Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 30

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая

На обличчі економки було доволі виразно написано, як вона боїться, коли мине отих півроку.

— Як швидко плине час! — пробурмотів Богуш.

— Треба взяти з собою лакея. Дітріх завжди супроводжує в таких випадках.

Герман кивнув і підвівся перший.

— Германе! — покликала Фріда.

— Що?

— Нахились, будь ласка, до мене. Що це в тебе у волоссі, попіл?

Вона хотіла доторкнутися до Германової голови, але той різко випростався.

— Де?

Він провів рукою по волоссі й глянув на долоню: та була сіра.

— Я накажу приготувати ванну.

— То ти вчора був у кузні? — спитав Богуш. — Як там нога у старого Карла, зажила?

— Начебто, — збрехав Герман, геть спантеличений, бо не був у кузні. — Я хотів…

Він махнув рукою й пішов одягатись нагору.

Вони усі мертві.

ЮЛІЯ:

Зорі освітлювали шлях Юлії тієї свіжої весняної ночі, коли вона йшла до тітки. Спершу через ліс, де духи дерев і господарі стежок охороняли її, відводячи подалі від мін чи просто ям, куди вона могла впасти. Потім вона вийшла на поля, засіяні смертю, і духи трав і землі супроводжували її, плекаючи надією, що з приходом цієї дівчинки на світі знову з’являться чотири пори року.

Ніч огортала її м’яким плащем, захищаючи від вогнів живих і від мертвих вогнів боліт. Іноді Юлія бачила людські житла, що ледь пахли вечірнім димом, але там панував морок, і вона нізащо б не переступила поріг жодного з них. Вона відчувала, що тітка вже близько і її підганяло нетерпіння. А потім духи дороги послали їй велосипед, покинутий на узбіччі, й, трохи поміркувавши, вона вирішила його позичити, не знаючи, що за кущами лежить мертва жінка-біженка, якій належав цей велосипед. Юлія запам’ятала це місце: неподалік була церква, оточена липами.

Юлія не хотіла думати, що, можливо, вона рухається в протилежний бік від тітчиного дому. Якийсь час вона ховалась, щоб перечекати колону вантажівок, які наповнили повітря задушливим смородом вихлопних газів. А тоді поїхала далі. Час від часу в неї стискалось серце від думки, що все насправді не таке, як їй здається, але духи вітру підштовхували її в спину: «їдь, дитино, довірся нам, віддай себе духам цього світу, цієї землі, бо колись настане день, коли ти не зможеш уже ні на нікого покластися, лиш на себе!»

І вона летіла на велосипеді на схід, де небо було світліше і де невдовзі перед нею виникнув поміщицький дім з колонами. Його білі стіни просвічували крізь гущавину саду, й вона згадала свій сон і почула вдалині гул моря…

Юлія відчула, що мусить відвідати цей дім, втішити осиротілих духів домашнього вогнища. Здогадуючись, що це все її сон, дівчинка сховала велосипед за кущем ще не розквітлого бузку й пішла до будинку. Двері були відчинені, але вона знала, що там нікого немає.

Будинок постав на її шляху, щоб Юлія знайшла там їжу й спочинок. Вона відразу відчула до нього довіру, й дім відкрився перед нею. Всередині було темно, але очі поступово призвичаїлись й почали розрізняти обриси меблів та віконних отворів, сходи, що вели вгору та вниз. Запах цвілі й пилу нагадав їй підвал, що став її домівкою на кілька місяців. Це було наче повернення назад. І Юлія вийшла надвір й повернула до стайні, де пахло кінським потом, хоча коней там не було. Вона пройшла в найдальший кут, спіткнулась об купу соломи, зарилась в неї і миттю заснула.

В будинку, нагорі, у спальні з опущеними шторами на ліжку лежало двоє — чоловік і жінка, таких старих, що їхня висхла плоть тхнула лише пліснявою. Вони випили отруту, щоб залишитись у цьому будинку назавжди. Дочка з онуком два місяці тому виїхала до Бразилії.

Але Юлії не треба було це бачити. Духи сіна й соломи, духи коней, що мешкали колись у цих просторих стійлах, не дозволять їй цього. Відколи вона вийшла з підземелля, духи неба й землі взяли під свою опіку дівчинку, яка безстрашно відкрилась назустріч майбутньому, залишившись без родини, сама-одна.

