Писар Східних Воріт Притулку - Пагутяк Галина - Страница 14

• Предыдущая
• 14/38
• Следующая

З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ? вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.

А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ? і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.

Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ? не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.

Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.

І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.

Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.

Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на горбку й очікував. Він зустрівся з ним поглядом і крикнув:

? Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?

І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.

Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.

Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.

Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.

…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ? старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.

Єдине, чого Антон боявся, це ? зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.

Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.

Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.

Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.

Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.

Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!

Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.

Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ? ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.

Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.

Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…

«Дивіться! Дивіться!» ? закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.

• Предыдущая
• 14/38
• Следующая