Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 24

• Предыдущая
• 24/39
• Следующая

Це вже був світ мого дитинства, і серце забилося швидше. А коли машина за моїм знаком шмигнула в бокову вуличку — я геть розчулився. Від недавніх думок, що гнітили в дорозі, лишилася тільки щемлива, але вже не така обтяжлива готовність до сумної несподіванки, проте мати моя, жива й дужа, стояла на ґанку і, щойно шофер загальмував, сплеснула руками та побігла до хвіртки. Я вийшов з машини, недбало кресонувши дверима, ніби то була для мене буденна справа — виходити з «Волги», і тепло усміхнувся до матері. Вона обійняла мене, потяглася цілуватись. Я ніколи не любив цих ритуальних поцілунків при зустрічах, все ж пересилив себе і цмокнув біля материного вуха, упіймавши себе на чіткій думці: «Тільки-но я думав про материну смерть…» Проте в душі не відчув ні огиди до себе, ні розпачу — лише твереза, холодна байдужість. Вернувся до машини, запросив шофера перекусити, але той мовчки похитав головою: машину чекав директор. Я спогорда кивнув, ніби дозволив їхати, мати стежила за кожним моїм рухом, через паркани зиркали сусіди.

— По тебе приїдуть? — ревниво запитала мати.

— Акумулятори сіли, ледве дотяглися, — сказав перше, що спало на думку, аби не розчаровувати її. — Послав у майстерню, мо’, трохи підзарядять, звідти й поїдемо. Лайдакуватий шофер трапився, треба гнати в три шиї. Руки до всього не доходять, роботи по горло. Я — на годинку…

— Ну, як там у тебе, розказуй, — похопилася мати, щойно ми ступили у двір, — як з квартирою? Ми ранком листа твого одержали. Я вже ж так наплакалася! А старий свариться. Ревеш, каже, як корова, із добра, і з горя. Я ж йому одвічаю: як не плакати, коли така радість. Он, кажу, деякі, з ким Андрійко до школи ходив, пиво в ларках жлуктять та валяються під парканами. А нашому, кажу, дав Бог світлу голівоньку…

— Квартиру одержав, живу, але ще не прописаний, — пробасував я. — Робота, звичайно, відповідальна, думати за багатьох доводиться.

— Ти вже ж так, синочку, я тобі скажу: про службу дбай, тільки й здоров’я бережи. Бо як згубиш здоров’я, то нікому тоді не будеш потрібен…

Мати примусила мене тут же, в дворі, намалювати патичком обриси квартири, розпитала, де яка мебля стане, чи просторий балкон і куди виходять вікна. Я аж упрів, задовольняючи материну цікавість, але ж мусив сьогодні виканючити чималі гроші і поклав бути терплячим. Від платні лишилося карбованців двадцять, а при моїх планах двадцять нічого не важить. Нарешті зайшли до хати. У вітальні бенкетували вітчим та його брат, колишній шофер, що жив по сусідству. Обоє були вже напідпитку.

— А, синок! — почав балакучий після чарки вітчим. — А ми думаємо, що то за міністр приїхав на «Волзі». Ну, здоров, здоров! Сідай до столу, братеник уточку встрелив, дичинкою закуси. Може, воно й не так культурно, як у столичних рестораціях, а смачно й дешево. Сам встрелив, сам з’їв. Так що, мати каже, уже косо розписуєшся?

— Як то? — спохмурнів я: мене дратувала непоштива вітчимова мова.

— А то ж є поговір. Сусід сусідові, чиї сини десь там у городах, по канцеляріях, і каже: «Так що, Пантелію, твій син усе ще прямо розписується?» — «Прямо…» — зітхає Пантелій. «А мій пішов угору, уже косо!» — хвалиться сусіда. Ну, резолюції різні там накладає на бомагах, біля начальства треться. Так я питаю і тебе: косо чи прямо?

— Косо…

— Ну, так давай вип’ємо, що й ти нарешті косо, бо мати тут переживала…

— Андрійко наш — уже заместітель директора, — втрутилася мати, якій кортіло похвалитися перед шуряком. — Ось вам і «Солом’яники», різним тут носа і втерли…

— Не заступник, мамо, а поки що лише помічник, — скромно уточнив я. Але вітчимів брат не дослухався, йому кортіло виговоритися перед свіжою людиною.

— Був у нас заместітель директора по хозчасті. Ну й шельма був. Тягнув усе, що під руку попадало. Передчував, що ось-ось виженуть, так нічого не понімав, як шкодливий кіт, зробився. Визиває раз мене, вивези, каже, мила ящик, тебе на прохідній не потрощать, довіряють. А я не боюся, одвічаю, бо уже всі знали, що попруть його: «Не хочу за шматок мила в міліцію попадати. Ти, кажу, черево набиватимеш, а я — по тюрмах?» Так він як визвіриться: «Тепер ти в мене промиєш машину спиртом! Знаю, як ти промиваєш!» А тут кінець місяця, я заявку на півлітра спирту в контору. А він, шельма, пише: «Видать літру авіаційного бензину». Я до головного, головний посміявся і виписав спирт. Так що ж ви думаєте, вигнали його, а недавно біля пивного ларка стрічаю. Пізнав, з п’яних очей обніматися лізе. А я дулю отакенну згорнув і під ніс йому: «А спирт, сучка, помніш?..»

— А я вік прожив — чужого не взяв, хіба коли трісочку на підпал, — вітчим поклав між чарок, тарілок, полумисків коряві, із задавненими мозолями долоні. — Сокиру чи кельму навхап — і вперед, за Родіну, як казав наш ротний… Ну, дзюбонемо, щоб ти ще косіше!..

Проводжала мене до тролейбуса мати.

— Ти вже там дивись, Андрійку, шануй старших. Як умирав мій тато, ще в Пакулі, ти зовсім маленький був, зібрав нас усіх і каже: «Як гукають, діти мої, так і відгукуються. Кажуть на біле чорне, і ви кажіть — чорне, а кажуть біле…»

Я лагідно усміхався до матері крізь вікно тролейбуса. Вона щось гукала, я швидше вгадав, аніж почув:

— Бережи гроші!..

Закивав головою і притис лікоть правиці до кишені, де похрускувало шістсот карбованців. П’ятсот, які просив у листі, і сто — від матері, на обживок.

Кільцевий тролейбусний маршрут обіймав передмістя, прилучаючи до цивілізації романтичні прерії Шишижиного дитинства. Скоро асфальтова стрічка вигулькнула на край міста, виписала еліпс навколо клумби і повернула до центральних магістралей. За еліпсом асфальт було ніби одчикрижено велетенським різаком: далі лежав битий піщанистий шлях. Несподівано широкий після міських вуличок, до ладу не вкочений (тільки дві крем’янисті колії звивисто лисніли під хмуруватим небом), з острівцями вигорілого за літо моругого солонцю і горбатими вербами на узбіччях, він раптом упав Андрієві в очі і сколихнув щось глибоке та щемне в душі. Шишига аж сколотнувся весь, припав до вікна. Але тролейбус уже розвертався, і тепер лише крізь запилену шибку на причільну стіну вагона впала невиразна тінь забутого, чужого і водночас навдивовижу кревного світу: піщана дорога з гадючками вибоїстих колій, верби, поле і небо.

— Уже, ма’ть, машини дременули, — проказав од передніх дверей сільський дядько, в куфайці, шапці-вушанці і з кошовкою напереваги.

— Так, мо', молошна ще буде, — з глибини вагона розкотився лункий жіночий голос. — Гляди, коли б і картоплі сьогодні не возили, учора наче в радійо казало.

— Хіба хто з учреждєнія буде додому їхать. П’ятниця…

Тролейбус зупинився, двері розчинилися, і голоси випали назовні. Не виважуючи, що його спонукує, Андрій підхопився і шаснув у двері, навздогін неоковирній пакульській говірці. Юрма, що товпилася біля дверей, трохи нам’яла йому боки, але Шишига ошкірив зуби, шарпнувся, когось відштовхнув, комусь наступив на ноги — і був вільний. Стояв посеред сірої курної заплави (її утворював переліг, який тут стрічався з містом) і, жадібно вивертаючи чутливі крильця ніздрів, вдихав збудливі запахи поля. Шишига уже не вмів їх розрізнити, тому лише здогадувався: так пахне складена в скирти солома, ще не ралене вівсянище, щойно вивергнута плугами земля, полинові сухотрав’я на лісосмугах, встелені вимолоченим льоном підлужжя…

Немов сновида, він озирнувся стуманілими очима довкола і побачив гурт дівчат та хлопців, одягнених по-міському, але ще з обвітреними засмаглими обличчями і особливою, сільською, неекономністю в рухах. До них тулилися дядько та молодиця, які щойно вийшли з тролейбуса. Гурт товпився навколо таксі. Шофер курив, поставивши ногу на буфер. Андрій підійшов, владно узявся за рукав шоферської шкірянки:

— Пакуль. Туди й назад.

— Па-куль… — передражнив шофер, не зваживши на Андріїв тон. — Усе життя мріяв ночувати в полі. Он скоро дощ уперіщить.

Шишига дістав новеньку, з подарованих матір’ю, десятку.

— Без здачі.

• Предыдущая
• 24/39
• Следующая