Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 4

• Предыдущая
• 4/30
• Следующая

Кароль і Гельмут все помічали і терпіли кілька днів, а коли якось почули за спиною у гурті колег американське слівце «лузерз», то усвідомили градус свого падіння. Можна було відшукати цього хороброго американофіла і вибити йому усі передні зуби, аби вимовляв це слово з мелодійним присвистом — лусерс-с-с, — але що далі? Тому вони рішуче зайшли до свого шефа пана Попеску і попросили, аби той дав їм завдання спіймати за три дні Кантеміра.

— Ви і так його вистежуєте ніби, панове, чи що?

— Так, пане шефе, але ми воліли, аби-с ви створили нам екстраординарні умови, — відповів Кароль.

— Що, вам потрібен додатковий стимул? — Попеску аж став навшпиньки від обурення.

— Ні, пане шефе, — нахабно випалив Гельмут, — нам потрібні гроші і додаткові повноваження.

Віктор Попеску тепер уже присів від несподіванки.

— І що? — притлумивши бажання заверещати, тихо спитав.

— Ми впіймаємо Кантеміра, — хвацько відрапортували дуетом інспектори.

— Ви і так мусите його схопити, — сам не знаючи чому, вимовив німецькою шеф бюра і одразу ж спохватившись, додав уже румунською, — це ваша робота.

— Ми просимо дати нам шанс, — трагічно-романтичним голосом промовив Гельмут.

Шеф бюра Віктор Попеску не був засушеним чиновником, він за молодих літ сам полюбляв поліцейську романтику, обожнював американські вестерни і порядки знав.

— Гаразд, візьміть у касі сто, ні, хай буде триста леїв і за три дні приведіть мені Кантеміра, інакше хай вас судять ваша честь і ваші револьвери. — Пан Попеску аж розхвилю

вався від урочистости моменту. Він мужньо потиснув своїм інспекторам руки і по-батьківськи поплескав кожного вище ліктя — до плеча дотягуватися — це означало ставати навшпиньки, а ситуація виключала будь-який комізм. Але детективи не йшли.

— В чому справа, хлопці? — стурбувався шеф.

— Хіба можна на триста леїв ловити такого хитрого душмана? — здивовано спитав Кароль.

— А на скільки? — зацікавився шеф.

— На три тисячі, — поважно відповів Гельмут.

— Добре, візьміть тисячу, — засміявся шеф і жестом шерифа північноамериканського Дикого Заходу звелів підлеглим забиратися геть.

Накрапав дощик, тому інспектори Штефанчук і Гартль одягнули макінтоші: Кароль — темно-сірий, а Гельмут — ясно-сірий, це при тому, що сірі капелюхи «борсаліно» в обох були протилежних відтінків. Для початку вони вирішили випити кави.

— Візьмемо візника, — сказав Кароль, стратегічно оглядаючи мокрий хідник і свої модні черевики з коричневої шкіри у дірчастий візерунок. Гельмут теж дбайливо оглянув свої такі ж черевики, але зі шкіри жовтої і погодився.

— Гей, — крикнули вони на візника. — До двірця!

На чернівецькому вокзалі був ресторан Марії Попеску, який, окрім доброї кави, відзначався ще й славою своєрідної біржі темних оборудок. Тут завжди можна було знайти потрібну людину, потрібну, звісна річ, кримінальним злочинно-поліційним колам.

Кароль і Гельмут зайшли до ресторану, недбало кинули свої капелюхи й макінтоші гардеробнику, довго стояли перед дзеркалами, поправляючи шовкові краватки та доводячи до досконалости набріолінені зачіски, і нарешті ввійшли у залу. До них підкотився сам метрдотель, товстий мадяр з гусарськими вусами.

— Що панство бажає?

— Кави.

— А до кави?

— Рому, — кинув Кароль.

— І бішкоптів, — додав Гельмут, — мигдалевих.

— Є дуже добра дульчяца з троянди, — повідомив метрдотель.

— Ні, дякую, лише не дульчяца, — засміявся Кароль, — я ще в дитинстві наївся цих ласощів на решту життя.

— Я теж, — засміявся й собі Гельмут, — але до нас був приходив один жебрак на ім’я Сигізмунд, так от він міг з’їсти дульчяци без обмежень. Скільки давали, стільки і їв. При тому води споживав зовсім небагато.

— Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? — спитав Кароль.

— Такий, — підтвердив Гельмут, — він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.

— Знаю. — Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. — Він до нас теж приходив, — продовжував Кароль, — страшенно був зарозумілим.

— Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, — підтвердив Гельмут.

— Ходив він до нас довго, — почав розповідати Кароль, — і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: — Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.

— Суконні штани! — Гельмут засміявся. — Він такого не носить!

— Мало того, — продовжував Кароль, — опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор.[1]

— Так, чернівецькі жебраки, — констатував Гельмут, — щось унікального. Якось іду із панною…

— З якою? — стривожився Кароль.

— Не з тією, що ти подумав. — Гельмут холодно подивився на напарника. — Це було ще восени. Отож на розі Панської і Нового Світу чіпляється до мене жебрак, мовляв, пригостіть цигаркою, пане добродію. Жартую, що не палю і йому не раджу, а він, лайдак, знаєш, що каже?!

— Що?

— Можна, зрештою, і купити. Трафік навпроти!

— Це ще нічого, — засміявся Кароль, — ось доктор Владзьо Залозецький… Чекай! — Кароль замовк і очима показав Гельмутови на вхід. Там крикливо одягнутий чоловік щось запитував метрдотеля.

— Леон Ґабор! — прошепотів Гельмут, назвавши одного з поплічників Думітру Кантеміра.

— Будемо брати, — теж пошепки промовив Кароль пригубивши чарку рому.

— Лиш би він, курва, за стіл сів. — Гельмут спокійно куштував бісквіт.

Леон Ґабор сів біля вікна, нервово роздивився і щось гукнув до кельнера. Той заметушився і за якусь мить приніс Ґабору оселедець з цибулею, трохи бринзи і карафку з вином.

— Голодний, — сказав Кароль.

— Треба брати, поки не наївся, — запропонував Гельмут. Кароль кивнув, непомітно витягнув свого кольта з наплічної кобури і засунув за шкіряний пасок штанів.

Леон Ґабор, який не їв кілька днів, жадібно накинувся на їжу — нанизав на виделку відразу два шматки оселедця, взяв келих з вином, сковтнув слину і… в потилицю йому вперлися дві холодні револьверні люфи.

— Поклади усе на стіл і давай сюди руки, — весело промовив інспектор Штефанчук.

— Панове офіцери, — плаксивим голосом рецидивіста затягнув Ґабор, — я все зрозумів, але не їв два дні, дайте хоча б селедчик з’їсти.

— У квестурі наїсишся, — заспокоїв його Гельмут, — давай руки у кайданки і пішли.

— Знаю я вашу їжу, — Ґабор все ще сподівався проковтнути хоча б шматочок оселедця, але дві дужі руки тримали його за зап’ястки. — Вставай!

Детективи взяли Ґабора попід руки і повели, але не до виходу, а чомусь у туалет.

— Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? — підсміювалися детективи.

— Що? Садисти! — Ґабор зблід. — Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.

Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.

Ґабор посірів.

— Ось так, Леоне, — співчутливо промовив Гельмут, — не пощастило тобі. Ми з інспектором Штефанчуком затримали тебе у залі, ти попросився по потребі, мабуть, нажерся забагато, ми що ж, ми не звірі, повели тебе у вбиральню, але ти, батяр такий, побачивши відчинене вікно, кинувся утікати, ось ми й тебе при спробі втечі… на смерть, на жаль… Нумо, стань ось тут біля вікна і обернися до нього спиною, аби ми потім твій труп не перекладали, як треба…

Ґабор гепнувся на коліна і захрипів:

— Чого ви хочете, панове, я ж не настільки небезпечний для вас, аби мене ось так стріляти.

— А хто зарізав жида Московіча? — лагідно спитав Кароль.

• Предыдущая
• 4/30
• Следующая