Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 12

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая

Я махнув рукою й пішов, але, дійшовши до кінця коридора, повернувся. На моєму обличчі гойдався безтурботний усміх.

Проте Юрко дивився так, ніби уперше вздрів мене.

— Що, давно не бачив?

Мені було незатишно, ніби в дитинстві, коли я на шкільній лінійці потайки штрикнув сусіда пером, але мене запримітили і поставили перед строєм.

— Хочу зрозуміти, коли ти граєш, а коли живеш.

— А може, я великий актор і гра для мене — це і є життя, ти про це не думав? Театр одного актора, моноп’єса тривалістю в людське життя. На хвилю я одвертаюся від глядачів, а коли вони знову бачать моє обличчя, на мені нова маска. Геній сценічного мистецтва Андрій Шишига! Бурхливі оплески, що переходять в овації. Жити по-справжньому — це весь час бути на арені цирку, що його звуть життям. Я довго сидів за кулісами — досить!

— Що ж, поакторствуй, полицедій, боюсь лише — оплесків тобі не дочекатися, Андрію. Театр не той… Тобі б у такий театр, де одне одного за горло хапають і сльози з очей душать, як казав мій батько, що захопив трохи старого світу. Полицедій, лише казочку про попа-актора не забувай. Пам’ятаєш, перебрався піп у шкуру звіра, пішов до вдови по гроші, а шкура і приросла до тіла… — У голосі Великого Механіка не було звичної відстороненості від земних справ, а була неприхована ворожість до мене теперішнього.

— Я що, на ноги тобі наступаю? — щиро здивувався я. — Ти знаєш принцип вертепного театру? Нижча сцена — для звичайних людей, а верхня — де боги лицедіють. Так ось, ми на різних сценах: я на земній, а ти десь там, у хмарах, витаєш.

— Усім нам на ноги наступаєш, — уперто вів своєї Юрко.

— Нам? — Я холодно розсміявся. — Кожен існує осібно.

— Кожна молекула осібна, це правда, але разом вони складають тіло. Так і суспільство людей. І коли в одну з клітин вселяється мікроб, усьому тілові доводиться думати про ліки. Страшний, Андрію, не сам мікроб, не думай про себе багато, мікроб ледь помітний під мікроскопом, — страшна хвороба, яку він може викликати завтра.

— Є мікроби, яким не страшні жодні ліки! — Я озлився і наступав.

— Ти забув про реактивність організму, — дуже серйозно мовив Юрко. — Живий, здоровий організм, відчувши небезпеку, мобілізує захисні сили, і це — найкращі ліки…

— Ну ось, тепер читаєш мені лекції… Даруй, Петрова смерть вибила мене з колії. Смерть, особливо такої молодої людини, ганебна для природи. Всесвіт недосконалий, і я багато про це думаю зараз, як і ти. — Я підлещувався до Великого Механіка, не усвідомлюючи добре, навіщо це мені.

Великий Механік ніякої посади в конторі не займає, звичайний конструктор першої категорії, навіть не ведучий, самостійної роботи йому майже не доручають. Бо має безліч ідей і не має спину, дні і ночі шукає нові варіанти, але не може вибрати остаточного, його машини не життєві, бо розраховані на вищу, не сьогоднішню, технологію і на вищу кваліфікацію людей, які ті машини обслуговуватимуть. Великий Механік потрібен конторі як каталізатор, пришвидшувач розумової реакції, і тільки. Він і зовні вилюднів, лише відколи зазнайомився з Льолькою. Льолька його одягла охайно і повела до зубного лікаря, тепер він хоч слиною не бризкає на співрозмовників, ходить у свіжій сорочці і має ґудзики на піджаці. Директор ніколи не запитуватиме думки Великого Механіка про Андрія Шишигу, і все ж я запобігав у нього ласки!

— Але опустимося, друже, на землю! Георгій Васильович попросив мене заступити Харлана, він дуже прихильний до мене, я сьогодні ж попрошу його, щоб тебе перевели у ведучі або й у керівники бригади, ти давно на це заслуговуєш, ти — талант, а ходиш в одній упряжці з нездарами. Одразу — перспектива, сьогодні бригадир, завтра — завідуючий відділом, та й зайва тридцятка не завадить. А з Льолькою я так вирішив: хай перебирається за мій стіл, завідуючий відділом не перечитиме, вона вже на другому курсі інституту, а вам у родинний бюджет ще десятка. Одружуєтеся ж, то треба думати не тільки про вічність, а й про сім’ю.

— Ти піклуєшся про мене більше, аніж я сам, — у голосі Юрка звучав поглум.

— Як знаєш, — буркнув я. — Після Харланової смерті нас лишилося двоє. Та й Льолька твоя, ти це знаєш, мені, як і Петрові, не чужа. Дай сигарету. Знову я почав курити. Стільки тримався, після похорону закурив. Це жахливо… Так що ти починав про антиімунітет?

Я курив, набираючи повні груди диму, слухав, як Великий Механік уже без колишнього ентузіазму розповідав про новітню роботу з медицини, якою він тепер захоплювався, мов хлопчак. Знову антигени, патологія, хвороба… Коли б Льолька перебралася за мій стіл, хтось інший автоматично посів би її місце, і так далі, переміщення — як лавина з гір, потім спробуй повернути людей назад, кому захочеться мати справу з одуреними людськими самолюбствами, навіть Прагнімак одвернеться, ніби його те не стосується, і я за будь-яких обставин залишуся на Харлановім місці чи, може, й вище…

— Ти мене не слухаєш, — виплив із-за синього диму ображено-співчутливий голос Великого Механіка.

Невже і він щось підозрює?

— Я дуже стомлений. І ця нова посада… Стільки на одні плечі одразу навалилось. Ти у читальні сьогодні будеш?

Я теж прийду. Ми мусимо багато про що поговорити. Хай живе…

Ці Петрові слова не взнати як вихопилися у мене…

Я пішов між столів швидкою, точною ходою Петра Харлана і вже не зважав на іронічні погляди колег. «Хай витріщаються, вони усі мені заздрять», — подумав з несподіваною злістю і скреготнув зубами. Озирнувся, чи ніхто не вчув того скреготу, але я був уже на сходах, внизу над паперовими городиками капустилися голови співпрацівників, тільки лисина мого столу світилася, ніби латка нічиєї землі серед скопаних і засаджених городів чи корчівка в лісі.

Великий Механік та Льолька, чиї столи були поруч, замість того щоб дивитися в креслення, не зводили одне з одного закоханих очей. Ще жодна жінка не дивилася на мене так, як Льолька дивилася на Юрка. Цього ранку я або заздрив кожному стрічному, або підозрював усіх у заздрощах до себе. Великий Механік ніколи не досягне навіть того, чого я вже досяг, хоч для мене це лише перша сходинка. У нього багато химерних ідей, багато вогню, але він такий собі пересічний чоловічок, що більше знається на книгах, аніж на житті реальному. Льолька та книги — і йому вже нічого не треба, сіренька невибагливість. Та якби Харлан сам не підсунув йому Льольки, у рахітичній голові Великого Механіка навіть думка про щось таке ніколи б не зблиснула. Він боявся жінок. Бо жінка — це вже реальність. Харлан любив Льольку, але пожертвував нею, реальністю, в ім’я власної ідеї. У цій жертві Петро Харлан був великим, а Юрко так і залишився рибкою-прилипалою, що ласує недоїдками океанської акули.

Раптом мене осяяло: скільки часу для продуктивної праці вивільниться після найпростішої реорганізації — всадовити усіх, хто в кімнаті, спинами одне до одного! Розмов стане удвічі менше. І Юрко та Льолька не будуть усі вісім годин усміхатися одне до одного, як телята весною. Я засміявся і знову озирнувся, чи ніхто не завважив того сміху. Але на сходах я був сам. Уявив серйозне обличчя Прагнімака, що замислиться над моєю раціоналізаторською пропозицією, і мені схотілося розсміятися голосно, на всю залу. Поборов хвилинну слабкість, зібрав своє обличчя, що так і розповзалося, наче виліплене з сирого тіста, заклопотано насупив брови і зайшов до приймальні.

Ще не переступивши порога, нутром відчув: тривога. Я нашорошив вуха і припав до землі — десь шерхотіло листя, там, за деревами, хтось крадеться, і раптом війнуло гострим людським духом. Ліс одразу став чужий, грізний. Я шмигонув у кущі, підібгавши хвоста…

Стріпнув головою, ліс зник. Яке безглуздя — безперервна вовча тривога… Секретарка усміхалася не так холодно, як учора:

— Ви чули? Георгія Васильовича відправляють на пенсію.

Я нагнувся і поцілував їй руку: аби сховати своє обличчя, що раптом сполотніло.

— Це паніка.

— Не впізнаю вас, Петре. Невже ви сумніваєтеся в точності моєї інформації?

• Предыдущая
• 12/39
• Следующая