Останній шаман - Тисовська Наталя - Страница 3
- Предыдущая
- 3/91
- Следующая
— А побачиш! — труснула головою вона. — То як, б’ємося об заклад?
— А б’ємося! — не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув космату лапу. — Даю тобі три дні!
— Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути!
* * *
Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений, ніс.
— Гарний у тебе господар! — зітхнула нявка.
— Не про твої зуби! — відтяв хованець. — Хотіла на нього дивитися — дивись, а руками — зась!
Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні, її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули чоло. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці.
Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався.
Як підеш через місток,
У далекий лісок,
Там дуби покручені,
Там річки повисохлі,
Там за кожним кущем
Дві жарини очей.
Ти у них не гляди,
Ти до них не ходи,
Голосів не слухай,
Затуливши вуха.
Стежка в’ється вужем,
Ось і хатка уже.
Відчиняйте двері
Господарю!
І нявка, підстрибнувши до стелі, гупнула щосили ногами об долівку, аж сплячий завовтузивсь у ліжку, от-от прокинеться, але шептунка поклала йому холодну долоню на чоло, провела обережно по тріпотливих повіках, забираючи неспокій, прикликаючи сон. Чоловік на ліжку затих, і брови його розгладилися.
Хованець сердито спостерігав за чаклунським дійством, вперши підборіддя в округлі груди. Нявка вирвала в себе довгу зелену волосину, відкинула покривало на сплячому, оголюючи смагляву руку, й обережно обв’язала волосиною йому зап’ястя. Волосина обкрутилася навколо зап’ястя тринадцять разів.
— Ти що робиш? — засичав хованець, несвідомо простягаючи космату руку до сплячого господаря.
— Тс-с-с! — приклала нявка палець до вуст. Вона накрила сплячого знову покривалом. Потім провела долонею по його чолі, стираючи спогад про свою присутність у його сні.
Хованців господар глибоко зітхнув і повернувся на лівий бік.
Розділ II
СЕАНС ПСИХОАНАЛІЗУ
У кімнаті світилася єдина тьмяна лампа, що стояла на широчезному письмовому столі, старому й трохи обшарпаному, але червоного дерева. Над столом на гвіздку, одинокий серед великої голої стіни, висів старий якутський шаманський бубон, на якому вгадувалися напівстерті обриси розгалуженого дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. За столом сидів немолодий сивий лікар.
Двома ліктями на столі, де старі подряпини переплелися химерними візерунками: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку, — лікар слухав монотонний жіночий голос.
Жінку звали Мар’яна. Вона лежала на твердій лікарняній отоманці, застеленій дірявим, але чисто вибіленим простирадлом. У ногах простирадло було охайно загорнуте, аби жіночі розтоптані чобітки на низьких підборах не замастили його. Ледь помітно рухалися її тонкі вуста. Жінка говорила.
Лікар, утупивши погляд у темне волосся, коротке й таке густе, що коло коренів зовсім не просвічувала шкіра, замислився про своє. На столі помалу крутив касету старенький магнітофон.
Лікар дослідив оком темні жіночі скроні, де шкіра була тонкою і сухою, як пергамент, дві ниточки блідих вуст — і спустився до помережаної дрібними зморшками шиї. Око йому зачепилося за велику чорну родимку, що визирала з-за комірця блакитної блузки. Чи він і справді колись кохав цю немолоду вже жінку? Чи його і справді колись дражнила чорна родимка? Він не міг нічого пригадати.
Жінка говорила повільно. Лікар давно збирав записи своїх пацієнтів, мав цілу колекцію касет, дбайливо розшифровував їх, бо кожне розплутане речення лягало в основу його наукової — чи антинаукової? — праці. Що завадило йому показати цю працю англійському професорові, який так настирливо запрошував на конференцію? Ні, кортіло захищати дисертацію вдома — дисертацію безперечно непрохідну. Тільки не міг бідака-науковець передбачити, що, подавши автореферат у ВАК, зажене себе в пастку: з одного боку, ВАК тягнув і тягнув справу з захистом, щопівроку вигадуючи нові перепони — недостатню кількість друкованих статей, неналежне обгрунтування практичного застосування методик, викладених у науковій праці, еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа. З іншого боку, йому почали погрожувати, вимагаючи працю навзамін можливості спокійно дожити старість. Довелося знищити всі чернетки, стерти з комп’ютера всі файли, можна сказати, розібрати комп’ютер на складові, щоб і пам’яті там не зосталося про псевдонаукову роботу. Він лишив тільки одну копію — там, де ніхто не повинен її шукати…
Тепер, сидячи за столом і вимушено слухаючи свою пацієнтку, він підсвідомо занотовував у голові все, що могло підтвердити чи спростувати теорію, сформульовану ним. Чи придасться йому колись це знання? Чи придасться воно комусь узагалі? Він зітхнув і сумно й болісно глянув на свою пацієнтку. Жінка говорила.
* * *
Цей сон — він такий реальний! Зрозумійте мене правильно. Я б не прийшла до вас, якби не жах. Я не в силі з ним боротися сама. Зрозумійте мене. Я боюся, що це хвороба. Може, її вже пізно лікувати…
Знову наснилося море. Іду берегом. Пусто. Ранок. Ноги провалюються в пісок — такий, знаєте, теплий і дрібненький. Попереду на піску в’ється вервечка ледь помітних слідів. Я ступаю слід у слід, ніби це така гра. Придивляюся до відбитків, хочу вгадати, хто це міг пройти переді мною берегом, щоб море ще й досі не злизало його сліди. Час від часу око натрапляє на камінці й мушлі… Це нічого, що я такі подробиці розповідаю? Просто, зрозумійте, мені цей сон снивсь уже стільки разів, що я знаю кожну дрібницю…
Раптом на піску яскрава пляма — блищить чи то шматочок скла, чи то фольга від сигарет. Я пробую відкопати ногою, але не вдається. Тоді я нахиляюся, простягаю долоню, вже майже беру блискучу річ до рук.
Вухо вловлює сторонній звук. Я повертаю голову. На мене мчить машина. Здоровезний джип — широкий, як танк. Світить фарами просто в очі — яскравіше, ніж сонце. Я відступаю, тоді повертаюсь і біжу. Ноги провалюються в пісок, але тепер він уже не здається теплим і ніжним, а зимним і цупким. Знаєте, якщо гуляти ввечері по пляжу, коли вже сіла на землю темрява, вода тепла-тепла, а пісок — бр-р-р-р…
Біжу вздовж берега. Пляж кінчається і починаються кущі. Нога вже намацала коротку шорстку траву, випалену сонцем. А джип майже поруч, я відчуваю теплий подих мотору й запах бензину. Не хочу озиратися. До кущів, у яких можна сховатися, лишилося зовсім трошки. Ось перша гілка хльоснула мене по плечах. Я занурююсь у гущавину, розводжу гілки руками.
- Предыдущая
- 3/91
- Следующая
