«Аристократ» із Вапнярки - Чорногуз Олег - Страница 25
- Предыдущая
- 25/104
- Следующая
Єдиний пасажирський поїзд «Янушполь — Кобилятин-Турбінний через Жорнівку» прибував сюди раз на добу (ним, до речі, приїхав і Адам Баронецький), і це було справжнім святом. За півгодини до прибуття поїзда на станцію сходилися, як на ярмарок, майже всі мешканці містечка. Цей поїзд вони зустрічали й проводжали щодня, хоч часто самі нікого не зустрічали і не проводжали. Тут призначалися зустрічі — як ділові, так і любовні. Перші відбувалися в пристанційному буфеті за кухлем бочкового пива і неодмінною «стограмівкою» (назва чисто символічна), другі — у призалізничній лісосмузі чи напівзабутому скверику залізничників, який навіть навесні нагадував про пізню осінь.
У будень сюди приїжджало не більше одного пасажира, в свято — два-три. Усіх приїжджих тут знали, як і свою біографію. Навіть якщо хтось приїжджав уперше, то заздалегідь здогадувалися, з якою метою той прибув. Адам Баронецький же прибув інкогніто, як гоголівський ревізор, і це одразу викликало в місцевих жителів підсилений інтерес до нього: хто він, чого приїхав?
Адам ще не встиг ступити на перон, як його почали безцеремонно розглядати, міряючи з ніг до голови, наче досвідчені іхтіологи спійману, але не відому досі рибу. Кухлик готовий був провалитися крізь землю, але перон саме перед тим заасфальтували і йому це не вдалося. Численне й поважне плем'я відвідувачів привокзальної площі катастрофічно зростало. Адам зробив якийсь незрозумілий пірует на всі, які тільки були в природі, градуси (тобто крутнувся на місці) й рушив у бік вивіски, яку розуміли навіть інтуристи: «Буфет».
Раптом з натовпу вибігла зграйка дівчаток з квітами і попрямувала до Адама з явним наміром зустріти його пишніше, ніж Сідалковського в столиці.
— Ви з Києва? — запитали дівчатка Адама.
— Так. А що? — перелякано відповів той.
— Ви Льоня?
— Ні, Адам, — чесно признався Кухлик, не ховаючись за псевдонім.
— Отже, ви не Льоня, — квіти в дівочих руках безнадійно опустилися. — Льоня, значить, не приїде…
Адам стояв ні в сих ні в тих, даючи можливість потримати портфель то лівій, то правій руці, ніяково смикаючи себе за обшлаги свого плаща або нервово стромляючи вузлуваті пальці, схожі на кісточки від бухгалтерської рахівниці, в обшарпані (як і в кожного холостяка) петельки.
— Розумієте, — почала дівчина, котра в містечку могла б зійти за «міс королеву», але тут, виявляється, конкурсів не оголошували і тому її називали значно простіше — «КОРЧИТЬ З СЕБЕ КРАСУНЮ». — Розумієте, одна наша дівчина листувалася з одним вашим київським хлопцем. Заочно. По фотографії. Льоня трохи схожий на вас. А він взяв і не приїхав…
— То, може, ще приїде, — несміливо вставив Адам.
— До нас поїзд прибуває тільки раз на добу. А ви ж до кого приїхали, якщо не секрет?
— Я? — розгубився Адам. — Я у відрядження. Вивчати попит… у населення середніх містечок. Ну, попит на шапки… Ми соціологи, — відверто говорив Адам, як людина чесна і щира. — Я з «Фіндіпошу», — гордо закінчив.
— То, може, ви підете з нами? — подала голос одна із дівчаток, відчуваючи в Адамові покірність і лагідність, яку всі старі парубки носять при собі, мов еполети.
«З дівчатами треба сміливо й нахабно, — вчив несміливого Адама теоретик сімейного життя періоду матріархату Михайло Ховрашкевич. — 3 десяти, за соціологічними дослідженнями, а також моїми власними, — підкреслював він, — тільки п'ять дають по пиці. Але то холерички, істерички, а сангвініки чи, скажімо, пікніки, то ці так не роблять. Вони стримані». Адам завжди уважно слухав його, але й після цих глибоких знань з теорії одруження не міг застосувати у житті жодного абзацу, як, до речі, й сам Ховрашкевич. Бо обидва належали до групи холостяків, про яких у народі казали: «Таких тільки досвідчена жінка на собі може одружити».
— Ну, то що ви? Вирішили? — перепитало його дівча. — Згода?
— Згода! — Адам твердо стис у правиці ручку портфеля.
— Розумієте, в нас усе було заплановано. А тепер… Льоня не приїхав, і хлопців виходить менше, ніж дівчат.
— Я розумію, — кивнув Адам і попрямував до буфету, що містився в кінці зали для транзитних, у якому транзитних не було.
У Кухлика був той стан, який буває в абітурієнта, котрий несподівано для самого себе помітив своє прізвище в списку зарахованих, але дуже й дуже в тому засумнівався, а тому не спішив давати телеграму матері: а раптом то однофамілець?
— Ви куди? — запитала одна із дівчат.
— У буфет, — кивнув головою на вивіску Адам.
— Нічого не треба. У нас все є.
Та Адам уже переступив поріг і кинув оком на вітрину, шукаючи там пляшку шампанського. Ліворуч були ще одні, слабо замасковані, як вхід у бомбосховище, двері. «Маленька зала для начальства», — здогадався Адам. Поміж високих столів з мармуровими, як для «доміношників», п'ятачками повільно й ледачкувато походжала офіціантка, яка на заклик обласної контори громадського харчування досконало оволоділа ще однією, суміжною професією — прибирати зі столів.
Втім, як колишня офіціантка, вона вміла добре сваритися, виганяла (замість дружинників) п'яничок, що сходилися сюди з усього містечка, а також показувала свій гонор перед приїжджими.
За прилавком серед мотків (подібних до тролейбусно-трамвайних квитків, якими начиняють каси у вагонах без кондуктора), продавала талончики на котлети з м'ясом і гуляші з салом ряба буфетниця. Біля неї, неначе у лабораторії алхіміка часів Григорія Сковороди, стояли розкорковані пляшки з усіма можливими етикетками, склянки та надбита мензурка з розподільною шкалою. Буфетниця говорила, немов кидала на рахівниці. Однією рукою рахувала гроші, другою — відпускала, не забуваючи при цьому у потрібний момент і в потрібному місці почухатися. Дивилася на всіх зверхньо, тож саме таким поглядом спершу зміряла й Адама, але, помітивши в ньому приїжджого, набрала вигляду Варвари-великомучениці і, відсторонивши своїх постійних відвідувачів, які ніколи нікуди не поспішали, звернулася безпосередньо до Баронецького:
— Слухаю вас.
— Пляшку шампанського і букет квітів, — випалив Адам і злякався своїх слів, особливо останніх.
Хтось пирснув у кулак, але буфетниця як господиня дому тільки шикнула на нього. Вона була практична й досвідчена жінка, а тому на всяк випадок любила поставити свічку (а що, як завтра оцей опецькуватий чоловічок виявиться ревізором?).
— Шампанське, будь ласка, — сказала вона так, ніби місячник культурного обслуговування в містечку не скінчився, а саме розпочався. — А квітів не тримаємо. Нам забороняють… На привокзальній площі. Біля ларка «Тюльпан». Там у бабусь і купите, — кісточки вона кидала за звичкою, водночас передаючи приїжджому інформацію: «Квітів не тримаємо», «У бабусь купите».
Оскільки цей розділ тільки розгортається, а Кухлик уже йде як свій поміж містечкових дівчат і хлопців, котрі несподівано прилаштувалися до них і ревниво косували на Адама, ми дозволимо собі намалювати повніший образ — образ Кухлика-Баронецького. Про нього у вас уже склалося певне враження, але, на наш погляд, вичерпної інформації поки що бракує…
Поверх сірого костюма для відряджень Адам одяг плащик «болонья», який уже в двох місцях був акуратно підклеєний ним самим (після того, як це зробили працівники комбінату побутового обслуговування, що постійно перевиконували план). Між двох кінців піднятого комірця висів важкий приплюснутий ніс боксера-професіонала, який дістався Адамові чисто випадково, оскільки він жодного разу у житті не бачив рингу.
Поки в кімнаті, куди привели Адама, дівчата сервірують стіл, протирають фужери, нарізають ковбасу і шинку, ми спокійно продовжимо розповідь. Можливо, місцями вона буде то весела, то сумна, але в тім уже не наша вина: такі натури у наших героїв — різні, як обличчя, як характери, як дні. Не всі ж такі оптимісти, як, скажімо, Сідалковський чи Стратон Стратонович Ковбик. Адам Баронецький, наприклад, мав схильність до песимізму. Він казав, що йому завжди ні в чому не таланить: дині купує перестиглі, кавуни вибирає зелені, горіхи — порожні, фрукти — червиві, а лотереї виграють тільки карбованця, хоч з кожної зарплатні він брав їх аж на цілих десять.
- Предыдущая
- 25/104
- Следующая
