Укус огняного змія - Тисовська Наталя - Страница 19

• Предыдущая
• 19/46
• Следующая

Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.

— Дійсно, а чого це в нас так перегаром смердить?.. — буркнула мама, переходячи з вітальні до кухні. — А подзвоню-но я сестрі, бо вона, коли батька вітала, хотіла про щось поговорити, а я тут з гостями… Гей, а ви знаєте, що в нас телефон не працює?

Батько, який уже вклався спати, нехотя виліз із-під коца і почалапав на кухню. Я зачаїлася, як мишка під мітлою. Чути було, що батько кілька разів зняв трубку, потім поторсав дріт, перевіряючи, чи не розірвався бува контакт десь на вході в апарат, тоді гукнув з кухні:

— Наталко, ану послухай, чи у тебе працює телефон!

— Ні, — пискнула я у відповідь ледь чутно.

— Чи ти вже спиш? — батько, вочевидь, не розчув мого слабкого голосу.

— Ні, не працює, — трохи голосніше промовила я.

Батько вийшов із кухні й замислено зупинився коло вхідних дверей. Тільки хай не виходить на сходи, молила я подумки, обмираючи від однієї думки про те, що за дверима чатує бабай.

Але батько і сам поки що не горів бажанням виходити, тим паче, неодягнений. Він особисто перевірив мій апарат, упевнився, що той мовчить, сам до себе промимрив:

— Треба розетку перевірити. Може, я контакт обірвав, коли совав журнальний столик…

Аякже! — хотілося з гірким сарказмом вигукнути мені. Хай перевіряє розетку, я-бо певна, що не в ній справа. Це бабай, бабай. Це він знущається з мене, не полишаючи в спокої ні на хвилю. Чим прогрішилася я перед ним?

Батько дістав із шафи-пеналу викрутку й промаршував до вітальні. Як не дослухалася я, не змогла почути, що він робить, аж раптом сердитий крик вивів мене із заціпеніння.

— От бісове пійло! — лаявся батько. — Най йому грець!

Я підхопилася з ліжка й полетіла до вітальні. Батько стояв навколішках коло журнального столика й ніяк не зважувався взяти до рук трилітрову подарункову пляшку. Наблизившись, я помітила криву розколину, що звивалася від денця десь до середини пляшки, а під нею — величезну калюжу, з якої немилосердно відгонило спиртом.

— Повитирай тут скоро, — кинув через плече батько. — Бо поки горілка не висохне, телефон не запрацює.

Від надміру переживань ноги мої підкосились — і я м’яко опустилась у крісло, придушивши кішку, яка саме влягалася спати. Кішка заверещала, стрибнула з крісла — й приземлилася рівно посередині горілчаної лискучої калюжі.

— Чому ви мені не сказали, — гримотів молоденький слідчий, стиснувши величезні кулаки й горою нависаючи над столом, — що Кароліна Семенівна Сокальська — ваша родичка, троюрідна сестра?!

У присутності грізного слідчого нестерпно хотілося хреститися й божитися й захриплим від хвилювання голоском пояснювати, що я ні в чому не винна. Новина впала на мене, як сніг на голову. Троюрідна сестра? По батьковій лінії? Але ж чия вона дочка й онука? Чесно кажучи, своєму родинному древу я приділяла досі мало уваги: в архівах копирсатися не мало сенсу, бо з маминої лінії всі архіви — на території інших, хоч і суміжних держав, а з батькової лінії — взагалі не існують, бо вивезені були переляканим священиком якраз напередодні приходу совітів.

— Не знала цього, — кволо відбивалася я. — А ви звідки дізналися?

Слідчий поглянув на мене недовірливо.

— Нотаріус озвався. Вона залишила заповіт.

— Справді?

Заповіт ще був у моїй свідомості ділом екзотичним і ексцентричним. Та й які такі статки могла мати одинока жінка, що проживала у крихітній квартирці на Борщагівці? Кому ті статки відписувала?

Слідчий насмішкувато примружився.

— Помешкання відписане вам. З однією умовою.

Я хапнула ротом повітря.

Слідчий не поспішав розповідати далі, взявся натомість перекладати папери на столі, потім повернувся до сейфа, витягнув звідти течку. Дістав папірець, довго читав. Нарешті звів на мене глумливі очі.

— Умова нескладна. Всього-на-всього вам треба поховати Кароліну Семенівну Сокальську у фамільному своєму гробівці. Маєте такий?

З цим фактом довелося погодитися.

— Завтра ви можете забрати тіло. Зі свого боку, ми вже всі формальності виконали, тож перешкод для поховання немає.

З жахом я подумала про те, скільки довідок мені, чужій, фактично, людині, доведеться зібрати, доки я отримаю змогу виконати останню волю покійниці! А потім перевезти тіло за шістсот кілометрів — чим?! Я поняття зеленого не мала, що роблять у таких випадках, і абсолютно не хотіла залучати до цієї справи батьків. На похорон, якщо захочуть, вони приїдуть, тут уже я не зможу мовчати, та поки що…

— Скажіть, будь ласка, — мовила я до слідчого, — а що ще було в заповіті? І чи зможу я його отримати? Як я розумію, він мені знадобиться, аби довести, що маю право займатися похороном…

Бо ж спадщина, — хотіла продовжити я, — то нешвидке діло, півроку чекати треба, та й не вона мене зараз хвилює. Важливішим було дізнатися, чому Кароліна Сокальська, котру я в житті своєму не знала (я певна! навіть у дитинстві, навіть шмаркатим немовлям!), навіщось вибрала саме мене своїм наступником. А якщо вона справді розшукала мене напередодні загибелі, бо мала до мене якусь важливу справу… А якщо підозрювала, що її можуть убити (за що?!), і написала на мене духівницю, бо їй чомусь здалося, що я зможу допомогти викрити вбивцю?.. Ні, казна-що верзеться! Приголомшлива новина позбавила мене решток здорового глузду.

— Заповіт я вам згодом передам, — увічливо мовив слідчий. — А поки що можете взяти копію.

— Що ж я робитиму з копією? Мене, мабуть, і в трупарню не пустять?..

— Для трупарні я вам випишу довідку. До речі, довідка підійде і для Загсу.

Слідчий комусь зателефонував, влетіла дівчина з «їжачком» баклажанного кольору і з такими ж фіолетовими вустами, вислухала короткі розпорядження і зникла. За десять хвилин вона повернулася з копією духівниці і довідкою з великою круглою печаткою. Що ж, озброєння хирляве, та вже яке є…

— Дайте перепустку, я вам підпишу, — промимрив слідчий, і я зрозуміла, що на сьогодні можу бути вільна. Навіть якщо він мене й підозрював у чомусь, вкрай уміло цього не виказав.

Надворі сніжок війнув мені в обличчя, охолоджуючи розпашілу шкіру. В руці я так і тримала два папірці, й сніжинки почали осідати на синю печатку; я острахнулася, що зараз сині чорнильні літери попливуть, і хапливо заховала документи під куртку. Що робити далі, я не уявляла.

І тоді я знову згадала про Ліну Оверченко, яка тільки одна могла витягнути мене з халепи. Набрала номер її мобільного.

— Бубочко, стій там, де стоїш, — кинула вона у відповідь на мої плаксиві стогони, — зараз приїду. Я тут недалечко.

Всю другу половину дня ми з Ліною літали по установах.

У морзі нам не хотіли виписувати довідку, бо того лікаря, що робив розтин, десь не було. Його начальник кривився й просив почекати години чотири, не більше. Тоді Ліна випхала мене в коридор, сама залишилась у кабінеті лікаря, а за п’ять хвилин уже вийшла з потрібною довідкою.

У Загсі, точніше, РАЦСі, ми потрапили в запізнілу обідню перерву, всі двері були замкнені. Сорок хвилин ми чекали третьої. О третій нічого не сталося. Ліна загупала в двері спершу кулаком, тоді носаками крихітних своїх черевиків. Ще хвилин за п’ятнадцять, коли я вже перетворилася на бурульку, а Ліна, навпаки, розчервонілася так, що розстібнула дублянку, до нас вийшла сувора пані й гримнула:

— Чого ви стукаєте? У нас обід.

Вже не пам’ятаю, скільки часу забрало оформлення паперів. Пригадується тільки, у мене весь час крутилося в голові, чому свідоцтва про смерть видаються там само, де й свідоцтва про народження. Так, і в церкві той самий священик і хрестить новонародженого, і відспівує покійника, але мені ці два обряди ввижалися несумісними, щоб зводити їх під одним дахом.

• Предыдущая
• 19/46
• Следующая