Алхімік - Коэльо Пауло - Страница 21

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая

— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин, — попросив юнак. — Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.

Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити у вітер людину. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі, валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.

— Це називається Любов’ю, — сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися. — Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.

Вітер був гордий і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей у вітер. І нічого не знав про Любов.

— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо, — сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість. — Ти спитай у неба.

— Ну, то допоможи мені, — попросив юнак. — Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.

Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло.

У таборі важко було що-небудь побачити. Чоловіки пустелі добре знали цей вітер. Він звався «самум» і був гірший, ніж шторм на морі. Коні іржали, а зброю засипало піском.

Один із командирів звернувся до верховного вождя:

— Мабуть, з цим треба кінчати.

Вони вже ледве бачили юнака. Їхні обличчя вкривали сині запони, але в очах світився страх.

—Давайте призупинимо це, — підтримав інший командир.

— Я хочу бачити велич Аллаха, — відповів шанобливо вождь. — Я хочу бачити, як обернеться вітром людина.

Але він запам’ятав тих старшин, які виказали переляк. Як тільки вщухне вітер, він звільнить їх з командних посад, бо воїни пустелі не відають страху.

— Вітер каже, ти знаєш, що таке Любов, — звернувся юнак до Сонця. — Якщо ти знаєш про любов, то знаєш і про Світову Душу, бо вона створена з Любові.

— Звідси, — відповіло сонце, — я бачу Світову Душу. Вона спілкується з моєю душею, й завдяки нам ростуть рослини, а вівці шукають тіні. Я навчилося любити тут, далеко від Землі. Якщо я хоч на крихту зближуся до неї на Землі, усе загине, і Світова Душа також. Тому ми дивимось одне на одного, і прагнемо одне одного: я їй дарую тепло, а вона надає сенс моєму життю.

— Ти знаєш Любов, — ствердив юнак.

— І знаю Світову Душу, бо ми постійно розмовляємо під час нашої мандрівки у Всесвіті. Вона скаржиться, що тільки рослини й мінерали розуміють, що світ — одне ціле. Тому залізові не треба ставати міддю, а міді — золотом. Кожен грає свою роль у цій унікальній цілості, й усе було б Симфонією Злагоди, якби Рука, що все це написала, зупинилася б на п’ятий день творіння. Але був шостий день... — сказало Сонце.

— Ти мудре, бо дивишся на все здаля, — сказав юнак. — Але ти таки не знаєш, що таке Любов. Якби не було шостого дня, не було б людини; мідь назавжди залишилася б міддю, а свинець свинцем. Це правда, що все на світі має свою Леґенду, але ж Леґенди врешті-решт здійснюються. Тому потрібно перетворюватись у щось краще й починати нову Леґенду, аж поки Світова Душа не стане одним цілим.

Сонце поміркувало над цим й вирішило світити яскравіше. Вітер, якому сподобалась розмова, почав дути ще сильніше, щоб Сонце не засліпило юнака.

— Ось чому існує Алхімія, — продовжив юнак. — Щоб кожна людина шукала свій скарб, знаходила його й прагнула стати кращою, ніж у минулому житті. Свинець виконуватиме свою роль, доки буде потрібний світові; після цього свинець перетвориться в золото. Ось чим займаються алхіміки. Вони показують, що тоді, коли ми намагаємося стати кращими, все навколо нас також стає кращим.

— А чому я не знаю, що таке Любов? — запитало Сонце.

— Бо Любов не застигає нерухомо, як пустеля, не вештається світом, як вітер, і не дивиться на все здаля, як ти. Любов — це сила, яка трансформує і вдосконалює Світову Душу. Коли я вперше в неї занурився, думав, що вона бездоганна. Але згодом побачив, що, як усе в світі, вона має свої пристрасті й конфлікти. Це ми даємо поживу Світовій Душі, й світ, у якому живемо, буде кращим або гіршим залежно від того, якими станемо ми. Ось тут і необхідна сила Любові, бо коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими.

— А чого ти хочеш від мене? — запитало Сонце.

— Допоможи мені стати вітром, — відповів юнак.

— Всі знають, що я наймудріше у світі, — промовило Сонце. — Але я не знаю, як зробити тебе вітром.

— То кого ж мені просити?

Сонце замислилося. Вітер уважно слухав, готовий рознести скрізь новину про те, що й сонячна мудрість має межі. Бо навіть воно не може помогти юнакові, котрий розмовляє Мовою Світу.

— Звернися до Руки, яка все написала, — порадило Сонце.

Вітер захоплено завив й почав дмухати вдвічі сильніше. Він повиривав намети з піску й вивільнив від прив’язі тварин. Люди на кручі хапалися одне за одного, щоб їх не позносило геть.

Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк.

Хвиля Любові зринула йому з серця, й юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не приносила подяку за нові пасовища для овець, не просила, щоб краще йшла торгівля кришталем, не благала, щоб жінка, яку він зустрів, чекала на нього. В тиші, яка настала, юнак збагнув, що пустеля, вітер і сонце також шукають знаків, написаних Рукою, теж намагаються йти своїм шляхом і збагнути напис на смарагдовій грані. Він побачив, що знаки є скрізь на Землі і в Космосі, й виникають вони без особливих причин; він усвідомив, що ні пустелі, ні вітри, ні сонце, ні люди не відають, для чого вони створені. Тільки Рука знає причину, тому вона й могла творити чудеса, перетворюючи моря в пустелі, а людей у вітри. Тільки вона розуміє ґрандіозний задум, за яким у Всесвіті настала мить, коли шість днів творіння стали Архитвором.

Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу — це частка Душі Бога, а Божа Душа — це його душа. І що він може творити чудеса.

Цього дня самум бушував, як ніколи. Цілі покоління арабів переповідали потім леґенду про юнака, який, обернувшись вітром, мало не знищив військовий табір і кинув виклик наймогутнішому вождю пустелі.

Коли самум ущух, всі глянули туди, де був юнак. Там було пусто, а юнак стояв біля засипаного піском охоронця, на протилежному кінці табору.

Всі були нажахані цим чаклунством. Посміхалися лише двоє чоловіків — Алхімік, бо знайшов бездоганного учня, й верховний вождь, бо цей учень пізнав славу Божу.

Наступного дня вождь розпрощався з юнаком і Алхіміком, надавши їм для охорони військовий загін.

Вони їхали цілий день. Надвечір дісталися до монастиря коптів. Алхімік відпустив охорону й зіскочив з коня.

— Далі підеш сам, — сказав Алхімік. — До Пірамід лишилось тільки три години.

— Дякую вам, — сказав юнак. — Ви мене навчили Мови Світу.

— Я тільки пригадав тобі те, що ти знав.

Алхімік погрюкав у монастирські ворота. Вийшов монах, весь у чорному. Вони щось переговорили на коптській мові, й Алхімік дав знак юнакові зайти.

— Я попросив дозволу скористатися кухнею, — всміхнувся він.

Вони попрямували до монастирської кухні. Алхімік розпалив вогонь, чернець приніс трохи свинцю, й Алхімік поклав його в металевий казан. Коли свинець розтопився, Алхімік витягнув з торби дивне яйце з жовтого скла. Зішкріб з нього скалочку завтовшки з волосинку, загорнув її у віск і кинув у казан з розплавленим свинцем.

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая