Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 6
- Предыдущая
- 6/43
- Следующая
Сергійович лежав на брудному дивані, вкритий ковдрою, нікого не упізнавав, весь у власній сечі. «Тунець у власній сечі», – раптом подумалося Ірці. Очі в нього такі, що важко й переказати. Навіть не очі, а дві світлі дірки, втекли від Сергійовича очі, десь гуляють, можливо, стелею або іншими світами, очі ці – провалля на обличчі. Два висохлих озера. Потім Сергійович ніби упізнав доньку, потягнув до неї руки, вона подумала, що хоче обійняти, схилилася ближче до нього: «Татусику, рідний, тобі краще, ти мене упізнав?» – а він заплакав, почав битися в конвульсіях, наостанок ще й помочився на Ірку. Вона не відразу це збагнула, якось дивно, коли джинси мокнуть не від того, що послабило тебе, а від того, що послабило іншу людину, і це не твоє немовля, а власний батько.
Руки та ноги Сергійовичу скорцюбило так, що вони перетворилася на корінці, і не вірилося в те, що вони можуть тримати Сергійовича та носити його землею. Але та земля не була йому потрібна. Він впав у космічну прострацію, перебував у невагомому для себе стані, у нього відібрало мову, а Ірка ще сподівалася, що, як він побачить її, матір, зітхне з полегшенням, заговорить до них. Але – ні.
Неподалік стояла пляшка з денатуратом, неповна, Ірці подумалося: а раптом він це ковтнув? У нього запеклися губи до страшного, чорноротий, мовчазний. Ірка уявила, що те саме коїться з внутрішніми органами. Закопчений рот, закопчені органи, закопчений язик. Вона просила, благала Сергійовича розтулити рота, перейшла на пантоміму, показувала на собі, чого вона від нього хоче. Відкривала рота, дражнилася язиком. Але Сергійович не розумів, власне, може, просто того й не бачив і не чув. Зовсім ні на що не реагував, тільки судоми проходили по тілі та обличчі час від часу. Ірка гладила його по лисій голові, вдивлялася в обличчя, вкотре помічала їхню родинну схожість, на мить їй здалося, що вона бачить власну старість та власну смерть, готуючи себе до останньої подорожі. Було нестерпно боляче, так страшно від того, що Сергійович накоїв. В Ірки напружувалися м'язи, від переляку та концентрації зусиль. Вона схилялася до його обличчя та все шепотіла: «Ми вже тут, не бійся, все буде добре». Але Сергійович не чув.
Селище, де вони всі зараз перебували, було забите та закинуте, таке враження, що і людей там немає, бо нічого нема для людей. Ані лікарів, ані лікарні, ані аптеки, ані пошти, ані сільради, ані магазину. Оля кілька разів намагалася викликати швидку – не вийшло, ніхто не відповідав, Ірка розуміла, наскільки важливо не втратити час.
Колективно вирішили, що Сергійовича треба вивозити до міста, але як? Він нерухомий, безтямний. Руки-ноги не гнуться, не людина, а дерев'яний вітряк. Сам по собі Сергійович маленький, худенький, але настільки важкий в цьому своєму непритомному стані, що неможливо й підняти.
Ніч для села – святе, починається рано, в декого – відразу після доїння корів, сільська ніч не терпить втручань сторонніх у свій заспокійливий та нерухомий простір. Оля розклала переднє сидіння в машині. За допомогою сусідів, до котрих ледь достукалася матір, разом якось просунули під батька ковдру і ледь спромоглися витягнути його з хати, вмостили на розкладене переднє сидіння. Наче худенький, де там життю триматися, але такий важкий… «Холодильника якось перевозили, воно й легше було», – буркотів Славік, котрий продавав Сергійовичу саморобну горілку. Ірка дивилася на нього із ненавистю, але нічого не казала. Ірка вірила в індивідуальну відповідальність дорослих, а ще в те, що зараз будь-яка відкрита ненависть заважатиме порятунку.
Мама трохи побула в домі, щоб знайти та забрати документи і все закрити. Ірка зірвала спину, але чортихатися не стала, боялася розсердити Бога, бо вже кілька разів пошепки молила його по допомогу.
