Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 26

• Предыдущая
• 26/39
• Следующая

— А я собі у землі колупаюся та й думаю: і хто це до нас так добивається? — Біля ніг Харланихи стояла корзина з рожевою, в чорних земляних бурульках морквою.

— Гроші вам привіз, — я передихнув. — Мені Петрову квартиру віддали, то я сам за меблі і заплачу. Триста рублів. У кредит він гарнітур брав і лише триста виплатив. Кредитний лист я на себе перепишу.

— Ой, синочку, що вже нам ті гроші, коли Петруся нашого нема… — Вона сухими, вилинялими очима дивилася повз мене. — Лише для нього й жили.

Я помовчав для годиться, потім вийняв гроші, відрахував, поклав у чорну долоню Харланихи.

— Я сам за Петром, як за рідним братом… Але треба жить. — Ще помовчав і додав: — Побіжу, я на хвилинку, був у Мрині, заскочу, думаю. Біля вівчарні машина жде, дорогу переорали. Ще сьогодні на Київ треба. Служба.

— Іди, синку, іди. Хай хоч тобі добро буде. Так ви з Петриком схожі наче, що як гляну на тебе — серце заходиться.

Я поспіхом опустив голову і пішов з городу. Уже від пригребиці озвався:

— Скільки не плач, не вернеш тепер.

— Та і я своїй так кажу… Бог дає, Бог і бере. А карає людину за те, що вона на світі живе. Мертві не караються, мертві сплять. А моя не слухає. Сказав голова у радійо, щоб буряки до неділі викопать, і старих, і малих просили, а хто копатиме, того в неділю городськими автобусами повезуть у теятри. Так і вона на буряки подалась. А що ж, поїду і я з людьми в город, каже, до церкви сходжу, свічечку за Петрову душу поставлю. Видається все їй, ніби Петрусева душа по світу досі бродить, покою не знає.

З пригребиці зацікавлено блимало сіре, з рудим переливом кошеня. «Характерний пакульський тип, — посміхнувся я, гасячи неприємну дрож від останніх слів Харланихи. — Широкий, вилицюватий писок, вузькі очиці. їй-бо, чимось на Петра схоже».

— Візьму я цього котика в Київ, — мовив неждано. — Хай і він городського життя скуштує.

— А беріть, як воно вам треба. Кішка ондечки знову черевата ходить. Привела весною, моя й каже: утоплю в копанці. А я їй: хай ростуть, таки живе щось біля ніг крутиться, мо', кому й приглянеться котик…

Я майже біг пакульськими вулицями з кошеням у руках. Хати так само трималися землі, незворушні і загадкові, як єгипетські сфінкси. Обважнілі темні хмари і собі тулилися до землі, повисаючи на хрестовинні телеантен. Харланові було уже літ з десяток, коли він уперше на возі з гарбузами приїхав до міста. До того нафантазовував місто на теплій черені, накрившись з головою рядном.

Спершу місто асоціювалося в нього з малясовими пряниками та морсом, що його в четвертях привозили перед храмом тітки, потім з халвою, якої він присягався, коли виросте й житиме в місті, купити повну бочку і з’їсти за один раз, у його голові тоді не вкладалося, що можна наїстися халви. У Києві, коли він бачив у гастрономі халву, одвертався: халви не хотілося і пройти мимо не було сили. Чотири класи пакульської школи він закінчив на «відмінно», бо тітки казали: «Як будеш добре вчитися, виростеш, заробиш багато грошей і купиш халви, скільки хотітиметься». Потім до сусідів на літо приїхав городський хлопчик з червоною, у білих мереживних квітах кулею. Він подарував ту кулю Петрові, і відтоді місто бачилося йому яскравою кольоровою кулею в русі.

У Києві я слухав ці Петрові оповідки з недовірливим посміхом. У доброму гуморі він міг вигадувати своє пакульське дитинство безкінечно. Але тут, на хутірських осінніх вуличках і городах, мені теж бракувало кольору й руху. Колір і рух — як наркотик. Я був немов запеклим курцем, якого лишили без сигарет. Рух, броунівський рух, краплина води під мікроскопом, малюнок у підручнику фізики за шостий клас. Я на мить заплющив очі і побачив Хрещатик, повний люду, центральні магістралі, що по них мчать машини, хапаючись проскочити перехрестя, і різко гальмують, коли шлях перетято червоним світлом, машин збирається так багато, що по їхніх лисих черепах можна перебрести вулицю; спалахує зелене око, і машини шугають уперед, до наступного світлофора — безперервний пульсуючий рух, символ віку, біологічний організм. Місто вперше бачилося мені живим трепетним тілом, що його клітиною єсть і я, Андрій Шишига. «Я вперше в’їхав у місто на возі з гарбузами, — розказував Харлан, коли недільного дня ми їли на Виставці, в ресторані „Прага“, моравських горобців — так звалася м’ясна страва. — Цікаво, що з самого малечку, відколи пам’ятаю себе, я жодної миті не думав, що дорослим житиму в Пакулі. Я ріс для города і усвідомлював це. Я знав, що справжнє життя почнеться лише тоді, коли я назавжди виїду з Пакуля. Довгі роки я ждав і хвилювався. Я любив місто, ще не знавши його, я вигадав його. Я з дитинства мріяв утвердитися в людських очах, але не в Пакулі (Пакуль я любив і водночас зневажав за його малість), а в місті. Я мріяв завоювати місто, як жінку, що вразила уяву, узяти його на щит, приступом…»

