Викуп - Вовчок Марко - Страница 2
- Предыдущая
- 2/3
- Следующая
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я - не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
- Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую - рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків...» Він! постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» - тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, - віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, - ні з чим.
- Не журись, - кажу, щоб його розважити, - колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
- Якове! о Якове! - кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік - та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» - та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
- Що се, Мартусю, - кажу, - чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.
- Я була, - каже, - в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! - Та й стрибнула поміж верби.
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось - сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.
- Славний садок, Якове!
- Славний, - каже, - дядьку!
Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала», - кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!
- Чого вам треба? - питає.
- До вашої милості, - кажу, так і так - да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили
- А в якого ж се пана, добродійко? - питаю та знов низенько кланяюсь.
- Тобі нащо, в якого пана? - а самій мов у вусі закрутило. - Нащо тобі?
- Да що, - кажу, - у того пана - нехай йому Бог дає здоров’я - такі люди багаті!
- А ти думаєш за скільки одкупитись?
- Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах... Да що! мабуть, Бог не судив.
- За скільки ж ти думав?
- Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
- Дядьку!
Я йому моргнув - не мішайсь!
- Слухай-бо ти, - кричить пані, - постій!
Завернула, знов питає:
- За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
- Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:
- Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
- Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.
Виговорилась, устала:
- Коли хочеш одкупитись - одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.
Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!
- Ну, а гроші ж принесли?
Сама як у очі не вскочить.
- Hi, - кажу, - милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.
- Мені зараз гроші треба! - крикнула, - зараз таки! Я, - каже, - поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.
Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях - дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.
- Коляску! - каже, - та не баріться!
А сама товчеться, як Марко по пеклу, - то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.
Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.
Городок наш - так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, - так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар - то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.
Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!
Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.
Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.
Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»
Ми й пішли.
А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:
- А що, схотілось на волю? І добре!
- Так-то добре, - кажу, - що краще нам і не треба до якого часу!
- То тільки біда, - каже, - що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.
- А що ж там таке? - питаю, а Яків так і побілів.
- А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.
- А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.
- Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?
Яків зараз і вирвався:
- Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!
- Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! - каже писар, а сам регоче.
- Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, - се вже я йому. - За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.
- Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.
Се вже без сміху каже.
Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:
- Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!
- Як нічого? А другим щось пишете, пане!
- Пишуть особії приміти, мугирю! - каже той Захаревич, налаявши нас. - А в його які приміти? зовсім так, як і всі.
- Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! - я таки озиваюсь.
- Предыдущая
- 2/3
- Следующая