Выбери любимый жанр

Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 9


Изменить размер шрифта:

9

— Хлопчику, що ти робиш? — запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.

— В літачка граюся! — весело відповів хлопчик і помчав повз нас на другий поверх до «злітної смуги».

Поки я за ним бігав, мені почулося, що у кімнатах щось відбувається. Спіймавши і закинувши Льову Купермана, як шолудиву вівцю, собі на плече, я нарешті потрапив в корпус і зрозумів, що занадто затримався з вожатими, настійливо запрошуючи їх на вечірню прогулянку. Варфоломєєва як у воду дивилася: все, що лишили своїм чадам турботливі батьки — яблука, груші, сливи — повільно стікало по тільки-но пофарбованих стінах хлопчачої спальні. Діти бігали, стрибали на ліжках і з тумбочок, кричали, кидалися подушками, овочами і фруктами, словом, вони створили справжнє пекло, потрапивши в яке, починаєш цінувати суворе виховання та прості провінційні звички. Насправді мені й не спадало на думку, що діти на таке здатні. Вони реально не звертали жодної уваги на вожатого, нічого не хотіли слухати, могли плюнути в спину, кинути щось в голову, тобто, м’яко кажучи, стосунки з четвертим загоном у мене одразу не склалися.

На відміну від Юрія Юрійовича і своєї дружини, я не отримував ніякого задоволення від виховання дітей, а до піонерських таборів їздив виключно через те, що за непогано проведений час тут ще й платили гроші. Тож шукати спільну мову з дітьми або експериментувати з педагогічним процесом — робота не для мене; я міг запропонувати лише сталі прийоми, які давали результат колись. Колись, але не тут і не тепер. Ці діти виявилися зовсім іншими, вони мали зовсім інше виховання; мені здалося, що я взагалі потрапив у іншу країну, настільки незвичним виявилося навколишнє середовище, яке відбивалося на дитячій поведінці, як у дзеркалі. Багато з того, що у нас вважалося неприйнятним, принаймні публічно засуджувалося, тут розглядалося як невеличке баловство. Алкоголь, дрібні крадіжки — на це дивилися крізь пальці, як на справи буденні, таку собі людську слабкість, притаманну кожному. Все це не робило людей, які мене оточували, я маю на увазі, перш за все, місцевих працівників табору, гіршими або кращими, але те, що вони інші — це я одразу зрозумів для себе однозначно. Директор табору Надія Варфоломєєва, до речі, виявилася непоганим керівником, тобто я хочу сказати, що всім бажаючим вона давала можливість за рахунок комунального господарства Москви заробити додатково. Мені, наприклад, запропонувала очолити кружок автолюбителів, що, крім додаткових коштів, дало мені можливість усамітнюватися в темній кімнаті у будь-який час начебто для навчання піонерів водійським навичкам, хоча насправді з однією з цицькастих вожатих я освоював там зовсім інші навички. У нас би краще вдавилися, ніж дали студентам можливість підзаробити. Єдине, на що офіційно натисла Варфоломєєва, так це на те, щоб ми більше, цитую її висловлювання, «займалися з дітьми патріотизмом», але як досвідчений керівник і педагог, вона добре розуміла, що ігри у піонерів-героїв — не для такого контингенту дітей і вожатих.

Отак і почалася моя третя зміна у піонерському таборі «Сокіл» у Підмосков’ї.

Льова Куперман, зображуючи військового літака-винищувача, стрибав із другого поверху на купу піску животом, ризикуючи покалічитись і, очевидно, бажаючи заробити для мене як особи, відповідальної за його здоров’я та життя, на статтю кримінального кодексу. Після кожного приземлення у нього носом йшла кров, але це Льову не зупиняло.

Руслан Гаглоєв, як справжній горець, за найменшу образу бив своїх сусідів металевим совком по голові, бажано — до крові. Вигляд крові лякав усіх, включаючи вожатих, але не Гаглоєва.

Таня Оніщенко весь час носилася, як скажена, на худеньких тремтячих ніжках по табору, аж доки не падала, розбиваючи в кров то коліна, то голову, а падала вона кожного дня. Коли її лаяли, Таня намагалася втекти до лісу, де, якщо втеча вдавалася, сідала на пень і зализувала рани язиком, мов дикий звір.

І таких розбишак скакало по корпусу тридцять; і всі вони кричали і посилали матом вас подалі прямим текстом, на що їхні батьки, до речі, завітавши у вихідні дні у гості, не звертали уваги, вважаючи, певно, дитячу ненормативну лексику необхідним елементом комунікації. Я наче потрапив до малолітніх вампірів, які дражнили мене і заманювали до себе в полон, хоча насправді мені було не до жартів. Кожного ранку я просинався з відчайдушною думкою про те, що сьогодні утнуть маленькі злочинці й як я про це увечері на п’ятихвилинці доповідатиму директору табору.

Слава Богу, що я нікого не вбив. І дякуючи Юрію Юрійовичу, звісно ж.

Найскладніший загін дістався, безперечно, йому. Він сам туди напросився, видно, слава Макаренка не давала спокійно спати — вихованці з дитячого будинку, причому всі вони жили разом, не поділяючись на загони за віком — таку вони поставили попередню вимогу. Діти мали свою ієрархію та свої правила, всіх сторонніх сприймали вкрай вороже і взагалі казали, що їм не потрібен ніякий вожатий, самі, себто, розберуться, не перший раз. Так воно насправді й виходило кінець кінцем, але без вожатого точно було ніяк не можна, та йти до них у корпус навіть вдень мало хто хотів, і поки не приїхав Юрій Юрійович, між дитдомівськими і рештою табору точилася справжня ворожнеча. Інколи з Москви приїздили їхні старші товариші, які вже жили самостійно, багато хто відмотав строки на зонах, і тоді вони напивалися або нанюхувалися клею і йшли з’ясовувати стосунки. Особисто я, як і переважна більшість вожатих, вважав, що це тільки у кіно можна побачити, як у цих малолітніх злочинців прокидається совість. Правда ж полягає у тому, що вони з самого дитинства і до самої смерті живуть за встановленими у дитбудинку законами, які дуже серйозно відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві і вашого уявлення про справедливість. І навіть не даючи їм оцінки — гарні ці закони чи ні, справедливі чи не дуже, — можна впевнено сказати, що вам вони не сподобаються. Коли я, завітавши до Юрія Юрійовича в корпус у гості, випадково зайшов до дівчачої спальні й серед сплячих і не дуже дітей одразу звернув увагу, як на одному з ліжок двоє дванадцятирічних сцикух лижуть одна одну, сказав: «Зараз тихий час! Всім спати!» — і наказав їм розійтися по ліжках, їхній старший, високий худий хлопчина з тонкими вусиками на прізвисько Масон, заперечив, що це їхня приватна справа, а не моя. А інші — інші й не таке бачили вже. «А ти знаєш, що у нас закон: як тільки дівча дорослішає, старші пацани ведуть її до спортзалу на мати і там ґвалтують? Через це пройшли всі. Ми — одна родина, запам’ятай!» — сказав мені він. Я людина, як ти розумієш, майоре, далеко не сентиментальна, але ж навіть для мене таке занадто. Тому можна було передбачити, що на старті Юрій Юрійович з його-то повагою до традиційних сімейних цінностей шансів вижити як вожатий серед такої Гоморри навряд чи мав багато.

Але Юрій Юрійович зміг завоювати довіру у першу ж хвилину свого перебування в їхньому корпусі. Разом із ним допомагати приймати зміну прийшли Варфоломєєва, два здорових мужики, здається, столяри, та черговий міліціонер на прізвище Зав’ялов. Варфоломєєва наказала дітям вишикуватися в шеренгу, а мужики почали перевертати матраци, скидати на підлогу подушки і копирсатися у валізах та особистих речах. Що вони шукали, невідомо, але точно відомо, що вони за жодних обставин нічого б у цих дітей не знайшли. Всякий раз, коли мав початися шмон, клей, сигарети, драп, ножі швидко виносили за територію табору найменші та найспритніші. Всі про це знали, і Варфоломєєва знала, що вона нічого не знайде — це була акція залякування, хоча хто повинен боятися і чого, важко зрозуміти. Тобто з будь-якої, особливо з виховної точки зору, безпідставний показовий шмон не мав жодного шансу на успіх. Юрій Юрійович, хоча й наслухався вже від колег про своїх майбутніх підопічних всякого, такого ставлення до дітей стерпіти не міг. Коли неподобство досягло апогею і по кімнаті почали літати шкарпетки, футболки та інші особисті речі, він різко підняв руки догори і з усієї сили засвистів у свій улюблений рожевий свисток. Такі нестандартні дії справили на всіх учасників неподобства досить різне і дивне враження: діти кинулися з корпусу геть, горе-вихователі швидко покидали дитячі речі на підлогу, наче їх застукала на крадіжці міліція, а сам міліціонер Зав’ялов сонно і здивовано почав оглядати спереду свої штани, начебто намагаючись з’ясувати, що це могло там так у нього свистіти. Лише директор табору Варфоломєєва не втратила присутності духу — вона й не таке чула за тридцять років педагогічної практики — і продовжувала тримати за вухо малого бешкетника на прізвисько Лис, який не встиг як слід заховати вкрадений напередодні у найменших дітлахів конструктор.

9
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело