Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 35

• Предыдущая
• 35/55
• Следующая

24.03.2009

Учора знайшла багато текстів про тевтонських лицарів, але все затьмарили спогади чоловіка, що провів частину дитинства в Кенігсберзі, а частину в Калінінграді. Він розповідає про голодних німецьких хлопчиків, яких годувала його мати-переселенка, про російських дітей, що бавилися серед мін і покинутих снарядів й гинули кожного дня. Залишатися людиною в нелюдських умовах набагато важче, ніж воювати. Як же гидко читати агітку, написану (чи підписану) письменником Іллею Еренбургом для радянських солдатів, що штурмували Кенігсберг: «Убивайте! Убивайте! Нет такого, в чем немцы были бы невиновны и живые, и еще не родившиеся! Следуйте указанию товарища Сталина — раздавите фашистского зверя насмерть в его логове. Сбейте роковую спесь с германских женщин. Берите их как законную добычу!» Мені важко повірити, що таке можна написати в XX столітті. Адже в школі нам цитували лише улюбленця влади Олеся Гончара: «У справедливих армій доля завжди прекрасна».

25.032009

Сьогоднішній Кенігсберг — наче гра в бісер. Дещо з топоніміки, грати з рунами, знайдені в Прегелі в січні 2009 року, останній абзац «Повелителя бліх» Гофмана, склепіння підземелля, де тепер склад, corpus mysticum Канта. Так, ще уривок з пісні «Бегущая вдаль» Наутилуса Помпіліуса, там, де слова «безвыходный лес». Ці намистинки можна поєднувати в різних комбінаціях, створюючи безліч, безмежну кількість Кенігсбергів, і кожен з них має право існувати. Я ж зафіксую на папері лише один. Ймовірно, навіть з інших намистин. Так можна написати про будь-яке місто з великою глибиною минулого. Наприклад, про Львів. Який не розбомбили, у якого не відібрали ім’я, але звідки вигнали більшість мешканців, а з цвинтарних надгробків вимостили теперішню вулицю Сахарова. У Львові не так багато сховалось під землею. Тому тут і втратили більше.

Як радять історики «Анналів», статистика та пейзаж допомагають реконструювати минуле. Тільки якщо ти зумієш їх прочитати. Не вмієш — мусиш навчитися.

26.03.2009

Туман, мжичка — природа без маски. Такою вона мені навіть подобається більше — безжальною. Сніг — моторошний. У минулому житті я померла в снігах. Мені подобається Кенігсберг у тумані, як подобається Львів, коли спускаєшся до центру, в долину ріки Полтви, яка тепер шумить під землею. Там волого і значно тепліше. Колись, щоб побудувати залізницю, зрівняли з землею природну загороду від вітру. Після цього клімат різко змінився. Виноград став дрібним і кислим. Від нього у наступних поколінь львів’ян — оскома. Історія схована в пейзажі, як писав Фернан Бродель.

У1946 році біженці з Кенігсберга заснували колонію в Уругваї — Новий Кенігсберг. Вони обрали з певних міркувань Кенігсберг часів Канта. Побудували декорації, одягались за тодішньою модою, навіть поводили себе згідно зі звичками Канта. Це було для них чимось на кшталт захисту. Одного разу до них приїхав французький філософ Жан-Батіст Бютоль і прочитав цикл лекцій про сексуальність Канта.

У Львові є Товариство Сведенборга, але немає Товариства Канта. Сведенборг і Кант — цим я займуся дещо пізніше. У тексті однієї з лекцій мне вразили слова про те, що у філософію Канта можна увійти й не повернутися. Я думаю, що так само можна увійти в Кенігсберг і не повернутися. Це мене влаштовує.

Магічний реалізм, як у Маркеса чи, ще краще, як у Алехо Карпентьєра. Так слід писати про Кенігсберг. Волого й густо. Безжально.

27.03.2009

Ніщо не буває випадково. Світ протинають нитки, котрі ведуть від речі до думки, від думки до людини, від людини до події. Татів брат служив у Східній Німеччині в 50-х. Він привіз звідти гобелен фабричної роботи із зображенням європейського міста не то 19-го, не то початку 20-го століття. Придбав у подарунок молодій родині старшого брата. То не був військовий трофей. У дитинстві я лежала, подовгу розглядаючи це чудове місто і чекала нагоди, щоб там опинитися. На площі з фонтаном, порожнім візком для сіна чи перевезення важких речей, далі піти по вулиці з ратушею і годинником на вежі, що показував о пів на восьму ранку. Мені страшенно хотілось увійти в один з будинків, де на підвіконнях росли квіти. Двері були зачинені, і я прорізала їх лезом татової бритви. Було мені тоді років 10. Батьки, здається, зрозуміли, що я хотіла просто увійти, й не стали сварити. Вони самі колись були творчими особистостями, проте у них в душі не було стільки порожнечі й самотності, щоб вирушити у безвість й продовжувати йти і йти…

Зараз цей килимок висить у моєму львівському помешканні, і я мрію дізнатися про місце, зображене на ньому. Я впевнена, що знайду його на якійсь старій світлині. Учора подумала, а раптом це площа з Кенігсберга, і моє підсвідоме бажання реалізується в моєму романі? Адже трагедія міста, у якого відібрали ім’я, мешканців, будівлі, так нагадує трагедію сучасної людини, в якої також відібрали його особистість, підмінивши її ілюзією, фантомом. Ілюзією причетності, самореалізації, вибору. Насправді вибору не існує, особливо в кращих серед людей.

28.03.2009

Незамерзаюче море вирішило долю Кенігсберга, а не «споконвічно слов’янські землі». Утім, про це вже ніхто не сперечається. І причина такого «гучного» штурму столиці Східної Пруссії полягала в тому, що потрібно було підготувати місто для переселенців з Росії. Тобто очистити від корінного населення. Типова практика провадження війни. Зруйнувати духовну ауру ворожого міста. Звільнення Львова і штурм Кенігсберга — два боки однієї медалі. Переселенців жорстко перевіряли на благонадійність. Проводився дуже ретельний відбір. Місцеве населення викидали на вулицю, а то були люди, які вціліли завдяки великому терпінню і мужності, й надто любили своє місто, щоб його покинути. Можна сказати, найкращі. Переселенці поводили себе по-різному: нахабно і скромно. Але всі вони були жертвами ідеології та сталінської кріпосної системи. У Львові відбувалось те саме. Я бувала в квартирах, де від колишніх мешканців залишились картини й меблі. Сюди поселяли не кожного. Треба було заслужити. Бути енкаведистом, господарником, офіцером, партійним бонзою і таке інше. Основній масі доводилось важко. Що станеться з нащадками переселенців — це вже залежало від міста, від потужності його скаліченої духовної аури. Алкоголізм, деградація в 90-х роках. Страх. І ні найменшого почуття сорому. Усю відповідальність брав на себе режим: «Нас послали і ми мусили підкоритись». Жертвою ідеології та системи бути значно зручніше.

Мені дуже імпонують слова польського мислителя Яна Кота: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили». Відома сентенція «Переможців не судять» належить до епохи варварства.

29.03.2009

Світ зісковзує вниз чи падає? Гілки світового дерева трухлявіють, листя обсипається, дерево перетворюється на стовп. Нещодавно я прочитала оповідання німецького письменника Бодо Узе «Свята Кунігунда в снігу», про прихід нацистів до влади. Характерною ознакою інфікації суспільства коричневою, червоною чи чорною чумою є знищення класичних моральних і духовних вартостей. У першу чергу. Ну, що ж, все це ми вже проходили. Але я згадала слова Достоєвського: «Что єсть ад? Страдание о том, что нельзя больше любить». Ні батьківщину, ні мову, ні іншу людину. Тільки зараз замість заборони — висміювання і приниження страждань. Якось чума увійшла в Кенігсберг і її легко було розпізнати. Де чума — там смерть. Але сьогодні ця краля посміхається з глянцевих палітурок у цілому світі, що зісковзує в пекло. Зло стало глобальним. А оскільки письменники віддаються словесній розпусті, Кенігсберг і Дрезден будуть знову й знову гинути. І коли музиканти, і філософи, і художники… Вони не розуміють, що людей слід готувати до пекла заздалегідь. Тоді, можливо, хтось і врятується. Кенігсбергу моєї душі, ти знаєш про що я…

• Предыдущая
• 35/55
• Следующая