Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 8

Того липневого ранку 1789 року студент філософського факультету Сорбонни Фабіян Ноннеґре мав дуель. Все розпочалося з філософського диспуту. Спочатку панувала звична на таких заходах ментальна суєта, але з часом викристалізувалися непримиренні партії зі своїми лідерами — «платоніки» на чолі з Фабіяном та «аристотелики» під орудою цього неука Максиміліяна Копта. Бо ж це справді, панове, треба бути довершеним віслюком, аби не розуміти таких елементарних речей, як «об’єктивне божественне існування категорій логічного мислення в ідеально-еталонній формі» і зовсім вони не є ні «конвенціональними», ні «логіко-еволюційними», ні навіть «генезіональними», як доводив цей недовчений Копт. Я ще можу погодитися, панове, що невігластво мого опонента є «еволюційним», хоча й дуже швидкими темпами, але тупість його — це річ еталонна.

Так під сміх своїх «однопартійців» і скрегіт зубовний опонентів завершив свій виступ Фабіян Ноннеґре. Лідер дихотомічного утворення Максиміліян Копт, замість виступити з гідною промовою, дав Фабіянови в писок. Тому тепер Фабіян їде бричкою в ліс, де має шпагою порубати Копта на кавалки. Дуель, панове.

Вранішній Париж дуже не був схожий сам на себе: вулицями і площами швендяли натовпи голодранців у коротких штанах та робітних, що не поспішали зрання братися до свого ремесла, було також чимало людей вільних фахів: адвокатів, лікарів, журналістів…

Фабіян змушений був кілька разів робити великі гаки Парижем, аби не застрягти в тисняві, — так можна і на поєдинок спізнитися, а тоді хоч стріляйся, клятий інтелектуальний недомірок Копт подумає, що він злякався, та зрештою він таки потрапив у пастку. В одній вузькій вулиці його бричку зі всіх боків оточили розлючені санкюлоти.

— Аристократ? — спитав один, зірвавши з Фабіянової голови капелюха.

— Студент! Панове, дозвольте проїхати! — благав натовп Фабіян, — маю пильну справу. Борг чести!

— Отже, аристократ, — зробив висновок санкюлот, — вішайте його хлопці.

— Та я студент, — зарепетував Фабіян, — студент!

— Чому ж тобі якийсь борг чести важливіший за народне щастя? — резонно спитав санкюлот.

— Що ви, панове, — щиро здивувався Фабіян, — за щастя народне, за свободу, рівність і братерство я життя не пошкодую, але трохи пізніше, коли владнаю одну невідкладну справу. Якщо, звичайно, залишуся живим, — з непідробним сумом у голосі закінчив студент.

— Яку це справу? — насторожився санкюлот, — може, дуель?

— Дуель, — покірно відповів Фабіян.

— Я ж кажу аристократ, — втішився санкюлот, — бийте його, рівні браття!

— Студент, студент! — заверещав Фабіян, відбиваючись від брудних рук, що потягнулися до його мережаного жабо.

— Так, він студент, — несподівано і тому доволі авторитетно виголосив Фабіянів візник.

Це зупинило санкюлотів.

— Якщо ти не аристократ, а чесний студент, то чому не йдеш з нами штурмувати Бастилію? — логічно запитав санкюлот.

У Фабіяна Ноннеґре вибору не залишалося. Він вигукнув: «Свобода! Рівність! Братерство!», зліз з брички і пішов із санкюлотами.

— До Палацу інвалідів! — скомандував ватажок. — По зброю!

Все поки що йде добре, міркував собі Фабіян, очевидно, розпочалася революція і я її активний учасник, ось йду у революційних лавах супроти тиранії, але ж віслюк Копт оголосить мене боягузом, а це вже погано.

Палац інвалідів, коли вони підійшли, уже розгромили і роздавали повсталим мушкети. Фабіян вистояв довгу чергу і нарешті отримав мушкет, мішечок пороху, жменю цинових куль і трохи клоччя для пижів. Коли він уже озброєним революціонером виходив з Палацу інвалідів, побачив у черзі за зброєю Максиміліяна Копта.

— Ви тут, пане?

— А ви тут?

Обидва неймовірно зраділи один одному, бо «аристотелика» Копта терзали такі ж муки, що й «платоніка» Ноннеґре — він теж не зміг потрапити у ліс на місце дуелі. Таким чином з’ясувалося, що ніхто з них обох не є боягузом. Домовившись з’ясувати свої стосунки уже в світлому майбутньому, тобто після перемоги революції, незреалізовані дуелянти задоволені один одним розійшлися врізнобіч.

Фабіян Ноннеґре вже було зібрався разом із рештою повсталих бігти на штурм ненависної твердині тиранії — королівської фортеці Бастилії, як його хтось легенько торкнув за плече. Фабіян обернувся і побачив офіцера національної гвардії, підперезаного трибарвним шарфом і з такою ж кокардою на капелюсі.

— Брат Еммануїл? — тихо спитав офіцер.

Фабіян здригнувся — під цим іменем у Парижі його знало лише троє осіб.

— Так, — змушений був відповісти.

— Тебе чекають за відомою тобі адресою. Це дуже терміново. Здай мені зброю і ось мандат, підписаний самим ґенералом Лафаєтом, що засвідчує твій статус офіцера для особливих доручень.

Фабіян мовчки віддав офіцерови мушкет, кулі, порох, узяв складений учетверо аркуш паперу, розгорнув, ледь окинув оком і питально поглянув на офіцера.

