Выбери любимый жанр

Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 24


Изменить размер шрифта:

24

Юрій Юрійович продовжував квартирувати у Герцога, який, маючи непогані як на той час і на їхній вік гроші, що надсилали з Італії батьки, жив досить весело. За квартиру Герцог із Юрія Юрійовича грошей не брав, але, тим не менш, мав з товариша неабиякий зиск — той прекрасно готував всілякі ласощі, а останнім часом взагалі зробив «Книгу про смачну та здорову їжу» настільною. Як тільки не експериментував Юрій Юрійович, коли йому нарешті випадала вільна годинка або вихідний день, чого тільки не придумував! Гості Герцога дивувалися і не вірили, що це справа рук отого вайлуватого здорованя, який, для того щоб позбавитись хибної звички скубти своє волосся гребінцем під час приготування їжі, завжди в додаток до білосніжного фартуха пов’язував на голову білу в жовтий дрібний горошок хустку, спеціально придбану для таких випадків.

Нічні гулянки і дівочий вереск інколи заважали Юрію Юрійовичу зосередитись, але, по-перше, не в його випадку вередувати, а по-друге, з початком роботи над газетою він повертався додому дуже пізно, якщо взагалі повертався. Єдина жінка, яку він спостерігав часто і близько, була Антоніна. Та вона була дружиною головного режисера ТДЮ, що насправді, як з’ясувалося опісля, аж ніяк не заважало Славку, який не дотримувався таких суворих норм моралі, як його колега. Юрій Юрійович дуже страждав від самотності, але від своїх принципів відступитися ніяк не міг, до того ж газета на досить довгий час замінила йому все: і любов, і дружбу, і навіть жінку.

І все ж таки Юрій Юрійович знайшов ту, яка простягла йому руку допомоги у вирі нескінченних проблем бурхливого океану газетного життя. Точніше, це вона його знайшла. Інеса мала фарбоване яскраве руде волосся, майже завжди нетверезий вигляд і шістдесят п’ять років, останні двадцять із яких вона пропрацювала на складі обласної друкарні. Коли Юрій Юрійович усвідомив, скільки виробничий відділ друкарні нарахував йому платити в середньому за один екземпляр, то зрозумів, що яким би цікавим він не робив видання, ціна, яку потрібно ставити у роздріб, виходячи з такої собівартості, занадто висока — газету елементарно ніхто не купить. Тобто, по суті, його дітище приречене на хронічну економічну хворобу зі швидким летальним кінцем. Сперечатися з виробничим відділом, вести переговори з директором друкарні не дозволяли попередні домовленості, тож ситуація здавалася безвихідною, що вганяло Юрія Юрійовича у розпач та розпуку — він не знав, не уявляв, як зарадити біді, яка тихою сапою ставила хрест на їхніх зусиллях, робила їх заздалегідь безглуздими. І ось у такий момент, коли засмучений невеселими думами Юрій Юрійович йшов друкарнею, з темного прокуреного коридору хтось тихенько сказав: «Гей, редакторе, тебе Інеса кличе!» Не роздумуючи, майже механічно, він завернув до складу, де побачив купку різночинців, предметом одвічних роздумів і секретних змов яких була пляшка горілки, що стояла на перевернутому догори ногами ящику, гордо уособлюючи напівпорожньою тарою нескінченне прагнення людського духу до свободи. Компанія виглядала ще екзотичніше завдяки розташуванню ящика для медитацій та поглинання сущого — кругом велично здіймалися рулони газетного паперу, серед яких королева складу Інеса та її піддані виглядали наче маленькі будди в Гімалаях. «„Волга“, „Балашиха“, „Сиктивкар“, „Кондапога“», — читав Юрій Юрійович етикетки на омріяних ним уві сні, але недоступних благах газетовидавництва. Все це коштувало дуже дорого, але все ж таки значно дешевше, ніж продавала йому друкарня. Але ж де взяти таку купу грошей, щоб купити вагон паперу? Хіба що йти просити у Миколи Миколайовича; але щось підказувало Юрію Юрійовичу, що повернеться він з центрального офісу не тільки без чужих грошей, але й без своїх. Що не кажіть, а не дарма Добронравова вважали перспективним бізнесменом.

— Привіт, редакторе! — привітав його якийсь роботяга у фуфайці. — Горілку бу?

— Ні, дякую, не бу, — відмовився ЮрЮр. — Я чаю, — і дістав із старого темно-рудого шкіряного портфеля термос і бутерброди. — Пригощайтеся.

— Дорого газету друкувати? — запитала Інеса, всадивши склянку мутної рідини. Всі її звали просто за ім’ям, незважаючи на вік та статус. Як з’ясувалося пізніше, за неофіційною ієрархією Інеса була першою людиною у друкарні, жоден директор і поруч не стояв.

— Дуже дорого, — похнюпився Юрій Юрійович. — Не знаю навіть.

— Ну тоді пішли, поговоримо. Я бачу, ти хлопець серйозний. Не базікатимеш?

Вони зайшли до кабінету Інеси, точніше, до зменшеної копії складу, тому що до традиційного інтер’єру кабінету тут можна було віднести хіба що стілець, на якому Інеса писала, і табуретку, на якій вона сиділа, весь інший простір було заставлено, завалено, закладено пачками і рулонами паперу, пластинами для фотопрояву, банками з хімікатами. Інеса, тримаючись за поперек, обмотаний шерстяною хусткою, важко присіла і почала свій короткий, але напрочуд змістовний монолог:

— Якщо хочеш мати дешевий папір та пластини, то працюй зі мною. Крім грошей, приноситимеш сюди пляшку горілки і шоколадку. Щоб все виглядало пристойно, тобі потрібно купити тони три-чотири паперу, декілька пачок пластин і офіційно завезти сюди, до складу, я їх оформлю як слід. За все інше не хвилюйся, комар носа не підточить. Не ти перший, не ти останній.

— А яка ціна?

Інеса назвала ціну, і по хребту Юрія Юрійовича пробіг приємний холодок — названа ціна була у кілька разів меншою, ніж та, яку драли з нього в друкарні зараз.

— А як же ви це прикриєте? Це ж незаконно!

— Дивись, — Інеса непомітним рухом руки висмикнула з якоїсь шпарини пачку паперів. — Це карточки обліку. Оця картка — для директора. Оця — для перевіряючих із КРУ. — Тут Інеса недобре посміхнулася. Юрій Юрійович чув, що у її родини склалися якісь не дуже добрі стосунки з державою, але деталей не знав. Через два роки Інеса і сама потрапить до в’язниці, але не через махінації з матеріальними цінностями, це в принципі було неможливо в тій ідеальній системі обліку, яку вона створила. Інеса забила металевим совком для прибирання сміття свою сусідку по квартирі, сімдесятирічну алкоголічку. На зоні й померла. — Оця, — сказала вона, — картка для тебе, тобто для клієнта. А оця, найголовніша — для мене. Ніхто не знає, крім однієї людини, скільки тут всього є на складі. — Вона обвела очами свою комору. — Ніхто! І ніхто ніколи не зможе це все правильно порахувати, крім мене. Знаєш, скільки газет і видавництв тримають тут свій папір? Сотні. А скільки закуповує, продає, дає в борг друкарня? Десятки вагонів!

— Я згоден! — махнув на все рукою Юрій Юрійович. — Згоден. Але не знаю, як купити папір…

— Це твої проблеми, хлопче. Коли завезеш товар, знайдеш мене, навіть коли я дома спатиму. Зрозумів?

Не зрозуміти Інесу було важко — Юрію Юрійовичу елементарно пропонували обдурити друкарню, але Юрій Юрійович, чесний Юрій Юрійович, не вагаючись (майже не вагаючись), пристав на цю пропозицію. Добре це чи погано? Звісно, погано. Але Юрій Юрійович не бачив для газети іншого виходу, щоб вижити. Та спочатку він вирішив зустрітися з паном Добронравовим — уже почався лютий, вийшло п’ять номерів газети, він чесно здавав всі гроші до бухгалтерії, але на питання про заробітну плату бухгалтер, жвава молодиця, лише знизувала плечима і відповідала: «У мене такої команди немає! Звертайтесь до начальства». Але начальство, як завжди, спіймати було неможливо: Микола Миколайович розвинув нечувану бізнес-активність і весь час пропадав десь поза межами офісу, а то й міста, а всіма справами крутили Сан Санич Десяткін і купа комерційних директорів. Розмовляти з ними про якісь газетні проблеми було не тільки безглуздо, але й небезпечно: як тільки вони чули слово «готівка», очі їхні загоралися недобрим вогнем, і вони нагадували голодних вампірів, які після довгих пошуків нарешті побачили довгоочікувану жертву та ще й з унікальними смаковими якостями крові.

Пан Добронравов з’явився в редакції, як завжди, зненацька. Він схуд, потемнів, відпустив бороду і в кумедній гостроверхій міховій шапці здорово нагадував джина з відомої казки. Але тільки зовнішньо, тому що джин, з’являючись з лампи, виконував для Аладіна всі його побажання, а Микола Миколайович, з’являючись у редакції, як правило, з якого-небудь високоповажного банкету, навпаки загадував бажання сам. Тобто Добронравов був джином навпаки, антиджином, якщо можна так висловитись. Але цього разу бос з’явився як ніколи вчасно: тільки-но з друкарні Юрій Юрійович отримав несподівану і приголомшливу новину — жоден із рахунків за друк і папір за цілий місяць січень, так і не оплачено. Тож, сказали у виробничому відділі, директор наказав наступний номер газети не друкувати, і взагалі цією справою скоро займеться прокуратура, якщо, звісно, у найближчі дні борг не погасять. Це був не просто удар нижче пояса, це була нищівна серія ударів нижче пояса, і Юрій Юрійович зігнувся, наче йому стало зле. Йому дійсно стало зле, тому що йому було соромно за своє недотримане слово перед директором друкарні, хай яким пройдисвітом той не є, але ж Юрій Юрійович обіцяв! І не виконав. Хай і не по своїй вині, та кого це турбує?!

24
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело