Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 24

• Предыдущая
• 24/30
• Следующая

День 27 червня був дуже нервовим. Перше, що зробили верховоди королівської Румунії з самого ранку, це звернулися до великих дядьків — Муссоліні і Гітлера, мовляв, рятуйте, бо большевікули ріжуть по живому. Німці та італійці не мали жодного бажання воювати із совєтами за Велику Румунію, тому, навіть не порадившись, як слід, через міністра закордонних справ Райху фон Ріббентропа легенько натякнули Румунії: «Совєтський уряд повідомив нас, що він зажадав від румунського уряду передачі Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією і Совєтським Союзом, ми не можемо зробити нічого іншого, крім порадити румунському урядови підписати вимоги совєтського уряду».

У румунів з’явилася альтернатива: допустити появу танків з червоними зірками у Чернівцях або побачити ті самі танки в Букарешті. Обрали перше. До того ж з почуттям глибокого задоволення, принаймні про це свідчить відповідь Румунії, яку передав Молотову румунський посол Г. Давідеску: «Натхненний тим же, що й радянський уряд, бажанням мирними засобами розв’язати всі питання, які могли б викликати незгоду між СССР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно в найширшому розумінні до дружнього обговорення за спільне узгіднення усіх пропозицій, висунених совєтським урядом…»

Отже, цього разу українська ідея перемогла. Таке посилення українського первеня в совєтській імперії дуже насторожило німецьких друзів Росії. Амбасадор Райху в Москві Шуленбурґ писав своєму начальству в Берліні з цього приводу: «Я вповні переконаний, що це були українські кола в Кремлі, які підтримали і довершили концесії щодо відступлення північної Буковини. При повторних нагодах, як, наприклад, під час переговорів стосовно німецько-совєтського кордону у Польщі, Україна маніфестаційно вчинила дуже сильний тиск на Кремль…»

Важким був день 27 червня для цілої Румунії, а для Чернівців ще важчим. Румунська влада евакуйовувалась. Це треба було робити швидко, бо наступного дня на Буковину мала ввійти Червона армія. Разом з румунськими владцями Чернівці покидали професори, адвокати, лікарі, церковні ієрархи, просто багаті люди і не лише румунської національности, Буковину покинули й провідні українські діячі: В. Залозецький, Ю. Сербинюк, С. Никорович, О. Зибачинський, Д. Квітковський, бо знали, що ті «українські націоналісти», які йдуть з-за Дністра, вважають своїми ворогами цих українських націоналістів — і добре, якщо лише зашлють у Сибір, а то просто постріляють, як зробили це три роки тому зі своїми комуністами-ленінцями.

Спокійно почувалися лише буковинські німці. Вже було відомо, що уряд Німеччини домовився із урядом Совєтського Союзу про безперешкодне виведення усіх осіб німецької національности до фатерлянду. Але лише тих, хто цього забажає, наголосила совєтська сторона, бо, може, деякі німці оберуть соціялістичну демократію. Німецька сторона не мала нічого проти і готувалася вислати в Чернівці переселенчу комісію, яка мала видавати візи до Німеччини. Охочих репатріюватися німців виявилося більше, ніж планувалося — за німецькою візою Буковину покинуло близько чотирьох тисяч українців, з числа переважно національно свідомої гуманітарної інтеліґенції. Вони читали газети і знали, що прибулі комуністичні «українські націоналісти» готують для них захоплюючу мандрівку товарним потягом з подальшим цікавим працевлаштуванням за Полярним колом.

Щоправда, були й такі, кому не пощастило. До секретаря переселенчої комісії корінного чернівчанина Рудольфа Ваґнера прийшов теж Ваґнер, але Фанцьо.

— Гутин так, гер Ваґнер, хотів би репатріюватиси.

Гер Рудольф Ваґнер довго сміявся, бо знав Фанця Ваґнера як знаменитого кишенькового злодійчука, до того ж чистокровного українця з Нової Жучки, який з німецької мови знав не більше десятка слів.

— Йди, Фанцю, геть, — чемно попросив гер Рудольф Ваґнер просто Ваґнера Фанця, — поки я не викликав до тебе варту.

— Шо, їх бін дойч! — репетував Фанцьо, — хочу в фатерлянд!

Цього разу гер Рудольф Ваґнер Фанця збувся, але наступного дня той прийшов уже зі своєю родиною — жінкою і вісьмома діточками. Юні ваґнерята були підстрижені, причесані, вмиті, всі, як один, у білих сорочках. Фанцьо вишикував дітей у шеренгу перед секретарським столом і дав команду:

— Кіндер, ану!

— Гайль Гітлер! — хором вигукнули діти і викинули праві руки у партійному вітанні.

Та це Фанцьови не допомогло, невдовзі замість фатерлянду він потрапив до в’язниці, бо вкрав у старшого майора НКВД, що був у цивільному, кишеньковий годинник «Сказ об Уралє».

Кароль Штефанчук збагнув, що доля посилає йому шанс. Ще 26 червня, коли стало відомо про совєтський ультиматум Румунії, він, отримавши наказ Проводу про перехід на нелегальне становище, зробив усе необхідне: спакував валізу із найнеобхіднішими речами і відвіз їх на конспіративну квартиру, решту особистих речей за заниженими цінами спродав і розрахувався з господарем винаймленого помешкання по 28-е число.

Наступного дня Кароль прибув на службу. Квестура евакуйовувалась, і до нього нікому не було діла. Кароль то тут, то там допомагав колеґам пакувати архіви та вантажити на машини майно і до всіх чіплявся з одним запитанням: «Хто бачив мого напарника інспектора Гартля?» Гельмута ніхто не бачив.

— Може, уже виїхав у свій фатерлянд? — припустив Віктор Попеску, перекладаючи вміст шухляди свого стола у жовтий шкіряний саквояж.

— Може, — розгублено відповів Кароль, думаючи зовсім про інше. Він кожної години телефонував у Гельмутове помешкання, але ніхто не відповідав. Під вечір він узяв візника і приїхав на вулицю Марешалул Фош, де винаймав житло його напарник. Господар будинку сказав, що гер Гартль спровадився. Заплатив, спакував усі свої речі і забрався. Перед тим чемно з ним, господарем, попрощався і на згадку подарував гарне бронзове електричне бра, чи не бажає пан поліціянт подивитися на цю вишукану річ? Пан поліціянт не бажав, а лише скреготнув зубами, запалив цигарку і гепнувся у візникову бричку.

— До квестури!

На службі Кароль знову порозпитував усіх, кого зустрічав, про інспектора Гартля — марно. Перед тим, як вирушити на останню ночівлю у своєму леґальному житлі, Кароль кілька разів пройшовся вулицею Янку Флондор, тобто Панською, біля будинку квестора Болокана. Жодних ознак евакуації. Отож одне з двох — або пан квестор уже вивіз своє добро, або робитиме це зранку. Тому треба діяти.

Двадцять восьмого червня о шостій годині ранку інспектор Штефанчук прибув до будинку квестора Болокана. Біля воріт стояли дві вантажівки, на які жандарі вантажили добро, яке ще залишилося від основної евакуації, яку пан квестор провів два дні перед тим.

— Де пан квестор? — спитав Кароль жандарського сержанта.

— У себе нагорі, пакує монети.

Щастить мені, відзначив Кароль і бігцем піднявся на другий поверх і не стукаючи ввійшов у кабінет квестора.

Пан Болокан злякано направив на нього браунінг.

— Пане квесторе, — вигукнув Кароль, — це інспектор поліції!

— А, це ти, Штефанчук, — упізнав квестор Кароля, — чого тобі?

— Шеф послав мене допомогти вам!

— Що допомогти?

— Евакуювати коштовну нумізматичну колекцію, пане квесторе!

— І що ти можеш допомогти? Вантажити?

— Не знаю, пане квесторе, може, охороняти, шеф Віктор Попеску сказав, що йому доручив надати вам допомогу міністр культури. Телеграму, каже, послав зі столиці.

— Телеграму? — визвірився квестор. — А де твій шеф з міністром культури вчора були?

Кароль виструнчився і запитально втупився у квестора.

— Цієї ночі мою колекцію обікрали, — схлипнувши сказав квестор.

Кароль зблід.

— На щастя, злодій украв лише один артефакт, — почав розповідати квестор, — срібні монети першого століття. У шкіряному мішечку. Заліз, курва, через вікно, підпиляв ґрати, знешкодив сиґналізацію. Мені лише незрозуміло, чому не вкрав решту колекції, адже там і золото було.

— Пане квесторе, — благальним тоном промовив Кароль, — покажіть мені те вікно.

• Предыдущая
• 24/30
• Следующая