Три таємниці Великого озера - Тисовська Наталя - Страница 35

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая

А ще Орисі не вірилося, що вся ця воля, все це щастя - для неї одної. Що Оксани немає поруч і вже ніколи не буде. За двадцять два роки життя Орися жодного разу не лишалася сама, завжди була вдвох із сестрою, тож перший рік по смерті Оксани минув мов у тумані. Якби не Осипко, вона, либонь, наклала б на себе руки, бо життя на фабриці стало цілком нестерпним: щоденні й щонічні нальоти виснажували так, що дівчата спали на ходу; шкарпетки, які безнастанно плели в’язальні верстати, вже ніхто не вивозив, і ними склад був завалений попід стелю; одного разу бомба поцілила в бомбосховище - загинуло кілька дівчат і німкеня-майстриня…

Та найбільше Орисі муляла клятва, яку вона дала сестрі в лікарні: розшукати сестриного безвісти зниклого нареченого Семена та передати йому Оксанині листи й щоденники. Як, як зможе вона шукати Семена в цьому жахливому гармидері, коли не знаєш, чи ще будеш завтра жива? Господи, скільки ж триватиме це пекло?!.

Пекло закінчилось у квітні 1945-го. Кілька днів Орися з Осипком просиділи в бомбосховищі, бо нагорі велися вуличні бої; одна з дівчат із фабрики, яка наважилася поткнутись нагору, загинула під перехресним вогнем. Пайку хліба, котру видав остарбайтерам комендант табору, перш ніж завести у бомбосховище, вдалося розтягнути на три дні. На четвертий уже не мали що їсти. Лишалося ще відро питної води, й Орися з жахом думала, що буде, коли й води не стане.

О четвертій ранку до бомбосховища спустився комендант.

«Американці взяли місто. Ви можете повертатися до табору».

Першої миті Орися розгубилася, та вже за хвилю вона щасливо плакала, обнімаючи Осипка за шию: вони вільні! Вільні!

Й одразу на колишніх остарбайтерів посипалися дарунки, мов із рогу достатку: харчові набори Червоного Хреста, чорний житній хліб, рибні консерви, сякий-такий одяг. Хотілося думати про майбутнє. Саме в один із таких днів Орися й Осипко розписались у міській управі - прокотилися чутки, що всім колишнім громадянам Радянського Союзу доведеться повернутися додому. На вулицях з’явилися червоні офіцери.

«До тридцять дев’ятого року я був під Польщйю,- твердо сказав Осипко,- і не полечу до совіцького «раю». Моя дружина теж не мусить туди ся вертати. Розпружся».

Виконання обіцянки Оксані знову відкладалося на невизначений термін. А тут іще Орися відчула, що вагітна,- треба було шукати надійнішого притулку. Зго- дом вона завжди відганяла згадки про кочове життя, яке довелося їм з Осипком витримати, поки вони не осіли нарешті в одному з таборів для переміщених осіб. Тут вона прожила два, мабуть, найщасливіші роки - і не могла розділити цього щастя з Оксаною…

Орися перехилила чарку шнапсу, щоб повернутися до реальності, і скривилася від його міцного та різкого смаку. Подружня пара, що мешкала з Орисею й Осипком в одній кімнаті, жваво обговорювала свій недалекий від’їзд за океан.

- Мені батько зробив виклик,- пояснювала Ганька, яка колись разом із сестрами Байдами працювала на фабриці.- Він іще в тридцяті роки виїхав туди на заробітки, до війни повернутися не встиг. Їдемо за півтора тижні - маємо вже квитки на корабель.

- А довго плисти кораблем? - запитав Осипко.

- Два тижні.

- Ох, нічогенька дорога!

- Може, літаком хочеш? - загоготіли гості.- Американці візьмуть до себе на літак хіба твою симпатичну дружину!

Орися теж не стримала сміху, але думка про заокеанську далеку країну, куди вже за півтора тижні поїдуть сусіди, скабкою засіла в голові. Скільки можна валандатися по таборах для переміщених осіб? Додому вже не вернутися - отже, треба починати будувати нове життя. З нуля.

- А коли ви облаштуєтеся на новому місці,- зопалу спитала вона Ганьку,- не згодитеся розвідати, чи не можна й нам до вас перебратися?

Бовкнувши це, Орися затулила долонею рот,- як посміла вона набиватися зі своїми проханнями до цілком чужих людей, які й самі не відають, куди їдуть і що їх там чекає? Та Ганька по-дружньому всміхнулася до Орисі й просто сказала:

- Гадаю, якщо там знайдеться для Осипка робота, виїхати буде не проблема. Тільки вам треба якось заплатити за квиток… Нам за квиток заплатив батько, а ви… Може,- швидко додала вона,- вам удасться виїхати так, як колись мій татусьо: за його квиток, як він іще за Польщі їхав, заплатила компанія, котра наймала робітників…

- Дякую! - сплеснула руками Орися.- Вибач, що ми на тебе навішуємо свої турботи, просто…

- Припини перепрошувати! - відмахнулась Ганька.- Хіба ми не з тобою і твоєю сестрою їли потовчені крашанки, які мені з дому прислала мама?

Орисі на очі навернулися сльози.

Далі розмова крутилася тільки навколо довгої дороги морем: ніхто з присутніх моря ніколи не бачив, деякі за все життя далі свого села не виїжджали, і шлях у зачинених вагонах до Німеччини на роботу - то була їхня єдина подорож. Орися не наважилася розповісти про море, куди їх з Оксаною двічі возила в дитинстві мама. То було цілком інше море і цілком інше життя - те життя незворотно померло…

Де той вуйко Йосип,

Що горілку носить?

- співали до Осипка гості, коли в склянках закінчувався шнапс, і Орися разом з усіма пила міцний напій і швидко хмеліла. Брала на руки сина й шукала в його обличчі риси старшої сестри - так хотіла, щоб він був схожий на Оксану! - таж ні: малий вдався в матір, такий самий маленький, кругленький і меткий, навіть від батька нічого не взяв.

Дивлячись на малого, Орися згадувала Льончика Дуніна, відчувала його важку руку в себе на плечі, гадала: як було б, якби замість Осипка її чоловіком став Льончик? Але про Льончика Дуніна вона не мала жодної вістки від того самого дня, як виїхала в Німеччину; під час війни боялася писати, по війні надіслала йому на стару адресу в Києві кілька листів, але відповіді так і не дочекалася.

Щоразу, як згадувала про Льончика, Орися відчувала дивний трем у серці, мовби на мить поверталась у дитинство. Хай там як, але ті передвоєнні роки залишилися найяснішими в її пам’яті,- чи то просто людська пам’ять так влаштована, що вона зберігає тільки найприємніше, найрадісніше? В Орисиних спогадах Льончик Дунін був найтеплішою згадкою - такою рідною, як і пам’ять про Оксану. Навіть усі його витівки й вихватки набули тепер зовсім іншого відтінку - як-от історія з фальшивою печаткою Василя Дуніна- Борковського.

Орися вже не пригадувала, скільки їм тоді виповнилося років - чотирнадцять чи п’ятнадцять,- але яскравий червневий день пам’ятала чудово. Жодне свято в родині Байд, особливо ж день народження молодшої дочки, не обходилося без Льончика Дуніна. Прийшов він, як завжди, першим із гостей, подзвонив у двері і, коли йому відчинили, напустив на себе такої таємничості, що Орисю аж дрижаки брали з цікавості.

З-за пазухи, мов неймовірну цінність, Льончик дістав загорнений у папір пакунок. Орися хотіла тут-таки його розвинути, проте Льончик квапливо приклав палець до вуст і потяг іменинницю в кімнату сестер Байд, затулив портьєри на вікнах і аж тоді дозволив розгорнути пакунок.

Перстень-печатка з сірого металу (на Орисин подив Льончик твердо кивнув: срібна, навіть не сумнівайся) із зображенням шаблі й хреста. Пояснив пошепки: особиста печатка генерального обозного Дуніна-Борковського, зберігалась у родинному архіві Дуніних, вони-бо є майже прямими нащадками… Нізащо не хотів признатися, як це Льончик так розкидається фамільними цінностями; натякнув туманно - мовляв, печатка обов’язково в родині й залишиться. Орися спаленіла, але вдала, що натяку не допетрала.

«Але ж ти сам розповідав,- пригадала йому Орися,- що на гербі Дуніних-Борковських зображений був лебідь! А тут - шабля та хрест».

«То на гербі,- відмовив Льончик.- А печатка - це зовсім інше. Герб належав іще католицькій родині польських шляхтичів Дуніних-Борковських, а печатку собі робив козацький полковник, вихрещений у православ’я».

• Предыдущая
• 35/50
• Следующая