— Поспіши, брате, — легенько ляснув його об передпліччя, — бо можеш не встигнути.

Коли Фабіян Ноннеґре прибув «за відомою йому адресою», з’ясувалося, що його вчитель, духовний отець і старший товариш професор природничих наук Мішель-Луї де Колюн помирає.

— Вчителю! — кинувся Фабіян до ліжка, на якому лежав жовто-зелений із гострим, як революційний багнет, носом професор. Але той жестом зупинив його на півдорозі і вказав на групу людей, що стояли в темному кутку спальні.

— Тримай себе гідно, брате Фабіяне, — прошерхотів професор, — тут не прощання з умираючим, тут засідання Верховного Капітулу нашого ордену.

Фабіян придивився до присутніх, справді, це були, крім доктора Жозефа-Іґнаса Ґільйотена, незнайомі йому люди, проте з того, як вони трималися, ставало зрозумілим, що це вельми значні особи.

— Брате Фабіяне, — підвівшись на подушках, урочисто почав професор де Колюн, — час не жде, будь-якої миті я можу розпочати здійснювати Великий Перехід, тож не буду тебе обтяжувати процедурою знайомства з високодостойними членами Верховного Капітулу, повір, що це ліпші люди видимого світу. Перейдемо до основного. Краще тобі сісти, брате Фабіяне.

Студент сів на стілець, спиною до стіни, а обличчям до своїх колеґ по Ордену.

— А тепер, брате, я передаю слово Великому маґусу Верховного Капітулу Ордену його високознаности доктору Адаму Шварцгаупту. Слухай і знай, брате.

З групи осіб вийшов один весь у чорному, сів навпроти Фабіяна, причому решта теж розсілися, хто де міг, і з сильним німецьким акцентом розпочав:

— Як адептус юніор ти, брате Фабіяне, ще небагато знаєш із сакральних таємниць Ордену — на все свій час і порядок. Але сталася екстрема, і ти, брате, змушений форсувати свій шлях до досконалости. Радше ми змушені допомогти тобі алярмово подолати кілька щаблів пізнання. Отже, ти, брате, маєш знати, що духовна твердиня нашого Ордену у видимому світі позначена матеріяльними предметами, суть — символами або ж реліквіями. Кожен з цих артефактів відіграв свою роль у людській історії, збагатився певною порцією енергії і тепер служить справі Великого Знання. Кожну з цих реліквій охороняє спеціяльний, обраний Верховним Капітулом, хоронитель. Таким є і твій учитель і товариш професор де Колюн. Довгими роками він надійно провадив свою місію з охорони довіреної йому реліквії, але ніщо матеріяльне не вічне, тож тіло брата де Колюна втомилося і він почав готувати Великий Перехід. Одночасно постало питання про його наступника, тобто нового хоронителя реліквії. Брат де Колюн вказав на тебе, брате Фабіяне.

Студент мивоволі щасливо усміхнувся. Професор де Колюн це помітив, зустрівся поглядом з доктором Шварцгауптом і осудливо похитав головою. Фабіян, все це завваживши, густо почервонів і опустив голову.

— Користуючись моментом, — сказав Шварцгаупт, — хочу застрегти тебе, брате, від однієї із найнебезпечніших вад мудрої людини, а саме — марнославства. Ніколи не шукай поцінування у смертних, бо вони завжди твою високу гру сприйматимуть за базарні циркові вистави, знання — за брехунство, а силу — за чаклунство. Ти ж знаєш, чим закінчили ці два великі ковтачі вогню, перетворювачі води у вино, збільшувачі діамантів, так звані графи Сен-Жермен і Каліостро?!

— Знаю, — прошепотів Фабіян, — я все зрозумів.

— Це добре, — посміхнувся Шварцгаупт, — отже, високодостойний де Колюн обрав тебе. Ти згоден?

— Згоден, — відповів Фабіян.

— Чи зможеш?

— Зможу.

— А чи готовий?

— Готовий.

— Добре, — Шварцгаупт підвівся зі стільця, — відтоді, як ти офіційно станеш хоронителем реліквії, твоє життя кардинально зміниться. Ти не зможеш…

— Брате Шварцгаупте, — професор де Колюн із зусиллям підвів висохлу руку.

— Що, брате?

— Я би тебе просив інструктування нового хоронителя відкласти на потім, а негайно приступити до процедури передачі, бо останній уже пісок у клепсидрі мого матеріяльного життя.

— Гаразд, — доктор Шварцгаупт пожвавішав, — я попрошу доктора Ґільйотена допомогти. Внеси реліквію.

Доктор Ґільйотен вийшов у суміжну кімнату, що правила за кабінет умираючому професору і повернувся, несучи в руках оббиту позеленілою бронзою скриньку чорного африканського дерева.

— Поклади ось тут, брате. Дякую.

Адам Шварцгаупт підійшов до столика, відчинив скриньку, вийняв сувій перґаменту. Доктор Ґільйотен тим часом розклав на столику письмове приладдя.

— Підійди, брате Фабіяне, і познайомся з реліквією.

Коли Фабіян збагнув, який предмет він має до кінця свого життя охороняти, доктор Шварцгаупт спитав його:

— Якою мовою з прийнятих у нашому Ордені як робочі ти, брате Фабіяне, хотів би зробити запис?

Після миттєвого вагання Фабіян відповів:

— Рунами.