Машина стояла на протилежному березі ріллі. Я так само перебіг ріку, що поширшала, бо трактор встиг обійти гони, витрусив з черевиків землю і плюхнувся на переднє сидіння. Таксі помчало, вибрязкуючи на бабаїстій дорозі, над якою все нижче стелилися дощові хмари. Кошеня зібгалося в клубочок, принишкло у моїм приполі. Шофер скосив подивовані очі, і я проказав зворушливо:

— Пакульський кіт!..

Київ мчав назустріч — їхали швидко.

Розплющивши очі, Шишига з полегкістю побачив край неба червоні вогні радіоантен, по тому дорога яскраво висвітлилася — минали приміське селище. Між селищем та Києвом випала хвилина, коли Андрій знову відчув себе незатишно. Сутінки згусли, чудиська сосон підступили до самісінької дороги, туман тьмарив вогні стрічних машин, розмивав обриси видимого світу, і здавалося, що немає ні асфальтового шляху, ні ліній електропередач угорі, а машина загубилася в непроглядному, неосяжному мороці. Линув не по-осінньому буйний дощ. Шофер зупинив машину обіч дороги, прикрив голову газетою і заповзявся ставити щітки на вітровім склі. До верб тулилися подорожні, висовуючи з-під плащів та наміток назустріч машинам руки. Вітер розвихрив молоді осокори в підліску, небо лягло на мокрий луг, і тільки в машині ще тлів живий вогонь: тут не було ні дощу, ні вітру. Шишига скрутився в клубок і принишк. «А в Пакулі зараз темінь та грязюка…» — пульсувала думка, і він волів, аби дверцята машини зачинялися герметично.

Шофер не одривав очей від дороги, Георгій Васильович дрімав. Кошеня порушило Андрієву самотність, лизнувши шорстким язиком долоню. Він пробіг пучками пальців по його кістлявій спині, полоскотав за вухом. Кошеня подряпалося під полу піджака, згорнулося там і притихло. Він відчував під грудьми тепло його крихітного тіла і сидів прямо, щоб не потривожити П'єра (ще по дорозі від Пакуля до Мрина йому спало на думку так назвати котика). Очі його зволожилися від розчулення: не така вже він погана людина, коли хоче любити і любить це крихітне, беззахисне живе створіннячко. Сильні люблять лише слабких. Світ, у який зараз їде П’єр, такий великий, що кошеня у нім, як макове зернятко. Тільки він, Андрій, міг захистити його.

— Ну що, П’єр? — прошепотів Шишига, нахилившись до кошеняти. — Досить дрихнути, соннюга, наш Київ скоро…

І ніби від тих його слів сутінки розчахнулися, на видноколі між землею та небом повисло велетенське кружало вечірнього міста. Андрій узяв кошеня на руки, тицьнув писком у скло. Жадібно стежив, як П’єр, поблискуючи антенами пишних вусів, косував пукаті очі на городські вогні, і Шишига дивився зараз на місто його ж, пакульськими, очима: ніби уперше бачив громаддя кварталів, засіяне блискітками освітлених вікон, далі від дороги — прямокутники нових багатоквартирних будинків надточували один одного, вписуючи в рожеву площину (саме площину, а не склепіння) неба химерні геометричні фігури, такі відмінні від форм біологічного, рослинного світу і такі певні себе, що живі лінії молодих тополь обабіч магістралі здавалися жалюгідною невдачею творця; вогні блимали, переливалися, в’юнилися, ніби на табло велетенської кібернетичної машини, електронного мозку. Іскрилися дроти над трамваями і тролейбусами, синьо-зелені вужі плавали у вітринах, асфальт після недавнього дощу теж вилискував, розмальований у червоне, зелене й жовте строгими світлофорами. Шишига пив місто, уперше по довгім часі відчуваючи смак хмільного напою, і ніяк не міг напитися. Одною з химерних мрій Петра Харлана було привезти до Києва тіток і показати пакульцям завойований Харланом город. Він відкладав цю хвилину свого торжества то до входин у нову квартиру, то до весілля. Тітки приїхали, але на Петрів похорон…

• Предыдущая
• 26/39
• Следующая