Книга веселих порад - Чорногуз Олег - Страница 14

• Предыдущая
• 14/29
• Следующая

Приклад другий. «Не знаю, як ви, дорогі товариші (таке звертання обов'язкове — ви ж завойовуєте не тільки серце керівника, а й серця своїх товаришів по роботі), але я не можу більше мовчати. Біль розтинає мої груди. І я скажу, скажу від себе, скажу від усіх. Гляньте уважно на Петра Семеновича. Подивіться, на кого він став схожий. Чи може такий керівник довго керувати нами? Не може. Не потягне. І тому я кажу відверто в очі Петру Семеновичу, щоб він сьогодні, зараз, у цю мить, поклав перед нами заяву і йшов з роботи. Негайно! Подивіться, товариші, ще раз на нашого начальника! Де ви бачили, щоб справжній керівник мав такий вигляд? Ви вже, Петре Семеновичу, самі на себе не схожі!..

В цьому винен не тільки він, дорогі товариші, а й ми з вами. Тому ми сьогодні, хоч і пізно, але кажемо: „Петре Семеновичу, хочете ви цього чи не хочете, ми вас і питати не будемо, подавайте заяву і їдьте відпочивати. Набирайтеся сили, здоров'я, енергії“».

Приклад третій: Цей приклад застосовується переважно на ювілеях, святкових вечірках і навіть дома в Петра Семеновича. Щоправда, тут є одна деталь, яку необхідно обов'язково з'ясувати перед тим, як виголошувати промову. Це немаловажна деталь: як ставиться Петро Семенович до дружини? Якщо чудесно, тоді, як кажуть, з богом.

Початок промови той самий: «Дорогі товариші! Кажуть, що в гостях, та ще й за столом, господаря не критикують. Я собі дозволю порушити цю традицію і почати свій тост із критики. Критика, як відомо, робить нас кращими. Чого, до речі, я особисто не можу сказати про Петра Семеновича.

Подивіться на нашу незрівнянну Софію Іванівну (дружину Петра Семеновича). Хай вона мені вибачить це порівняння, але іншого я зразу підшукати не можу. Гляньте на цей ніжний і сором'язливий рум'янець, що покрив її щічки, чи не нагадує він вам пелюстки нічної фіалки? Так питається, чому цей феодал і деспот… це стосується вас, Петре Семеновичу, тримає цю квітку в цій задушливій, малогабаритній клітці? Чому? І це тоді, коли у нас є можливість безкоштовно послати Софію Іванівну на золоті піски Адріатичного моря або ж у Швейцарію, де для повної гармонії на альпійських луках не вистачає такого чудесного едельвейса. Так вип'ємо ж, товариші, за нашу незрівнянну Софію Іванівну!»

Гадаю, цих прикладів досить. Залежно від обставин цими прикладами можна спокійно оперувати будь-де і спокійно завойовувати не тільки серце свого керівника, а й викликати глибоку симпатію у своїх співробітників. Отож, геть оті традиційні вигини спин, солодкі усмішки, ніжні потиски рук і тиради на кшталт:

«Петре Семеновичу, та хіба мені Київ потрібен? Мені аби під вашим керівництвом попрацювати хоч три-чотири місяці, то це мені більше дасть, ніж п'ять років в інституті».

Банально й примітивно. Шукайте, товариші, нових форм. Будьте гідними синами свого часу. Пам'ятайте, як далеко вперед пішла наша наука й техніка. Не зупиняйтесь на досягнутому і ви! Крокуйте в ногу з життям. Не забувайте: все тече, все міняється.

Скільки тепер розвелося нахаб! Як вони поводяться в ательє, комісійних крамницях, таксі, театрах, кіно, ресторанах, на пляжах і навіть у ліфтах. Зважаючи на це, мені б хотілося допомогти дружинам окремих товаришів. Бо й справді, спробуй нині відрізнити жінку начальника від жінки рядового! Якихось еполетів чи особливих відзнак досі, на жаль, не вигадали. І жінка робітника часто одягається так само, як жінка кербуда чи лектора-атеїста з товариства «Знання». По декольте чи втятій спідниці теж не визначиш рангу. Діамантів, перлин, золотих сережок не так уже й густо на наших жінках.

Ви пробували вгадати, дивлячись на вуличний натовп, де йде офіціантка столичного ресторану, де дружина таксиста, який їздить тільки на Бориспіль і возить баб на Житній ринок, а де половина ревізора «Укоопспілки»? Як ви їх відрізните, якщо всі три в котикових шубках і замшевих, пошитих за останньою модою, чобітках? А жінці, в якої чоловік начальник чи центрфорвард, хоч помирай. Ніхто ж у натовпі цього не знає: на чолі не написано, ярликів до одежі не чіпляють, ще й грубіянять, як усім іншим. То як же бути цим жінкам?

До речі, якщо говорити чесно, то цю пораду я й пишу на замовлення однієї моєї знайомої. Вона благала:

— Любий! Напиши, як зробити так, щоб усі довкола знали, що я жінка центрального нападаючого.

— Люба моя! — відповів я. — Це ж зовсім легко. Перед тобою відкривається неймовірна можливість.

Якщо і у вас чоловік — футболіст, хокеїст, кінозірка, знаменитий співак, художник, поет, композитор чи просто керівник, то пам'ятайте — для того, щоб підкреслити, що ви дружина не рядового товариша, треба:

Вимога перша. Ніколи не ходити по базарах і магазинах. Бо самі подумайте, хто повірить, що ви дружина правого крайнього й гасаєте, як і всі, між м'ясо-молочними рядами, торгуєтесь в овочевих, сушите свою красу в чергах, стоптуєте свої ніжки, прямуючи до дитячого садка чи ательє індпошиву третього розряду.

Інша справа, коли вам набридли бази (в світі ж усе приїдається) і вас потягло на екзотику, то мчіть на базар. Але не пішки, а на власній чи державній машині. Купуйте троянди, тюльпани, хризантеми, але ні в якому разі не картоплю, квашені огірки, помідори, цибулю, часник і, борони боже, свиняче сало. Бо інакше, так і знайте, не минути вам отого ядучого:

— Бач, пава! Губи наквацяла, норковий комірець носить, на машині їздить, а цибулю купує. Та була б ти справжня пава, то чи не привіз би тобі чоловік тих овочів додому?

— Та й яка б ото жінка великого чоловіка торгувалася б за моркву чи петрушку? — докине сусідка. — Мабуть, якась парикмахерша! Не інакше. Тьху на тебе!..

То скажіть, вам це потрібно?

Вимога друга. Не відвідуйте звичайних крамниць. Якщо вже щось діставати, то тільки на базі. Хай навіть гірше, але на базі.

Вимога третя. Не ходіть у кіно разом з усіма. Слід ходити тільки під час прем'єр, на закриті перегляди та кінофестивалі.

Вимога четверта. Придбайте песика і найміть домогосподарку. Песика нехай на ланцюжку водить ваша домогосподарка, а ви ходіть обіч неї і давайте вказівки:

— Не смикай за ланцюжок!.. Що ти його підганяєш? Може, він хоче під берізкою постояти!

Зауважувати треба голосно, щоб перехожі оглядалися, знизували плечима й питали:

— Це чия така пані? Бач, уже сама собачку не водить!

Вимога п'ята. Викликайте чоловікову машину, збираючись до перукаря чи модистки. Або ще краще — перукаря й модистку привозьте додому. Першого запрошувати в квартиру неодмінно в формі: білий халат, у кишеньці ножиці, в руках бігуді. Щоб сусіди бачили.

Вимога шоста. Якщо машина приїхала без перукаря чи модистки, то дайте машині постояти. Нехай машина стоїть біля вашого під'їзду чи балкона доки, поки сусіди зацікавляться:

— По кого це машина приїхала?

Якщо у відповідь почуєте:

— Та хто його зна. Будинок великий.

То чекайте ще. У людей терпець увірветься й хтось підійде до машини, запитає в шофера:

— Це ви, пробачте, по кого приїхали?

— Та по жінку свого начальника, — відповість шофер. Не забудьте про себе назвати водія «бовдуром». Що ж це за відповідь?! Але не впадайте в розпач, відчиняйте вікно чи виходьте на балкон і зверніться до сусідки чи знайомої:

— Маріє Семенівно, будьте ласкаві, погляньте у двір, чи не стоїть там наша «Волга»? Збираюсь у Будинок мод… А потім ще їду на прем'єру італо-французького фільму, в якому грають Софі Лорен і Луї де Фюнес. А може, й на обід до міністра поїду… Найкраще — до міністра закордонних справ. Я запізнююсь, хвилююсь, а машини й досі нема. Погляньте, коли ваша ласка.

— Це ви ось про цю? — питає сусідка й показує на «Волгу», що стоїть під самісіньким вашим носом.

— А номери? Які номери? Ну, слава богу, а я хвилювалась. — Й по хвилі до шофера: — Алло, товаришу! Ви від Петра Семеновича?

— Та хіба ж не пізнаєте? Це ж я, Ванько, — виглядає з кабіни шофер.

• Предыдущая
• 14/29
• Следующая