Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 27

• Предыдущая
• 27/38
• Следующая

Однак стіни мовчали. Так само камін, у якому догоряло сміття. Антон чекав знаку, та даремно. Хоч він і наблизився на крок до Генріха, але то був дуже маленький крок, Антон у своєму розчаруванні міг викликати лише жаль, а не заздрість, про яку говорила Катерина. Хіба позаздриш тому, хто шукає чужу, незнайому істоту, дороги життя якої давно поросли травою? Безпека, свобода ? це ще не все. Маючи їх, прагнеш пізнати інші, але доки відважишся, мусиш обходитися так.

Антон усе далі відходив від дому і Східних Воріт. Інші мешканці Притулку йшли на захід, щоб ніколи не повертатись, і якби він зустрів когось на шляху, їм довелося б розлучитися. Ця несправжність, гра в піжмурки, пригнічували Антона, котрий досі робив тільки поважні речі. Його не тішили незвідані простори, пригоди, що не дають крові загуснути в жилах, навіть можливість випробувати власні сили. Може, тому, що Писар Східних Воріт міг прочитати варіанти власного життя у книгах Бібліотеки, щоб не повторювати чужих помилок внаслідок не виважених законами Всесвіту рішень? Він, не сходячи з місця, міг бачити в очах прибульців такі глибокі прірви досвіду, від яких аж паморочилося в голові й душа сама відступала назад, щоб її туди не затягнуло.

А все ж, незважаючи на внутрішній опір, оця зимова, не надто приємна і трохи позбавлена здорового глузду подорож дарувала Антонові несподівані відкриття.

Ліс поки що здивував його найбільше. Були часи, коли лісів ставало у Притулку більше, а коли менше, але вони існували завжди, ніби були в опозиції до Притулку. Досі Антон бачив лише дерева, що перебували під опікою людини, або кволі самосійні деревця на схилах гори, по ярах або під муром. А тут над ним нависли величні дерева, що сягали снігових хмар. Моторошною силою віяло від них та погордою до малесенької людської істоти. Тут панувала сутінь, і Антон, хоча і ступав по виразно окресленій дорозі, боявся, що може збитися з неї і опинитися сам на сам із лісом, як нещодавно з туманом. Не знати, чи витримав би таке. Певна річ, влітку ліс так би його не злякав. Але зараз він сприймав його, як щось страшніше від пустелі, бо в пустелі ніщо не вирине перед тобою зненацька. Пустеля ? це самітництво. Там небо зливається із землею, вночі видно безліч зір. Там ? спокій.

А дерева у лісі ніби заважали одне одному і небо їм заважало. Верхівки розхитувались І рвали хмари на клапті. Обабіч дороги Антон бачив повалені бурею та підточені старістю дерева. Його вжахнула сила смерті. Деревам не потрібно виходити через Західні Ворота, щоб зустрітися з нею. Іноді людям доводиться довго її шукати. Смерть сама вибирає: вона ніколи не приходить невчасно. Про це Антон довідався не від Смерті. Та ніколи не проходила повз нього через Східні Ворота. Певно, у дерев була інша смерть. Яка ? важко було збагнути. Антон не мав кого спитати, зрештою, ніхто ніколи не давав задовільної відповіді на його запитання. Він мусив шукати відповідь для себе ? у собі. І, пройшовши лісом, подумав, що, може, дерева у лісі мають одну спільну душу, але багато тіл, і коли якомусь тілу бракне соків, коріння слабне, дерево падає, не відчуваючи болю й не усвідомлюючи загибелі. І, мабуть, це трохи розвіяло сутінки у його серці. Він уже не так мерз і помітив навіть кілька сіреньких пташок, що тихо пролітали між деревами, видовбуючи з-під кори собі поживу.

Ліс став трохи ближчим, дерева ? менші, й Антон насмілився навіть перекусити, сівши на повалений стовбур. Він не боявся, що ліс може виявитися безконечним. У Бібліотеці йому трапилася книжка, у якій оповідалось, що колись світ почне зменшуватись, і не буде іншої ради, як сховатись у лісі. Повністю ця притча звучить так:

Притча про світ варварів

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, у дуплі великого дерева жив чоловік. Їв він ягоди, горіхи, гриби, і давно вже його нічого не тривожило, Жив він отак, може, сто років, може, менше, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топчуться олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материнському лоні.

