Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 6

• Предыдущая
• 6/30
• Следующая

Детективи Штефанчук і Гартль везли потягом у Чернівці з Букарешта впійманого тамтешньою поліцією злого розбійника Думітру Кантеміра. Вони мали окреме купе, яке замикали зсередини, до того ж прикували свого в’язня за одну руку до поручня. Виходило так, що тепер уже цей гицель не втече. Трохи проїхавши і переконавшись, що злочинець на замку, Кароль і Гельмут почали тяжко нудьгувати. Пити, зважаючи на підступність, матеріялізовану у прикутому до нікельованої рури їхньому клієнтові, не наважувалися, розмовляти теж не могли відверто — ворог не спить, залишилося одне — сидіти і мовчати. Сиділи і мовчали, аж поки хитрий Кантемір, завваживши їхні муки, не запропонував перекинутись у карти: суто для розваги, панове, суто символічно. Гаразд. Влазливому Кантеміру звільнили руку, але скували ноги вище кісточок. Кантемір не образився і почав фахово тасувати колоду. Грати у «фербеля» на інтерес не було жодного сенсу, тож почали з мінімальної ставки — один лей. Коли вже під’їжджали до Сучави, хвацькі детективи залишилися лише у трусах і наплічних кобурах з пістолетами — решту одягу разом з усіма грішми в них виграв ворожина Кантемір. Тепер він, весело тасуючи карти, ласо поглядав на Каролів коштовний кольт і Гельмутів важкий парабелум. Гельмут завагався, але Кароль, зібравши рештки розм’якшеної азартом волі, рішуче гримнув по столику:

— Доста!

Гельмут теж опам’ятався.

— Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.

Кантемір гірко образився:

— Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!

— А ти хто?

— Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.

— Щастить?! — Кароль підозріло подивився на Кантеміра, — а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?

— Ви не шануєте мій гонор, — надувся Кантемір, — але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.

— Це як?

— Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.

— Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.

Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.

Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж — каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», — обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.

— Ага! — майже одноголосно вигукнули детективи, — ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!

Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.

— Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?

— Що вам сказати, панове, — Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, — щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?

Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами — позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.

— Тепер пішли!

Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.

Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе, а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже, назавжди, відбуває дошкульна їхнім запрацьованим у пришвидшеному ритмі серцям панна. Холодні детективні голови пропонували просту надійну ефективну схему: один пантрує Кантеміра, другий ґалантно підкочується до мандрівної Марії і знічев’я з’ясовує — куди, чому, на скільки?! Або, навпаки, другий вартує небезпечного злочинця, а перший здійснює пізнавальну експедицію. Але хто з них перший, а хто другий — ось у чому питання.

Марія Видатга граційно пропливла повз детективів, ледь кивнула крисою ще не баченого у Чернівцях капелюшка і почала наближатися до букарештського потяга.

«Ось зараз сяде, поїде, і я більше ніколи її не побачу», — не змовляючись, подумали і Кароль, і Гельмут. Вони глипнули один на одного і миттєво збагнули, що робити. Підвели Кантеміра до чавунного ліхтарного стовпа, хотіли прикувати йому руки так, аби він того стовпа обійняв, але тоді б із лайдака впали штани, а це скандал і порушення публічного спокою, тому вони, дозволивши Кантемірови лівою рукою притримувати штани, праву, занесену догори, прикували до литої дуги, на якій висів круглий, як колобок, плафон ліхтаря, для певности Гельмут оглушив Кантеміра ударом рукоятки пістолета в потилицю. А самі швидко підійшли до Марії, яка вже поставила одну ногу на вагонну сходинку. Те, се, одне, друге, зрештою, парубки-детективи з’ясували, що Марія Видатга їде на кілька днів у Атени, а потім повернеться зі своїм дідусем, аби замешкати у Чернівцях на довший час, на підлабузницьке запитання-ствердження Гельмута, що її дідусь, напевно, професор, Марія відповіла, що ні, він простий ювелір, який має намір перенести своє діло у Чернівці.

А тим часом Кантемір оклигав і взявся за старе. Він витягнув зі своєї краватки позолочену шпильку зі штучною завбільшки як голубине яйце перлиною і почав завзято копирсатися нею у замку кайданок. На те, що з нього зсунулися штани і публіка отримала змогу спостерігати не зовсім білосніжні підштаники, Кантемір не зважав — свобода дорожча. Ще трохи і він би втік, але цього разу фортуна була на боці правоохоронних органів — детективи, побачивши, як проводить час залишений ними без догляду небезпечний злочинець-рецидивіст, підбігли до нього, дали по писку, перекували руки, яким дали роботу — тримати штани, і повели до авта.

Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.

— Є для вас робота, хлопці, — фальшиво тішився шеф, — цікава, захоплююча, романтична…

— Досить нам романтики, шефе, — скривився Кароль, — нам би пообідати.

— Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, — кинув шеф, — ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! — Попеску на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.

— Банду Білінського і Теодоровича знаєте?

— Угу, — детективи понуро кивнули.

— Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.

— А як ви знаєте, що це саме ці?

— А хто ще? — здивувався шеф. — Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло — Садгора! Втямили?

• Предыдущая
• 6/30
• Следующая