Алхімік - Коэльо Пауло - Страница 18
- Предыдущая
- 18/23
- Следующая
Старий говорив мовою алхімії. Але юнак знав, що він мав на увазі Фатіму.
Було важко не думати про те, що він залишив. Своєю монотонністю пустеля спонукала до видінь. Юнак усе ще бачив пальми, джерела й обличчя коханої дівчини. Бачив Англійця у його лабораторії й погонича верблюдів, який був учителем, сам того не знаючи. «Мабуть, Алхімік ніколи не кохав», — подумав юнак.
Алхімік із соколом на плечі їхав попереду. Птах добре знав мову пустелі й щоразу, коли вони зупинялися, вилітав на пошуки здобичі. Першого дня він приніс зайця. Другого — двох пташок.
Вночі вони вкривалися рядном, не ризикуючи розводити вогонь. Ночі в пустелі були холодними й ставали дедалі темнішими зі зміною місячної фази. Тиждень вони просувалися, не розмовляючи, — обговорювали лише найнеобхідніші заходи безпеки. Війна продовжувалась, і часами вітер доносив до них солодкий і нудотний запах крові. Бої велися поблизу, й вітер нагадував юнакові, що Мова Знаків говорить і про те, чого не помітили очі.
На сьомий день Алхімік вирішив стати на ніч раніше ніж завжди. Сокіл полетів шукати здобич, а Алхімік подав юнакові флягу з водою.
— Ти майже закінчив свою подорож, — сказав Алхімік. — Я радий, що ти не зрадив своїй Леґенді.
— Але ви постійно мовчали, — здивувався юнак. — Я думав, ви навчите мене своїх секретів. Недавно я їхав пустелею разом із чоловіком, який мав книги з Алхімії. Але я нічого з них не навчився.
— Навчитися можна лише одним способом, — відповів Алхімік. — Через вчинки. Всього, що потрібно, ти вже навчився під час подорожі. Залишилась тільки одна річ.
Юнак хотів довідатися, що ж це таке, але Алхімік вдивлявся у небокрай, шукаючи оком сокола.
— Чому вас звуть Алхіміком?
— Бо я алхімік.
— А що сталося з іншими алхіміками, які старалися добути золото і не змогли?
— Вони шукали тільки золото, — відповів його попутник. — Шукали скарбу, не бажаючи прожити Леґенду.
— Що ще потрібно мені знати? — запитав юнак.
Але Алхімік далі дивився на обрій. Нарешті сокіл повернувся з харчем для них. Вони викопали яму й розпалили вогонь у ній, щоб не було помітно відблисків полум’я.
— Я алхімік, бо так мені судилося, — сказав він, готуючи їжу. — Я навчився цієї науки від діда, а той від батька й так далі, від самого початку світу. Всю суть Архитвору тоді ще можна було записати на грані смарагда. Але люди відмовилися від простих речей і почали писати трактати, аналізи й філософські праці. Їм почало здаватися, що вони знають кращий шлях. Однак Смарагдова Табула існує й досі.
— А що написано на Табулі? — хотів довідатись юнак.
Алхімік почав щось креслити на піску. Юнакові пригадався старий король і майдан, де вони зустрілися; здалося, що все це було дуже давно.
— Ось що написано на Смарагдовій Табулі, — скінчивши, сказав Алхімік.
Юнак спробував розібрати знаки, написані на піску.
— Це код, — зітхнув він розчаровано. — Наче у книжках Англійця.
— Ні, — заперечив Алхімік. — Це мов політ двох яструбів; його не збагнути тільки розумом. Смарагдова Табула — це прямий вихід до Світової Душі. Маги розуміли, що наш земний світ — лише образ і подоба Раю. Його існування свідчить про існування іншого, досконалого світу. Бог сотворив Землю, щоб люди через видимі речі могли збагнути його невидиме духовне вчення й чудеса його премудрості. Ось чому навчитися чогось можна тільки через Вчинок.
— Чи зрозумію я Смарагдову Табулу? — запитав юнак.
— Якби ти був у алхімічній лабораторії, міг би там шукати шляхи до розуміння Табули. Але ти — в пустелі. Тому занурся у неї. Пустеля тобі допоможе збагнути світ; зрештою, не тільки пустеля, а будь-що на Землі. Можна споглядати звичайну піщинку, і вона відкриє всі чудеса Творіння.
— А як мені зануритись у пустелю?
— Слухай своє серце. Воно все знає, бо вийшло зі Світової Душі й одного дня туди повернеться.
Ще два дні вони мовчки їхали пустелею. Алхімік став значно обережнішим, бо вони наближались до району найлютіших боїв. Юнак постійно слухав своє серце.