Та якось улітку до нього прийшла людська істота у порваному одязі, збідована до краю і голодна. То був молодий хлопець. Господар прийняв гостя як явище невідворотне: нагодував, зробив йому постіль коло свого дупла, нічого не розпитуючи. А вранці, коли той прокинувся і понуро грівся на сонці, сказав:

? Я знаю, звідки ти прийшов. Світ і досі меншає?

? Він дуже малий. Мені там немає місця. Тобі щось треба від мене, діду?

? Ні. І добре буде, коли й ти нічого від мене не вимагатимеш. Ліс дасть тобі все. Він не любить лише вогню.

? У мене немає вогню.

І так вони стали жити утрьох: ліс, дідо та хлопець. А восени, коли іній упав на землю і став душити в’язкий туман, вони наповнили листям яму. І двоє людей занурилися в нього глибоко-глибоко. Заплющили очі, підібгали коліна до грудей і заснули. Снився їм світ варварів, що міг уже на той час вміститися на долоні. А світові варварів снився ліс, по верхівки заповнений опалим листям.

Ця притча могла б змирити Антона із зимовим лісом, який зовсім не мав наміру йому зашкодити: радше прагнув позбутися і зажити сам, без чужинця. Звідки Антон міг знати ліс і те, що саме такий ліс був прообразом Притулку! Печери, дупла дерев, їхні крони, ями, засипані листям, їжа, яка завжди поруч ? хіба це не робить його прихистком для слабкої істоти? Людська свідомість виникла саме у лісі, а не в степу чи пустелі. Отже, лісові Притулок завдячує минулим і, можливо, майбутнім. Бо він існує і на землі, і під землею, і на небі. Видимим і невидимим. Усе це Антон зможе збагнути, коли пізнає Монастир, його мешканців.

Бо Монастир знаходився посеред лісу. До нього вела та дорога, якою йшов зараз Антон. Він шукав не Монастир, а Генріха на прізвисько Кухар, який, можливо, вже повернувся у той час і світ, який колись виштовхнув його, відібравши все, крім надії. Час того світу зливається з часом Притулку, щоб людина могла завершити усі справи.

Внутрішній світ Антона не приймав інших краєвидів і речей, окрім тих, що оточували його змалку. Але він впускав до себе людей, бо такою була суть Писаря Східних Воріт Притулку. Ще молодий, але уже досвідчений у справі стрічати людей, допомагати їм, заспокоювати, Антон з волі Старого отримує нову роль і сам стає прибульцем, хоч душа його не приймає ні порожніх будинків з розпаленими камінами, ні готелів, ні лісу. Він продовжує впускати у власний світ людей. Досі він допомагав їм, а тепер вони допомагають йому. І ось перед ним Монастир і нові випробування.

Цей Монастир був ніби островом у Притулку, захищений дерев’яною огорожею, такою широкою, що вона поросла зверху травою і пагонами ожини. Тепер сніг зробив огорожу ще вищою. За нею стриміли дахи будинків, теж дерев’яні, через що Монастир здавався частиною лісу. Звісно, Антон довгий час споглядав це диво, доки не відчув, що ноги примерзають до землі. Ворота були просто перед ним, до того ж прочинені. Усе це виглядало дуже старим і відгонило запахом трухлявого дерева, промоклого від талого снігу, сирою землею і перетлілим листям. Тільки гіркуватий запах диму вказував, що тут, серед лісу, живуть люди, подобається це лісові чи ні.

Давно колись від Марфи він чув, що в Монастирі оселяються люди, які, навіть проживши довгі роки в Притулку, не можуть відкрити своє серце. Колись це було місце для тих, хто ототожнював власні страждання зі стражданнями Бога, якого розіп’яли на хресті, але не змогли пережити їх до кінця і тому селилися у Притулку. Згодом струмок цих нещасних припинився, тому що Бог так і не з’явився на землю вдруге. Якби це сталося, мури Притулку б упали і цілий світ став би Притулком, ідея кінця світу існувала б і після того, але вже не як ідея майбутнього відродження, а як катастрофа. Прикро було про це взагалі думати.

Ідея Бога так само пережила зміни: не було такої людини, яка б хоч раз її не зрадила, засумнівавшись в існуванні Всевишнього, який має людську подобу. Тому правильніше буде сказати, що в Монастирі нині оселялися ті, хто зрадив Бога і не міг позбутися докорів сумління. А ніщо інше чомусь не викликає такого відчаю.

• Предыдущая
• 27/38
• Следующая