, а там, розумієш, сидить гяур на лаві й обняв чужу жінку, наче свою… Тьху!.. погань… Ні, в нас сього нема… Магомет не велів… У Стамбулі сього вже не побачиш, ой ні… От тільки зберу трохи грошей… Я бідний… Батько, розумієш, й сам не має що їсти… А тут плати… Бакшиш давай… і скрізь бакшиш. І до війська беруть… Ч-чорт його знає…

Рустем далі не слухав.

День відійшов. Тривожний, неспокійний, в ясній одежі і галасливий. Зайшов за гори разом із сонцем – і стало тихо. Спокійна, тиха, як богомільна черниця, з’явилась ніч. Замовкла сіра земля, здрімнули хати, тополі і поле.

Сумно, безлюдно в святому місці – Азізі. Пишні «тюр-бе» – мавзолеї – самітно сіріють на полі між будяками і грузом, важкі, великі, байдужі, як ті святі та хани, що спочивають під ними. Чорною купою заснув на землі монастир – «теке», а над ним стоїть мінарет, як білий привид. Не сплять лиш цвіркуни і фонтани, та кліпа очима-зорями небо.

Легко, мов тінь пливла, ступав по Азізі Абібула. Немов боявся топтати місце, полите кров’ю святого. А може, до сього місця торкалась нога Аджідер-мелек султана, коли він, у давню давнину ще, ніс свою голову попід пахвою та поливав кров’ю шлях до могили. Кожен раз, коли Абібула тихими ночами простував у теке на молитву, він уявляв собі людину без голови, з кривавим горлом, а з-під пахви у неї дивилась на нього страшними очима відтята голова.

І кожен раз, як і тепер, було йому страшно і серед тиші калатало серце. Властиве, се було добре. Він сам викликав ту уяву, оберігав той страх і той настрій, ворушив його, немов болючий зуб. Він хотів, щоб душа в його гойдалась, як хибкий човен на морі, тремтіла, як лист на вогні, щоб стала прозорою, легкою й могла злинути в небо. Так щиро він прагнув єднання з Богом.

Абібула підійшов до теке; ще нікого не було. Скрізь тихо й темно.

Абібула став під тополею. Чекав. Дививсь на зорі і вбирав у себе таємну тишу святого місця. Йому було так добре, в голові трохи крутилось, душа сподівалась розкошів молитви і тріпала, як птиця крилами.

Нараз від стіни відділилась біла фігура.

– Ахшам хаір олсун![11]

– Ахшам…

Те «ахшам» брата, тихе, як нічне шелестіння тополі, здалось незвичайним, таємним.

Дервіші помалу збирались.

З мороку ночі, як із туману, випливали фігури у довгих халатах, у білих чалмах, мовчазні й поважні.

– Ахшам! Ахшам!.. – шелестіли слова, як сухе листя, й гинули серед ночі.

В вікні теке блимнув несмілий вогник.

Тихо ступаючи, гордо пройшов у теке шейх[12], високий, пишно зодягнений. Пішов, подивився і знов вернув додому. Ні до кого не обізвався, ніхто до нього. Він тепер постив і дав зарік мовчати.

Серед тиші чутно було, як десь далеко торохтів віз.

Дервіші сходились. Кидали слово-два, тихо, пошепки, й мовкли. Дзвінко дзюрчала вода. Високі тополі все шелестіли. Біліли в темряві чалми і бороди.

Підкотивсь до теке віз і став. Коняка форкнула. Два чоловіки скочили з воза, мовчки підняли кожух, під яким щось стогнало.

– Меджін… меджін… – хтось сказав стиха.

Зняли слабого на руки і понесли у теке. Ноги висіли в нього безвладно, як перебиті.

Знов стало тихо. Усі чекали. Абібула не зводив очей з теке, над яким здіймавсь мінарет, мов білий привид.

Та ось усі стрепенулися. В вікні мінарета мигнула тінь, і зараз розлігся спів муедзина – сумний, скрипучий та жалібний.

Всі знялись із місця.

В теке було темно. Тільки коло міграбу[13], де стояв шейх, горіли дві прості лампи. Низька закопчена стеля, темні килимки на помості, нерівні, колись іще білені стіни, холодне сперте повітря – скоріш нагадували запущений склад, ніж дім Божий. Ряди стоптаних капців, полишених біля порога, насичали повітря їдким запахом поту. Люди ставали рядками і прикладали руки до вух: ми слухаєм, Боже!.. Почалась звичайна мусульманська відправа і скоро скінчилась.

Тихо, босими ногами, підходили дервіші до шейха, вклонялись і сідали долі в кружок… Ноги під себе, плече до плеча, у тісне братерське коло. Абібула чув теплі плечі своїх сусідів. Йому здавалось, що його тіло розширилось, зросло праворуч і ліворуч, аж ген далеко, й тремтіло, немов жива каблучка. Горде обличчя в шейха стало поважним, наче застигло. Очі спустив додолу, дививсь, здавалось, на бороду. Усі мовчали. Так тихо стало… Світло притьмарилось, і брудні стіни тісніше зсунулись. Віддаль безвладною масою лежав недужий.

Усі чекали.

Раптом, як із одних грудей, почався спів. Повільний, розмірений, скупий. Слова гупали в пісні, як ціп на току, окремо, виразно:

– Ла-іль – Ал-ла…

Монотонно і безконечно, наче великі годинники рахують хвилі:

– Ла-іль – Ал-ла…

Абібула прижмурив очі. Голова в нього хитається в такт пісні, і слова йдуть за словами, немов верблюди в пустині:

– Ла-іль – Ал-ла…

На один голос, у такт, безперестанку, без передишки. Всі ті ж слова, усе той темп.

Так тягнеться довго. Минають хвилі, години; здається, дні цілі проходять. Він уже не чує ні власного голосу, ні свого тіла, ні тіла сусідів. Всі вони злились разом, в одно суцільне тіло, у один спільний голос, який веде пісню, довгу, скучну, монотонну, немов машина помпує воду або слова хтось ниже на безконечну низку:

– Ла-іль – Ал-ла…

Не то скучно стає Абібулі, не то спати хочеться. Щось налягло на мозок. А проте Абібула чує, як там десь глибоко, у грудях, на самому дні, зерно по зерні, крапля по краплі, збирається сила, росте, зміцнюється. І знов йдуть, як хвилі:

– Ла-іль – Ал-ла…

Сумно так стало в теке; бліді обличчя немов застигли, а в серці щось неспокійне, там щось ворушиться… Клубком котиться в грудях, бере за горло. Хочеться крикнуть: ти один, Боже, всесильний, могучий, в тобі вся радість, у тобі надія… Ти один, Боже! О Боже!..

Хтось хлипнув, не здержавсь…

– Алла!

І збудив назбирану силу, всіх зняв на ноги.

Тремтить в Абібули тіло і горять вуха. Розгойдана душа рветься хвалити Бога, тягне з собою тіло. Щось у ньому є. Якась пружина. Велика радість. Побожний рух.

– Немає Бога, опріч Бога!..

Плече з плечем, знов тісний круг, братнєє коло. Вінок із халатів та білих чалм. Радісно пісня вирвалась із грудей:

Жива каблучка уже хитнулась. Раз у той бік, раз у другий. Спочатку плавко, поволі, у такт, немов тихі вітри хитають колом, немов лагідні хвилі гойдають водні лілеї. Схиляються чалми в честь шейха, гойдається мозок, як у колисці, душа бажає розгону, й дедалі зростає рух. Здається, вітри міцніють, підхоплюють коло. Все швидше та й швидше. Зростає пісня… дужчає голос, обличчя сяють. Білі халати надулись від вітру, і мають поли. Поклони все глибші, все нижчі. Тіло згинається удвоє, в’ється, як вуж, китиці фезів скачуть по чалмах, а слова пісні злились у крик:

– Е-ге-лла!.. е-ге-лла!..

Росте той крик, скаче, мов по драбині, все вище, як дикий звір у горах, тягне з собою тіло, захоплює дух.

– Е-гге-лла!.. е-гге-лла!..

Бліді обличчя скривились, тіло б’ється у корчах… Абі-була плаче. Хлипають другі… Вже не стає сили, знемога…

Та ось потіха. Мов упала з неба. Високий тенор почина пісню – веселу, бадьору, ясну, як ангольський спів:

– Гу-у! – З десятків грудей вихопивсь радісний покрик.

– Гу-у! Один! Ти один, Боже, великий Боже, даєш лік там, де вже ніхто помогти не зможе… Душею й тілом прагну сказати, що ти один! Г-у-у!..

• Предыдущая
• 30/76
• Следующая