Це було нелегко; серце, яке раніше мовчало, тепер почало ділитися почуттями. Іноді воно годинами виливало тугу, іншим разом було таке зворушене картиною сходу сонця, що юнак не міг стримати сліз. Серце билося швидше при згадці про скарб і повільніше, коли він зачаровано вдивлявся у безмежний обрій. Але воно ніколи не затихало, навіть коли юнак з Алхіміком поринали у мовчанку.
— Чому треба слухати серце? — запитав юнак, коли вони зупинилися на нічліг.
— Бо де серце, там і скарб.
— Але ж серце в мене надто збаламучене, — заперечив юнак. — Воно повне мрій і емоцій, а ще палає пристрастю до жінки. Не дає мені спати ночами, коли я думаю про неї.
— Це добре. Твоє серце живе. Слухай, що воно говорить.
У три наступні дні мандрівники зустріли чимало озброєних воїнів. Юнакове серце почало наганяти страх. Воно оповідало історії, почуті від Світової Душі, про тих, хто шукав скарб і не знайшов. Іноді воно лякало хлопця думками про те, що йому не скарб судилося знайти, а смерть. Іншим разом переконувало, що всім задоволене, бо знайшло любов і багатство.
— Моє серце зрадливе, — поскаржився Алхімікові юнак, коли вони пристали, щоб дати перепочинок коням. — Не хоче, щоб я йшов далі.
— Звичайно, — погодився Алхімік. — Бо воно живе. Тому боїться, що, погнавшись за мрією, ти втратиш усе.
— Тоді чому його треба слухати?
— Бо його вже годі вгамувати. Навіть, якщо вдаватимеш, що не чуєш його, воно тебе не залишить, повторюючи лиш те, що сам ти думаєш про життя і світ.
— Навіть коли мені зраджує?
— Зрада — це удар, якого не чекаєш. Якщо добре вивчиш своє серце, воно ніколи цього не вчинить. Бо знатимеш його мрії й жадання, знатимеш, як з ними справитись. Від власного серця не втечеш. Тому краще слухати його. Тоді воно не завдасть підступного удару.
Юнак продовжував слухати своє серце. Почав розуміти його хитрощі й витівки, приймаючи його таким, яким воно є. Він позбувся страху й забув, що хотів вертатися, бо одного разу серце йому сказало, що воно щасливе. «Я часом нарікаю», — визнало воно. «Але це тому, що я серце людини, а людські серця такі вже є. Бояться здійснити свої найбільші мрії, бо журяться, що їх не заслужили, або не здатні досягти. Ми, людські серця, вмираємо зі страху, подумавши, що наші кохані можуть відійти назавжди, що миті, які могли б бути чудовими, чудовими не будуть, що скарби, які можна було б знайти, так і залишаться похованими серед пісків. Бо коли так справді стається, нам неймовірно боляче».
— Моє серце боїться страждань, — сказав юнак Алхімікові однієї ночі, коли вони дивилися на темне, безмісячне небо.
— Скажи йому, що гіршим від страждання є страх перед ним. Жодне серце не страждало, вирушивши на пошуки мрій, бо кожна мить такого пошуку є миттю зустрічі з Богом і Вічністю.
«Кожна мить пошуку — це зустріч з Богом», — сказав юнак своєму серцю. «Коли я шукав свій скарб, мої дні були світлими, бо я знав, що з кожною годиною наближаюся до мрії. Коли я шукав свій скарб, я відкривав дорогою дивовижні речі, бо наважувався робити те, що не дозволено пастухам».
Того вечора його серце було спокійним. Юнак міцно заснув, а коли прокинувся, серце розповіло йому про Світову Душу. Воно сказало, що всі щасливі люди мають у собі Бога. І що щастя можна знайти у крихітній піщинці, як і казав Алхімік. Бо найменша піщинка є часткою Світобудови, і Всесвіт створював її мільйонами років.
«Кожного з нас чекає свій скарб», — повідало серце. «Ми, людські серця, рідко говоримо про ці скарби, бо люди вже не хочуть їх шукати. Тому розповідаємо про них лише дітям. А потім дозволяємо життю йти своїм шляхом, назустріч смерті. Та, на жаль, мало хто вибирає призначену йому дорогу — дорогу Особистої Леґенди, дорогу до щастя. Більшість людей сприймає цей світ як щось загрозливе, тож він і справді стає загрозливим. Ось чому ми, людські серця, говоримо все тихше й тихше, хоча й не замовкаємо цілком. Ось чому ми спотворюємо свою мову, щоб її ніхто не збагнув — ми не хочемо, щоб люди мучились через те, що не живуть за покликом серця».
- Предыдущая
- 18/23
- Следующая
