«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 41

• Предыдущая
• 41/104
• Следующая

Адам Баронецький-Кухлик несподівано полюбив яблука і з'їдав усі, які тільки приносила Єва. Змінилася трішечки і Єва Гранат. У неї біля лівого ока з'явилася перша, ледь помітна зморщечка. Єва стояла перед дилемою: чи зробити таку ж і під правим оком, чи вивести оту під лівим. Оскільки під лівим не виводилась, Єва поклала собі для симетрії зробити зморщечку й під правим оком.

Не змінився тільки Карло Іванович Бубон. Він ходив у тих самих вельветових штанях з двома рефлекторами ззаду, носив ті ж підтяжки й нарукавники, а Сідалковський, дивлячись на нього, констатував одне й те ж:

— В одну річку двічі зайти не можна, але можна зайти двічі в одні й ті ж штани. — І, щоб Бубон не сердився, питав його: — Як ваш Дем'ян, Карле Івановичу?

— Дякую, шановний, — розцвітав, як мальва під вікном, старий Бубон. — Росте. Днями без папірця виступив перед жовтенятами у Палаці піонерів.

— Це дуже важливо. Пам'ятайте, Карле Івановичу, ораторами робляться, поетами — народжуються. Везіть його до моря і полощіть камінцями рот. Бажано галькою. Вона добре шліфує…

— Камінці йому ні до чого. Він у мене не заїкається, — злився Бубон, сердито спльовував в урну і гучно зачиняв за собою двері.

Зі зміною зовнішнього і внутрішнього вигляду «Фіндіпошу» змінився й Арій Федорович Нещадим. Тепер він навіть у спеку ходив тільки при краватці, у добре випрасуваному костюмі, і кобилятинські пси боялися гавкати на нього, а тільки гарчали, підбираючи під себе хвости, і щезали в підворітнях. І то не в своїх, а в чужих, щоб не видавати господаря. Часом Нещадима зустрічали не в Кобилятині-Турбінному, а в Києві і тоді запитували:

— Звідки це ви, Арію Федоровичу?

Нещадим, багатозначно поплескуючи по папці, наче там зберігалися документи неабиякої державної ваги, казав: «Запрошували до міністерства». Але до якого саме міністерства — він не уточняв. Нижче цієї інстанції ніколи не опускався.

Матуся Карапет вивісила нове оголошення і, кажуть, знайшла собі музиканта із ресторану «Дубки», який грав там на тромбоні. Він був не кращий за Сідалковського, але не такий освічений, і Мері полюбила його з першого вечора, щоб у наступні не витрачати часу на знайомство.

Ія стала ще вродливішою, ніж була, і, якщо вірити Сідалковському, постійно молодшала, бо роки йшли в протилежний від неї бік.

— Іє! — вигукував Сідалковський і крутив її, як сонце, навколо себе. — Я вас не впізнаю: ви сьогодні молодша, ніж були вчора.

Вона, як і перше, працювала метрдотелем, але тепер переживала одну кампанію, що несподівано охопила ресторан: «Чайові — наше приниження». Ія боролася за кампанію, а її офіціантки — за приниження. Вечорами вона поспішала до Сідалковського, немов загіпнотизована глядачка на сцену до гіпнотизера.

Всі визначні події у житті Сідалковського, як правило, пов'язувалися з якимись подіями в світі чи в природі. Прибув він у Київ у день великого затемнення, у «Фіндіпош» завітав у дні переїзду його в Кобилятин-Турбінний, а зарахували його на посаду секретаря-референта того самого дня, коли на Нивки почали ходити поїзди метро. Захекана Ія примчала до нього тоді, коли від її дому до нього відмінили трамвайний маршрут, а автобуса не пустили. Їй довелося добиратися пішки, бо таксисти везти на таку коротку відстань відмовилися навіть при її зовнішності й наявності туго набитого гаманця.

— Вітаю! — ще з порога мовила вона. — Я ж вас попереджала: за свою необачність ви ще поплатитесь. У вас, Сідалковський, син…

— Не син, а швидше брат, — посміхнувся Сідалковський і додав: — Брат по плоті, але не по крові. Чи не так? — запитав він і про себе подумав: «Отже, у Тамари син. Рівно через півроку після появи штампа про реєстрацію шлюбу у моєму паспорті». — Значить, шестимісячний? — немов зрадів Сідалковський. — Отже, геніальніший за мене?

Сідалковський оптимізму не втрачав, він привітав Тамару з блискучим успіхом і попросив хоч розкрити таємницю, кому належить це прекрасне й безневинне дитя. Тамара, як завжди, мовчала, а дитя вітало Сідалковського криком «ура», не вимовляючи при цьому літери «р».

— Час розплати настав! — упевнено сказав Сідалковський, написав заяву і поніс до суду. — Я міг би ще боротися за справедливість, але це нижче моєї гідності. Діти не винні.

Сідалковському залишили можливість почувати себе на волі, але воля ця була надана йому на виплату. Коли ж він про це забував, то Бубон двічі на місяць нагадував йому і, передражнюючи Сідалковського, мстився за свого Дем'яна:

— А як ваш Златоуст, шановний? Ще камінців у рот не бере?

— Не Златоуст, Карле Івановичу…

— Ну, Демосфен!

— Не знаю. Називали без мене. Я до нього не маю ніякого відношення, — відповідав Сідалковський.

— Шановний, — багатозначно казав Карло Івановичу і не без єхидства посміхався: — А я грошики все одно вирахував..

— Плата за благородство у другому поколінні, — розводив руками Сідалковський. — Нічого не поробиш: за благородство усі страждали. — І платив Тамарі кредит у вигляді аліментів.

Ранок у «Фіндіпоші» цього року починався зовсім не так, як у минулому. Торік він міг починатися самостійно, а тепер йому потрібно було спершу зареєструватися в прошнурованій і пропечатаній на кожній сторінці книзі. З появою цієї книги Арій Федорович Нещадим заховав свою «цибулину» в глиб штанів і більше не стояв на стику двох коридорів. По-перше, в цьому вже не було потреби. По-друге, коридор тут, як у казармі, мав більше дверей, ніж вікон, отож крізь них у будь-яку хвилину міг ускочити фіндіпошівець і непомітно для Арія Федоровича щезнути у своєму кабінеті. Сходи їх теж не могли видавати, бо ці до музики мали приблизно таке ж відношення, як слон до тульського самовара. Щоправда, Ховрашкевич виношував ідею поновити музичність фіндіпошівських сходів, навіть пішов з цим до Ковбика.

— Дорого нам ця розкіш обійдеться, — сказав Стратон Стратонович, який до всього нового ставився дуже насторожено.

— То я вам скажу, можна дешевше, — пояснював Ховрашкевич. — Варто лише придбати програвач, декілька пластинок, поставити все це під сходи і підключити…

— А для чого? — здивувався Ковбик.

— Як — для чого? — в свою чергу здивувався Ховрашкевич. — А музика взагалі для чого?..

— Ну, знаєте! — Стратон Стратонович підсмикнув штани, ніби готуючись до нападу. — Музика під сходами…

— То я вам скажу…

— Нічого ви мені не скажете, бо цього вертепу я вам не дозволю!..

— А Михайло Танасович має рацію, Стратоне Стратоновичу, — підтримав Ховрашкевича Нещадим. — Музика нам потрібна не для естетики, а для дисципліни. Щоб знали: запізнився, ступив на перший крок, натис на сходинку — магнітофон увімкнувся. А звідти мелодійка… Скажімо, така: «Скажи мені, чого я запізнився… Скажи, на що здалося це мені?» — проспівав Арій Федорович. — А це уже для нас сигнальчик: поки товаришочок піднімається на другий поверх, ми його біля сходів і почекати можемо. Чи запросити до кабінету і поцікавитись: «А чого це ви, дорогенький, запізнилися?»

— А що ж ви за музику туди поставите? — Стратон Стратонович зробив перше коло навколо столу.

— Класику, — поспішив Нещадим, знаючи про консерватизм Ковбика.

— Я гадаю, то треба зробити посезонно, — підтримав Ховрашкевич, який взагалі не міг не підтримати будь-якої ідеї, навіть безглуздої. — Відповідно до пори року, Стратоне Стратоновичу. Весною, приміром, можна поставити… А якщо хочете, то поквартально, — раптом запропонував Ховрашкевич, бо знав, що слово «поквартально» Ковбику більше подобається, ніж «пори року».

Стратон Стратонович мовчки пішов навколо стола на другий виток.

— Весною, я гадаю, можна поставити мелодію: «Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є». Або: «Половина саду цвіте, половина — в'яне»…

• Предыдущая
• 41/104
• Следующая