Козачка - Вовчок Марко - Страница 2
- Предыдущая
- 2/4
- Следующая
- Сього не чутно й зроду в добрих людей, - кажуть, - подавали рушники, змовились, - чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!
- Хто ж і порадить сироту, - одказують старі козачки, - як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала - Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!
Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»
От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди - з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:
- А що се за весілля в нас скоїлось?
- А се, - каже той, - покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.
- Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?
- Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.
Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.
Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.
Петро підняв високу шапку.
- Боже вам помагай! - рече. - Нехай Господь щастить долею, щастям і здоров’ям!
Молоді дякують.
- Просимо ж, добродію шановний, на весілля!
- Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!
А Ґонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:
- Ой Іване, Іване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.
Та й похитав сивою головою.
- А чому ж на весіллі не погуляти! - озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. - Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!
- Стара необачна голово! - каже Петро, - схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми!
- Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!
- Не звичайно жартувати, пане Опанасе, - гукнули всі разом, - коли таке діється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!
- А нуте лиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і не піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш - шкода!
Молоді стоять і очей не зведуть.
- Нехай же Господь дає долю добру і талан. щоб були здорові, як вода, а багаті, як земля! і вік вам довгий, і розум добрий, красні молодята!
Поклонились старі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.
Засмутились голуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли слізьми - і пригорнулись одно до одного.
- Кохання моє! - озвався він стиха, - така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!
- Милий мій, моє подружжя дороге! - одповідає Олеся, - що нам Бог дасть, те й буде! аби в парі з тобою вік звікувати!
Другого дня пішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді - аж надимаються. «Будь покірна, - наказують, - та до роботи панської щира!» І чудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня невольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса зов’яне в щоденній тяжкій роботі - у неволі!..
Ідуть до господи улицею, - як же глухо та сумно по селу, Боже милий! Спом’янула Олеся: було, вона в своєму селі йде - той привітає, другий на здоров’я спитає, декотрий пожартує, інший стане та свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, й дітвора бубонить. Було тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук - живий люд! А тут хто й стрінеться - понурий, неговіркий, печаловитий.
Свекруха рада Олесі, як рідній дитині, не знає де її посадити, як пожалувати; та все не розвеселить вона Олесиного серденька. Була стара вже, до того ж змучена тяжкою працею та недостатками; то й веселої мови од неї не почула молода невістка. То розкаже яку пригоду людську, то на своє безщастя плачеться, тільки й добрить, що той світ, ніби вже в сьому пишному, красному світові нема ні добра, ні краси, ані правди.
Коли б хоч з чоловіком словечко перемовити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то те, то йде, то їде, як гість додому навертає.
Та що далі, то все гірше. Почав пан хату одмагати: десь прикупив сім’ю людей, то треба було хати. «Ти, - каже Золотаренкові, - йди у двір; у тебе невелика сім’я, а схочеш, то й сам собі збудуєш: ти багату взяв».
Перетягли їх у двір, а тут Бог дав дитинку, хлопчик народився. Пригорнула Олеся синятко до серця, облили її дрібнії сльози. «Сину мій! дитя моє кохане! погуляв би ти в світі, полюбував красу і пишність світову, дознав би втіхи й розкоші сьогосвітньої, та гіркая твоя неволя буде! Ще в сповиточку загримають тебе, змалечку застукають, - не розів’єшся, дорогий мій квіте, ізв’янеш у зеленочку!»
Живе Олеся рік, і другий, і третій, і четвертий. Благословив господь діточками: три сини - як три соколи. А що попомучилась вона, що сліз повипивала над ними, - Мати Божа! Сказано, у дитини заболить пучка, а в матері серце. Іде на панщину, мусить їх кидать, а дітки - одно не говорить, друге не ходить, а третє не вміє сидіти, - дрібненькі, догледіти нікому, бо стару свекруху того ж таки року, як Олеся оддалась, поховали. Пересумує день у роботі, увечері біжить - що там мої діточки, як? А серце мре, непевна вона, чи діток застане живих і здорових. Хіба таке не бувало, що в одної жінки разом два сини втопились, граючись коло ставу на березі?
Підросли діти, збулась сього клопоту, так друге лихо приспіло: то пан Семенка, то паничі Йвася шпирують - не догодив, то пані гримає на Тишка - біг коло неї, не вклонився. Що дня божого діточки її, як бубон, збиті. А хоч коли й мине день без карності, все неспокійно, все серце смутиться, все горя та лиха сподівається.
Тільки що діти літ стали доходити, що вже матері і втіха, і поміч, позабирали їх до покоїв. З того часу не було веселої минути, ані спокійного спання Олесі: і вдень і вночі перед очима чорнявії хлопченята, потомлені, поблідлі, привиджуються: самі в покою сидять мовчки, без гуку, без гомону, без забавок, тихенько; аби поворушились, аби словечко між собою заговорили, зараз пани й гримнуть: «Що там за гомін! Ось я навчу вас тихо сидіти!» Сполохнуться голуб’яточка та й стихнуть.
Що дня божого умивається Олеся дрібними сльозами: «діточки мої! квіти мої! Пов’яли ви в зеленочку!»
Яке було добро, продали, а гроші розкотились. Чи мало ж на таку сім’ю треба? А пані не дає нічого, та ще й гнівається. «Ти, - каже, - повинна своє мати: ти багатого батька, є всього доволі! Коли тобі жалко дітей, то зодягай сама, а в мене й без вас багато розходу».
Чоловік з нудьги зовсім занепав здоров’ям, отупів якось, нічого йому не страшно, не боязко, не болісно стало; а перво з великого жалю так, було, й обмирає. Не один раз Олеся благає його, було, слізьми пожалувати діток, не губити їх, як він у великому горі, не пам’ятаючи себе, стрімголов, було, кидається з хати, блідий, очі блищать, такий, що й подивитись на його страшно, - та любими словами, ласкою і вгамує його, що було обійме її й діток, до себе пригорне та й розіллється слізьми.
- Предыдущая
- 2/4
- Следующая