Нарешті вирушили. Ірка прислухалася до батька, тримала його за плечі, не тому, що він міг кудись впасти, він лежав, наче колода, Ірці здавалося, що так йому менш лячно, коли він відчуває (а вона на це ще сподівалася) її теплі руки на своїх плечах. Дослухалася: сипить. Сергійович перебував у несвідомому стані, інколи чутно було, що він засинає, сипіння ставало сонним та й зовсім зникало, аж потім знову розпочиналися судоми та сипіння. Нічна темрява поглинала, і вони знову заблукали. Мати вперше сильно розплакалася, не могла опанувати себе, боялася, що через її розгубленість Сергійовича не встигнуть довезти, що вона не зможе знайти дорогу, що то через неї чоловік важче дихає, а коли розплющує очі, нікого не впізнає, впадає в кому. Його почало сильніше судомити, Ірка дужче тримала його, щоб він не забив Олю, котра вчепилася в кермо і також дуже нервувала.
Ніхто з них не розумів, де вони зараз знаходяться і як виїхати на трасу. Зупинялися біля поодиноких, на вигляд заможних будинків, щоб запитати, як виїхати. Мати вибігала з машини, почала грюкати у хвіртки тих будинків, де світилось, кричати, але ніхто не відчиняв. Ніч у селі – святе. Свої сплять, а якщо хтось вештається, то це істота чужа й небезпечна, годі таким відчиняти, тільки лиха наберешся, як води з отруєного колодязя.
Ірка озирнулася і збагнула, що вони весь цей час кружляли навколо цвинтаря. Мати здивувалася: скільки не їздила до села, ніколи того цвинтаря не бачила, як тільки сюди занесло! Наближалася північ, Олю колотило від страху. «Давайте спробуємо ще поїхати туди», – несміливо запропонувала вона. Ірці здалося, що в тому напрямі вони вирушали кілька разів, але знову опинялися біля цвинтаря.
Коли вони нарешті виїхали на трасу, Ірка сказала, що в неї складалося таке враження, наче щось сильне, хиже, потойбічне манило й від себе не відпускало. Оля відчувала те саме. І боялася потім весь шлях, щоб енергія мерців не причепилася до неї. Якою ж сильною була енергія небіжчиків! Ірка згадала, що тоді невідомо звідки з'явився густий та в'язкий серпанок, він поглинав машину, засліплював, примушував крутитися, смикатися, але повертатися до цвинтаря, наче ніяк не вирватися, наче іншої можливості немає, але зрештою вони вигулькнули на правильну дорогу й далі покотилися вправно, час від часу озираючись, чи не женеться за ними серпанок – молочно-млосне дихання мерців.
У квартиру батька вирішили не заносити, відразу викликали «швидку». Звичайну, медичну. Ірка все непокоїлася, думала, що в Сергійовича інсульт. Вийшли з машини розім'яти ноги, спини, покурити. Чекали. Прибула «швидка», дві жінки – лікарка та медсестричка – подивилися на пацієнта, точніше, принюхалися та почали хамити, кидалися, чого не завезли батька до місцевої лікарні, чого не викликали наркологів, чого смикнули їх, адже в місті повно дійсно хворих людей, то ще цим мотлохом п'янючим перейматися? Ірка наполягала на тому, що в батька може бути інсульт, а ще, не дай Боже, отруєння денатуратом. Лікарка скептично шкірилася. Ірка, було, почала психувати, але потім згадала про просту схему порозуміння: заплатила гроші. Лікарка важко зітхнула, але сказала, що вони заберуть Сергійовича до районної лікарні.
Залишалося вивантажити Сергійовича з машини Олі та перенести до «швидкої». Лікарка сказала, що вони цим займатися не будуть, їхній водій також. Ірка розуміла, що вони разом з Олею не впораються, а матір вона відправила додому, ту вже ноги не тримали. Вивантажити батька та завантажити в «швидку» допоміг син консьєржки, котрого милосердна жінка витягнула з ліжка посеред ночі. Ніч у місті далеко не така свята пора, як на селі. Парубок витягнув Сергійовича з машини, переніс на руках, у тій самій загидженій ковдрі, в якій виволокли з хати; вклав на ноші, засунув у «швидку». Сергійович раптом виявив уже іншу активність – почав бити хлопця руками. Руки – як дві затуплені сокири. Ірка сказала, що їде з ними. Повсідалися, поїхали. Саме там, у «швидкій», Сергійович почав тягнутися до Ірки. В машині Олі мертвяком лежав, ворушився лишень, коли били судоми, та ще за ширіньку себе мацав, а тут тягнеться до Ірки, до обличчя, проходиться вилицями, хапає за вуха, наче знімає з Ірки павуків або павутиння. Ірка спочатку зраділа – упізнав! Але – ні. Почав чіпати волосся, як малюк. Тягне за одне пасмо, за інше, але погляд божевільний і рота не розтуляє.
- Предыдущая
- 6/43
- Следующая
