Логіка речей - Кожелянко Василь - Страница 19

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая

— Чи нема у вас із собою якоїсь канапки чи яблука, пане Колобку, бо я голодна, як в’язень комуністичного концтабору?

З блискавичною швидкістю у свідомості Віктора Колобка почалася безкомпромісна боротьба: шанс є шанс. З одного боку — з’явилася можливість запросити панну Оксану на каву і там вирішально поговорити (шанс чи не шанс?), з іншого — вождь обіцяв надати йому слово і є нагода прочитати свою шедевральну промову (теж шанс, якого найближчим часом може вже не бути). Переміг основний інстинкт.

— А якщо ми, панно Оксано, непомітно вислизнемо з майдану і підемо на каву?! Я запрошую.

Вона мовчки кивнула. Віктор Колобко передав бамбук із прапором своєму заступникові в районній організації і, делікатно взявши панну Оксану за широкий рукав вишиванки, видістався разом із нею з натовпу. Відстоявши довгу чергу у кав’ярні «Смак востока», він отримав два гарячі бутерброди з сиром, каву і апельсин.

Коли було з’їдено бутерброди і випито каву, Віктор Колобко зважився. Він втупився в апельсин, якого поволі очищував від шкурки, і почав без преамбули:

— Панно Оксано, я пропоную вам зі мною одружитися. Кажіть так чи ні! Хоча вам, мабуть, треба подумати, скільки часу ви просите?

Оксана витріщила очі, перевела погляд на Колобкову хитру зачіску і роззявила рота.

Віктор Колобко люто здирав шкуринку з апельсина.

З кінофільмів Оксана знала, що в таких випадках дівчина має розрахуватися за з’їдене-випите нею, зневажливо глипнути на кавалера, що припустився такої безтактності, і гонорово піти собі геть. Але в неї не було ні копійки, а викидати коники, коли колега-рухівець за тебе платить, їй не дозволяло домашнє виховання у релігійній греко-католицькій родині. Нарешті, вона спромоглася на мудру відповідь:

— Я шаную ваш гумор, пане Вікторе, але поки не закінчу університет, я не хочу торкатися цієї теми навіть у гумористичному контексті.

Я не жартую, хотів запевнити її Віктор Колобко, а натомість він спитав:

— А коли ви закінчуєте?

— Наступного року.

— А тоді ми…

— Я вас прошу, — перебила його Оксана, — якщо ви хочете, аби ми зберегли дружні стосунки, не торкайтеся більше цієї теми!

Віктор Колобко з готовністю кивнув, відзначивши про себе «дружні стосунки». Це вже прогрес, тобто поступ. Вони повернулися на майдан і якраз встигли на завершення виконання всіх чотирьох неофіційних гімнів вільної України.

Віктор Колобко взяв іще одну відпустку, цього разу профспілкову, кілька тижнів тинявся офісами демократичних організацій, брав участь у мітингах та пікетах проти російського імперіялізму, їздив до Києва на з’їзд Руху, але посади у владі незалежної України йому ніхто не пропонував.

Тож не залишалося нічого іншого, як повертатися до страхування громадян від нещасних випадків і готуватися до парламентських виборів.

Наприкінці весни панна Оксана захистила диплом. Теми, хоч як Віктор Колобко її розпитував, вона не назвала, мовляв, то щось застійне. Але це не суттєво. Важливим для неї стало питання: що далі? Крім повертатися до рідного села (глухого, віддаленого, малоперспективного) вчителькою української мови і літератури у восьмирічній школі, вона альтернативи поки що не бачила. Роботу в цьому місті сяку-таку ще знайти можна, але — де жити, що їсти, у кого грошей позичати? Може, справді вийти заміж за тамтого старого козла Колобка? До цієї попервах абсурдної думки з часом Оксана почала звикати.

На Великдень Віктор Колобко запросив її до себе в гості, вона погодилась і дістала змогу оглянути його парубоцьке помешкання. Він володів добротною кам’яницею ще довоєнного мурування під бляхою з цокольним поверхом, гарним вишневим садком і криницею з джерельною водою.

— Так, — сказала Оксана, — вишневий садок є, і хатка є, а де сіножатка і ставок, і млинок?

— Млинок? — не втямив контексту Віктор Колобко. — Який млинок? А може, цево, в мене є млинок до кави, ще австрійський, але меле чудово. Хочете кави, панно Оксано?

Вона хотіла. Віктор Колобко запросив до столу, дав Оксані писанку з геометричним орнаментом, собі взяв з рослинним, і вони, перехрестившись, цокнулися.

— Христос Воскрес, панно Оксано!

— Воїстину Воскрес, пане Вікторе!

Після цього віряни люди христосуються, тож Віктор Колобко тричі поцілував Оксану — в обидві щоки і в чоло. Вона поштиво опустила очі. Він розчулився: це ж яка вона лагідна, ніжна і добра, оно, сидить покірно так, чемно, пошколярськи склавши руки на столі, правдивий ангел! І за що мені щастя таке?!

До обіду Віктор Колобко приніс із пивниці бутлик домашнього червоного вина, а опісля до кави відкоркував пляшку «Тиси». Оксана пила вино, як воду, а коньяк, як горілку — одним хилом, і Віктор Колобко ще більше зворушився: яка ж вона проста, невибаглива, демократична…

Коли обоє добряче сп’яніли, він почав лізти руками їй під спідницю. З кіна і книжок вона знала, що за це йому треба дати по писку, але натомість підвелася, сказала, що хоче курити, і вийшла в садок. Там вона сіла на лавку в невеличкій альтанці, запалила цигарку і почала думати.

Приплентався Віктор Колобко.

— Панно Оксано, Оксано, панно, — п’яненько забелькотів він.

— Я чула, пане Колобку, — обірвала його тверезіюча Оксана, — що ви маєте намір балотувати ся до Верховної Ради.

— Я… я… панно Оксано, — плаксивим тоном, витираючи п’яні сльози, почав Віктор Колобко, — я… для вас… гори переверну

— Не треба гори, — діловито сказала Оксана, — ви можете реально оцінити свої шанси.

— Можу, — Віктор Колобко почав повертатися до свого звичного стану політика районного масштабу, — дивіться сюди, панно Оксано, цей округ охоплює в основному мій район, який я ось цими-о ногами обійшов уздовж і впоперек, у селах мене знають практично всі. Без зайвої скромності мушу сказати, що поважають, шанують і, не побоюся цього слова, люблять. Я зарекомендував себе безстрашним національно свідомим українцем — не боявся ходити із синьо-жовтим значком іще за комуністів; політично обізнаним ерудитом — роз’яснюю людям усі тонкощі поточного моменту; просто мудрим чоловіком — даю газдам поради майже з усіх питань. І… ще одна обставина, панно Оксано, прошу зрозуміти мене правильно, я цим не зловживаю, але ж я в біса красивий мужчина і подобаюся жінкам, а цей сегмент електорату, як свідчать фахівці, голосує не розумом, а серцем. А тепер давайте рахувати: за кого проголосують національно свідомі українці? За головного рухівця району! А за кого статечні ґазди? За розумного пана Колобка! А жіноцтво? За вродливого гарно вбраного пана Віктора під чорним вусиком! Ось так.

Оксана, забувши про цигарку, попіл з якої сипався на її нігті з облізлим лакуванням, пильно дивилася кудись далеко, крізь Віктора Колобка…Своє одруження Віктор Колобко і панна Оксана присвятили першій річниці незалежности України. Весілля великого вирішили не справляти, обмежилися скромним бенкетом у ресторані. Віктор Колобко за- просив вождів і соратників із районної організації Руху. Вожді не прийшли, зате соратників припхалося аж занадто.

З Оксаниного боку прибули її батьки — майже ровесники молодого. Перед тим виникла коротка, але напружена колізія щодо вінчання: Оксана була спадковою греко-католичкою, а Віктор Колобко зараховував себе до вірян Української автокефальної православної церкви, хоча насправді був катакомбним атеїстом. Після короткої, вже можна сказати сімейної, наради молоді дійшли до розумного компромісу — взагалі не вінчатися, а лише записатись у загсі. А повінчаються вони тоді, коли всі українські християнські церкви об’єднаються і постане Єдина Українська Помісна Апостольська Церква. Збоку це виглядало дуже патріотично.

Оксана дала згоду на одруження на певних умовах, які виклала нареченому, і з особистих міркувань, що йому не конче знати. Умови були такими: по-перше, вона працюватиме в обласному центрі, аби не випадати з інтелектуального середовища, по-друге, позаяк вони люди сучасні, тож вона матиме певний рівень свободи, а він її не ревнуватиме, і нарешті, сексуальні стосунки між ними почнуться не першої ночі, як у простих, а тоді, коли вона буде до цього готова. На запитання нареченого, коли це станеться, відповіла, що має тонку натуру, і звикання до думки про ЦЕ може тривати роками. Молодий, плекаючи надію, що має справу з інтелігентською примхою, яка швидко минеться, погодився. А Оксанині мотиви, що привели до цього одруження, мали цілком матеріяльні обриси у вигляді тієї самої хатки (без сіножатки) і вишневого садка (без ставка), і млинка (для кави)… Та основним чинником було можливе депутатство її вже чоловіка, переїзд до Києва, столичне життя, знайомства, зв’язки, можливості…

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая