Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 15

• Предыдущая
• 15/39
• Следующая

Я ковтнув останні слова й сів, радий, що виковзнув з-під надокучливого погляду. Починаючи промову, мав намір закінчити лозунгом, бадьоро та оптимістично і зараз страшенно лютився. Майже не приховуючи злості (у лісі пахло людиною, вовк ошкірився і припав до сухого листу), я поглянув на свого колишнього зава, мов на смертельного ворога, але він уже опустив очі в папери.

— Товариші! — Прагнімак підвівся з-за столу. — Мені здається, що ми не повинні нехтувати думкою нашого молодшого колеги. Звичайно, його пропозиції наївні, схожі на байку, де оркестранти міняються місцями, ви пам’ятаєте, що з того вийшло, але в них є головне — бажання пошуку. Ми стоїмо перед необхідністю докорінно перебудувати нашу роботу, так би мовити, узгодити наш пульс із пульсом науково-технічної революції. Найближчим часом ми зберемося усім колективом і будемо дуже серйозно про це говорити. А поки що перейдемо до наших поточних справ…

Час було обідати.

Я зазирнув у кімнати — порожні. Вийшов на вулицю і побачив Великого Механіка та Льольку — уже метрів за сто від контори. Я гукнув — вони навіть не озирнулись. Уперше вони не зачекали мене, досі ми обідали разом. Неприємно замлоїло у грудях, але наздоганяти рядових працівників контори помічникові директора було принизливо. «Ти диви, сіряк, а корчить із себе… — подумав я словами Петра Харлана. — Що ж, життя перехлюпне через вас. Життя — не музей психологічних нюансів, його модель — броунівський Рух, відомий кожному бовдурові з шкільної лави…» Дотепні, лаконічні, значимі думки накручувалися, як пряжа на веретено, але гнітюче роздратування не минало. Почув знайомі голоси й радісно озирнувся. З контори вийшли мій недавній начальник, завідуючий відділом, і наш профспілковий голова. Я вдав, що роздумую, де пообідати. Але вони пропливли мимо, ніби й не помітили мене. Стиснувши зуби, аж звело вилиці, я довго дивився їм услід…

Ось вони ступають ще крок, ще і раптом перечеплюються об напнуту моєю уявою мотузку, он вона, між отих двох дерев, невидима, я аж тремчу, заплющившись, щоб уява моя матеріалізувалася. Вони падають на тротуар під ноги юрмі, що регочеться, я розплющую очі, щоб і собі злостиво зареготіти, але мій завідуючий і профспілковий голова спокійно завертають за ріг будинку. Експеримент не вдався. Втім, він ніколи не вдавався й Петрові Харлану. Тепер я підкопую в уяві фундамент будинку, хай стіна упаде на їхні розумні голови, хай поховає їх під цеглою, глиною і битим склом. Я не знаю жалю, ненависть клекоче в мені. Але кам’яниця стоїть незрушно, а мої колеги переходять вулицю і зникають у дверях кав’ярні. Але я все одно відплачу за сьогоднішнє приниження, за погляд завідувача у кабінеті Прагнімака, коли стану директором контори. Я викличу дідугана в кабінет і навіть сісти не запропоную, скажу без різних там сентиментів: «Час вам на пенсію, давно час…» Хай хапається за серце — я накажу секретарці заздалегідь викликати «швидку допомогу». А профспілкового голову я порекомендую (хай спробують не послухатися!) не переобирати…

Залишившись сам, Шишига побрів навмання по вулиці, їсти перехотілося, та й не було де: обідня перерва, черги. Заглянув до книгарні, але швидко вийшов, книги збридилися йому. Запах жовклого листя в скверику приємно гірчив повітря. Шишига знайшов лаву на осонні і сів, підставивши обличчя сонцю. Але не сиділося, кожен м’яз його тіла був напружений, готовий щомиті до дії. Він прислухався до розмови пенсіонерів на сусідній лаві.

Дідки говорили про обмін квартир. Один з них мав двокімнатну на вулиці Леонтовича, біля Володимирського собору, на четвертому поверсі, будинок без ліфта. У дітей свої квартири, а їх із старою ноги уже носять погано, і вони мріють обміняти на пристойненьку, хай і невелику квартиру десь на Русанівці, біля Дніпра, аби прогулюватися біля води, це, кажуть, дуже корисно для гіпертоніків. Другий відповідав йому, що на Русанівці восени та ранньої весни вогко, а ще — тумани, краще виміняти десь біля Голосіївського лісу, туди метро ведуть, і там озера, один час він давав оголошення, так не було відбою, пропонували доплату. Але його дочці розхотілося далеко від центру забиратися, вона розлучилася з чоловіком і думає, що порядкуватиме у домі батька, правда, якийсь молодик клинці до неї підбиває…

Так вони теревенили, збуваючи час, що не мав для них цінності, а Шишига був — ніби скопана і розпушена земля, яка, здається, байдуже, безклопітно приймає в себе насіння, аби за якийсь час вибухнути зеленою паростю. І він уже дивувався, як це раніше така елементарщина не спала йому на думку. Заплющив очі і уявив, що вже має однокімнатну чи двокімнатну квартиру поблизу оперного театру. Жити в старому Києві — це зовсім не те, що жити на масиві, приліпитися до міста, приймакувати в ньому. Андрієві бачилася квартира у старому будинку з високими стелями, до нього приходять гості, п’ють каву у просторій кімнаті з широкими вікнами, багато світла, лакована паркетна підлога, він стоїть на балконі і палить сигарету, а внизу тече людна центральна вулиця. «Де ти мешкаєш?» — «Біля оперного, — відповідає недбало. — За квартал від оперного». — «Малоформатка?» — «Ні, старий дім, до стелі — три сімдесят, як треба вкрутити лампочку, викликаю двірника з козлами…» У таку квартиру не соромно буде привести Віку і сказати: «Ось наша хата…»

Він збуджено підвівся. Крильця ніздрів тремтіли. Зараз було байдуже, куди йти, — аби рухатися. Попростував навмання, з кожним кроком пришвидшуючи ходу, — через скверик, двори, кривулястими вуличками, поки не влився у пишнотілий людський потік на Хрещатику. Тут було усе ще по-літньому жарко. Пахло яблуками, динями, грона винограду лежали на вагах, наче стільники польових джмелів. І хоч досі Хрещатик зворушував Андрія, зараз ця рослинна щедрість, запахи і барви стиглої осені дратували його. «Таке воно все несмаковите, трав’янисте, — подумалося Шишизі, і він повернув назад. — Перерва закінчується, я все одно не встигну. Та й навіть не знаю, де бюро обміну квартир чи якась канцелярія. Мусить же вона бути. Треба дивитися на стовпи, раніше мені траплялися оголошення про обмін на стовпах та рекламних дошках. Але я ковзав по них холодними очима і йшов далі. Я був дуже непрактичний. Харлан мав рацію: тоді мене ще не розбудили…»

Шишига відчув голод. Подумав про виноград та яблука, але його аж занудило. Солодкуватий запах динь теж викликав лише відразу. І як він міг раніше любити дині? Немає нічого огиднішого. Тут його увагу привернула банка тушонки, що дразливо червоніла на вітрині продуктового ларка. «Яловичина, — Андрій облизав губи, — м’ясо». На обгортці було намальовано луг, обрамлений ліском, сива морда вола з тупуватою байдужістю зиркала на Шишигу. Він стиснув зуби і ковтнув слину, а шлунок аж зсудомило. З бляшанкою забіг до хлібного магазину, купив четвертинку чорного, і знову підбігцем — до контори.

— …ножа не знайдеться? — запитав вахтера, гублячи з нетерплячки слова. — Черги…

— А десь лежав, — кивнув той на стіл у комірці.

Ранячи пальці об гострі краї бляшанки, відкрив тушонку і припав до банки. Ножем та окрайцем хліба підважував шматки жирного м’яса і, майже не жуючи, ковтав їх. Смаку не відчував, тільки б набити шлунок. За якісь хвилини сама підлива, краплена білими кружальцями сала, масно вилискувала на дні бляшанки. Він одкинув голову і нахильці вижлуктив її — аж солодку, з присмаком заліза. Коли, приємно знеможений, як учора після Олениних обіймів, опустив порожню бляшанку і розплющив очі, завважив вахтера, що розчулено дивився на нього.

— Вони… покійний товариш Харлан теж дуже любили тушонку. Кожного дня у мене тут робили перехватку…

А Петро хвалився йому, що береже спортивну форму і обходиться без обіду!

Я вийшов у двір і механічно, ніби в стокотрий раз, пошпурив бляшанку за причілок — там брязнуло. Зацікавлений, я пішов на звук: у закуті, біля глухої стіни контори, іржавіла чимала купа банок з-під тушонки. Між давніших уже стримів бур’ян, а зверху вилискували новенькі бляшанки, і мальовані морди волів ще не вилиняли. Мабуть, востаннє Петро Харлан ласував тушонкою в переддень своєї загибелі. Але це видовисько не пригнітило мене. Навпаки, почувався так, ніби це я вмолотив гору м’яса, і сили мої потроїлися, снага перехлюпувала через край. Хотілося підстрибнути і ляснути по сонцю, наче по м’ячу, що звабно білів на футбольному полі сухого осіннього неба. Але потім я зрозумів, що обриси сонця ніжніші й звабливіші, ніж у м’яча; раптом закортіло погладити його (я навіть відчув сонячну теплінь на долоні, що спітніла), а потім здавити щосили, до болісного солодкого зойку…

• Предыдущая
• 15/39
• Следующая