Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/119
• Следующая

Жовтогаряче полум’я несміливо лизнуло смолисті тріски, згодом затріщало, завирувало і шугнуло високо вгору, поглинаючи і  кострубате суччя, і  товсті смолисті гілляки,  і задерев’яніле тіло  покійника. Від  багаття війнуло нестерпним  жаром. Ждан відступив назад і знову  сів на пеньок. Мов закам’янів від горя.  І здавалося йому, що то не батькове тіло, а його  душа палала на тому пекельному вогні. Нічого не чув, не  бачив, крім  тріску палаючих головешок та шипіння снігу, що  танув  довкола.

Так   сидів довго, то  дивлячись, як  обвуглюється  труп батька, то завмираючи від туги. Гарячі сльози туманили його зір.  Бідний отець!  Як  він  мріяв ще  раз  побачити батьківщину,  думкою не  раз  і  не  двічі  летів   до  неї  через безмежні степи, повноводні ріки, через   ліси  і  байраки! Як  хотілося йому  побачити рідну  оселю або хоча б згарища її! Сподівався,  що,   може, хто-небудь з  найменших діток   урятувався  і пережив лихоліття у добрих людей... Та ба! Боги розсудили інакше і покликали його  до себе.

Злякала і вивела його  з задуми стріла, що  гостро цьвохнула  над  головою і встромилася в малинову купу  жару.  Він отетеріло оглянувся і побачив позад себе  чималий загін  половців, що поволі наближався. Тікати було нікуди та й ніяк. Запізно.

Це  був лише передовий загін. Невдовзі галявину вщерть запрудили половці. Попереду на  баских конях сиділи два вершники, що,   судячи по  одягу  та  прикрасах на  кінській збруї, були  беями або  ханами.

Ждана підвели до них.

Вершники пильно вдивлялися в  полоненого. Старший не  відзначався ні  зростом, ні  силою, ні  владністю погляду. Сидів він  у сідлі,  як  лантух, стомлено, обважніло. Брезкле обличчя — безживне, жовте, в очах  — ніяких почуттів. Другий  же, молодший, відразу привертав до себе  увагу. Одягнутий  у добротний кожух   з  вовчого хутра  і  лисячу шапку з малиновим верхом, він чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова, пронизливий  погляд  бистрих чорних очей, міцна рука, що  держала повід, крупний дзьобатий ніс  посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого обличчя — все  дихало в ньому незвичайною силою і рішучістю.

Він якийсь час мовчки розглядав юнака, а потім  з легкою насмішкою в простудженому голосі сказав:

— Я Кончак! Ойє!.. Це  хан  Туглій — славетний джигіт!.. Чував про  таких? А ти хто,  жовтовуха свиня? Урус?

Ждан і так  був приголомшений тим, що  сталося щойно з ним, а тепер, почувши, що перед ним  сам Кончак, втягнув голову в  плечі, мовби ждав  удару.  Хто  ж  не  чув  про  хана Кончака? Вся  Русь  знає його!  Матері лякають ним дітей. Дорослі, зачувши це ім’я,  хрестяться. Та й не  дивно: не  раз і не  двічі  протягом останніх десяти—дванадцяти років приходив він  з  мечем на  Переяславську та  Київську  землі і проявляв там  нечувану жорстокість — села  і  міста   палив, старих і немічних вирізував, дужих  у полон тягнув, а малолітніх   дітей  наказував брати за  ноги і  бити об  дерева, об стіни будівель або  просто об  землю, аби  їхні  голівки репалися, мов  гарбузи. За  час  своїх  спустошливих нападів Кончак  зніс  майже все  Посулля. Залишалися тільки укріплені городи Посульської оборонної лінії, зрубані ще  князем Володимиром Святославичем у 988 році, — Воїнь  у гирлі  Сули, Римів, Лукомль, Сніпорід, Лубен, Кснятин,  Лохвиця, Ромен, Дмитрів... Тепер, видно, він  добирався і до них.

Також знав  Ждан, що  Кончак мав  велику силу  серед  половців, бо зумів  зброєю, хитрістю, підкупом та умовляннями підбити під свою  руку  або  поставити собі  в залежність багато  половецьких родів  і племен, які  кочували на  широкому просторі між  Волгою, Дніпром та Азовським морем. Навіть сильний, гоноровитий хан  Кза, що  сам  намагався очолити так званих «диких»  половців, котрі  кочували північніше, зрештою був змушений визнати зверхність Кончака.

Ждан відчував, як  терпнуть у нього ноги і щось болюче давить у грудях. Все  пропало! В одну  мить  розвіялися його надії  на  визволення. Замість того,  щоб  перейти Сулу  і ступити вільною людиною на  рідну  землю, про  яку  мріяв довгі роки і до якої  добирався так важко, з такими труднощами, він  знову стоїть ось  нікчемним рабом, невільником перед самим ханом Кончаком, і той  зі злорадісною усмішкою на устах,  граючись ним, як  кіт  мишею, жде  на  його  відповідь.

— Я Ждан, — видавив із себе потерплими губами  юнак, — урус.

— Судячи по  слідах, на  які   ми   випадково натрапили сьогодні вранці, ти  їдеш  з Половецької землі... Ти  був  там у полоні?

— Так.

— Де?

— У Секен-бея, що  з племені хана  Кзи.

— Ти  добре  розмовляєш по-нашому...

— Я жив  серед  половців три  літа.

— Ось як! Справді, за такий час можна навчитись! — погодився Кончак і, помітивши на вогнищі перепалений кістяк людини, запитав: — А то хто?

— То мій батько... Ми  разом тікали. Він захворів у дорозі і вночі помер.

— Ви з батьком сміливі люди. Не кожен зважиться взимку тікати через  безлюдні засніжені степи...

— Краще смерть, ніж  неволя!

— Ой-бой! Я  бачу,  сміливість і  досі  не  покинула тебе. Але ж тепер ти знову невільник,  раб!

— Тепер мені  однаково... Ви  уб’єте  мене?

Кончак усміхнувся. З-під покритого інеєм вуса блиснули міцні білі  зуби.   Ця  посмішка трохи скрасила його   тверде суворе обличчя.

— Ні,  не  вб’ємо. Для  чого  вбивати? Ми  ще  не  ступили на  Руську землю, а вже  взяли здобич. Це  добра  прикмета!.. Ти  був  полонеником хана   Кзи,  тепер будеш моїм!.. А  от якщо спробуєш тікати, тоді  я  накажу осліпити тебе  або  й стратити. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зараз тобі  дадуть  свіжого коня, бо  твої  такі  загнані, що  годяться тільки на  м’ясо... Будеш у поході при  мені  — товмачем, а також помагатимеш кухарю, доглядатимеш коней.  Добре служитимеш — матимеш достатньо їжі,  хитруватимеш — будеш битий!

На  знак того,  що  й ці слова дійшли до нього, Ждан кивнув  головою.

Тут  же  на  мовчазний погляд хана  молодий курт[8]  підвів бранцеві коня і прилаштувався поряд.

Широкою галявиною орда  рушила до  Сули   і по  льоду перейшла її.

Першою жертвою стало невелике сільце, що  заховалося між  лісами у розлогій долині. Орда  швидко обійшла його  з двох  боків, оточила, — жодній живій душі  не  пощастило вислизнути з нього.

Кончак і Туглій зі  своїми почетами зупинилися на  узвишші і спостерігали, як воїни вривалися в хатини, виводили  надвір переляканих людей і тут же  одних убивали, а інших — дівчат, юнаків, молодих жінок та чоловіків — в’язали сирицею по десятку, щоб  відправити під вартою в Половеччину. Однак таких було значно менше. Більшість гинула під шаблями нападників.

— Так ми всіх переб’ємо! — вигукнув Туглій, побачивши, як  лютують воїни. — Хіба не краще потягнути всіх у полон, щоб  потім мати  непоганий зиск? Ми  б змусили переяславського князя  Володимира Глібовича добряче потрусити кишені!

Кончак думав  інакше. Він  зверхньо глянув на невисокого товстуна і жорстоко кинув:

— Хай  убивають! Це я наказав! Бо  багато цих  урусів  розплодилося!.. Я поклявся Тенгріханом, що  винищу, витопчу всю  Переяславську землю аж  до  Десни і  Сейму, а  Київську  — до самої Либеді!  Ці  землі  повинні належати кипчацьким родам!  Тут  вони ставитимуть свої  юрти, тут випасатимуть табуни!  Ми  твердо станемо на  обох  берегах Дніпра аж до самого Києва, і я своїм списом застукаю у його  Золоті ворота! Тсе-тсе!

Ждан чув ці холодні слова, чув жіночий лемент, дитячий плач, крики й  прокльони чоловіків, рев  худоби, гоготання вогню — і невтримний дрож  стрясав усе  його  тіло.  Ах, коли  б мав  меча, коли б мав  списа, то, не роздумуючи, всадив би  в широку ханову спину!

Коли закінчилася огидна розправа над  мирним населенням, коли все  в  долині пойнялося вогнем і кілька десятків воїнів погнали полон,  табуни скоту і нав’ючених всіляким добром коней на схід, Кончак підвівся на стременах і гукнув:

• Предыдущая
• 3/119
• Следующая