— Не сама! — бурмоче Юлія, глибше зариваючись у пахучу солому. — У мене є тітка.

— Нехай буде так! — кажуть духи-охоронці й кличуть до неї сон.

Сон Юлії

— Я знала, що ти чекаєш на мене! — кричить Юлія, кидаючись тітці на шию. Тітка пахне лавандовим милом, де ж вона знайшла таке диво? На ній темна сукня й фартух.

— Звісно, чекаю, люба!

Нічого не змінилось. Засклена веранда з вимитими до блиску шибками, вишарувана піском біла підлога, два фікуси, великий і маленький, її чашка з намальованим білим ягнятком — усе, як завжди. Усе кидається їй назустріч.

Юлія намагається не дивитись тітці в очі, сховавши обличчя на теплих великих грудях, з яких ніколи не текло молоко, але які завжди були бронею, що захищала Юлію та її маму. Принишкла Юлія гадає, що колір її сукні й вуаль скажуть тітці все.

— Ходи, дитино, ти схожа на ворону!

Вона відчуває, як тітка намагається опанувати себе, і, зрештою, їй це вдається, бо тітка — найсильніша. Можливо, це вона попросила духів полів, лісів, води і повітря, щоб ті привели до неї Юлію.

Лайма, Лайме. Вона — богиня, вона не твоя тітка, дівчинко.

— Ні, моя!

Наповнена теплою водою цинкова балія. Тітка хоче допомогти їй скинути сукню, і тут Юлія раптом починає розуміти, що позбувшись сукні, вона втратить рештки мужності.

— Ні! — кричить вона.

Лице Юлії залите слізьми, вона тоне у власних сльозах й зливається з морем інших сліз. Небо, низький горизонт свідчать, що це край світу, безмежні води, в яких потонув не один корабель надії.

Юлія лежить горілиць на траві, скраю болота. Замість подушки в неї м’який торф’яний горбок. Уже починає світати і з неба сіється дрібний дощ.

Сон Юлії

Дівчинка ще якийсь час кружляє в тиші, не помітивши, що музика замовкла. Вона падає на килим, розчервоніла й спітніла, чекаючи, поки оркестр знову почне грати. І чим довше триває пауза, тим менше їй хочеться підводитись. Юлія лежить із заплющеними очима, зі схрещеними на грудях руками, й говорить:

— Вона померла танцюючи.

Можливо, вперше в житті Юлія думає про себе як про третю особу. Що це означає? — думає дівчинка. — Нас двоє? Що ж, це непогано, я мала б приятельку чи сестру. Ми писали б листи одна одній. Їі починає бентежити те, що вона перестала вчитися. Тому що батьки не вирішили, куди її віддати, і чи варто віддавати її до пансіону. Вони забувають про її існування, якщо вона не нагадує про себе. Надворі далі тихо. Для феєрверку ще зарано.

З коридору чути якийсь тупіт. Він проминає її кімнату. Потім схвильований жіночий голос:

— Несіть її сюди!

Овва, таки щось сталося. Якійсь дамі стало зле. Юлія сідає, поправляє розкустране волосся, тоді встає і прочиняє двері. Серед чужих голосів чути голос тітки. Юлія вважає, що за таких обставин ніхто не матиме проти, якщо вона вийде. В коридорі вже нічого нема. Перед другими дверима стоїть лакей, Теодор, здається, його звати, у нього ще дуже довгі руки. Теодор простягає до Юлії свою довжелезну руку, кличе її. Коли та підходить ближче, він каже пошепки:

— Ваша мати, панночко!

І відчиняє перед нею двері. Юлія переступає через поріг. У кімнаті повно людей, і вона впізнає лише тітчине заплакане обличчя. Юлія розгублюється й питає лакея:

— Що таке?

— Ваша матінка зомліла.

Юлія ступає два кроки вперед і зустрічається з поглядом тітки. Та заплющує чомусь очі, й з грудей у неї виривається не то схлип, не то зойк:

— Юліє!

Не Юльхен, а «Юліє». Дівчинка завмирає. Ії атакує звідусіль запах парфумів і поту. Більше тітка нічого не каже. Мами не видно на ліжку, яке обступили люди, але чути, як вона каже:

— Ні-ні! — тоненьким голосом, як у дитини.

Між матір’ю і дочкою стіна людей, які не хочуть розступитися. Чому вони не хочуть розступатися?

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая