Данило Гурч - Вовчок Марко - Страница 1

• 1/2
• Следующая

Козаче село Глибове при самому Дніпрі, та облягли його височенні гори. Їхатимеш, то шлях тобі звивається бором, густим таким, що й не проглянеш: тільки над тобою світ Божий, округи імла пахуча; здалека щось гучить-гучить; коли от опахнув свіженький вітерець - і засиніє старий Дніпро поміж зелених комишів та червоного верболозу, і повстають круті сиві гори. Тут і село якраз. Біліють хати, цвітуть городи. От мурована церква з високою дзвіницею, давня вже; мур аж зазеленів; мощений цвинтар проріс травою.

Саме за церквою стояла собі колись хата славна, і садок, і город при їй був добрий! Жив у тій хаті Охрім Поліщук із жінкою. Вона була здалека взята, і така-то вже хороша, чорноброва, а горда та пишна - Мати Божа! Іде, було, собі - як мальована: очі у землю спущені й не дивиться.

Перво вони дуже багаті були. Що є найкраще намисто, або очіпок, або що, то вже Ївга собі почепить. Мали всякого добра, що й не злічити. Та недовго розкошували. Охрім був чоловік такий добрячий; аби кого побачив у біді, зараз вирятує, хоч там як утратиться. Розпозичав гроші то тому, то іншому, ще до того й погуляти любив, та й не схаменувся, як подвір’я спустіло і ковані скрині спорожніли.

Зажурилась тяжко Ївга, аж краса її зов’яла, зстарілась, Ходить похмура, і дитинка її не втішає. Що вже яка була в її дівчинка хороша! «Вродилась, - каже, - моя дитино, на горе та на лихо! Вік бідою збавиш, дочко; біду і в домовину з собою положиш». Усе, було, сумує та сумує, а дитиночка дивиться матусі в вічі любенько й веселенько та в долонечки плеще - не розуміє.

Час не спиняється. Чимало літ минуло. Ївга хоч і привикла трохи, та вже не та стала, що перше була! А дівчина виходилась у неї хороша, як маківочка повненька, свіжа, як ягода лугова, а весела, мов та пташка співоча; а що вже правдива та щира душа! Зроду-віку не чули, щоб кого обмовила чи осудила; така вже люб’яча істота була! Щоб там посвариться з ким, як другі, то ні в світочку! Чи на вечорницях, чи в танку, чи дома - до всіх привітна й веселенька, як ясочка.

Сватає Наталю Михайло Бруй, парубок добрий і роду хорошого, а що вже кохав її щиро, то всі те бачили. Люди, було, любують на них, як зійдуться де на весіллі або в танку докупи. Обоє молоденькі і хороші, як повні квіти. «От коли б Господь звів до пари!» - було, кажуть.

Отож послав Михайло сватів; дівчата вже в дружки прибираються та міркують, яке-то весілля в Наталі буде; аж тут свати із своїм хлібом повернулись: не оддають Наталі! Батько й рад би, та мати й слухати не хоче, що не багатий. Зажурився Михайло, плаче Наталя, та нічого робити! Попрощались молодята, пішов Михайло чумакувати. Така, бач, думка була: «Запрацюю щось, підможуся та візьму-таки Наталю».

Поки ж він ходив по дорогах та чумакував, навернувсь інший, багач великий, Данило Гурч. Він таки з козаків був, та жив собі паном, мав свій хутір, і степи, й поле, тільки що ходив у свиті, в сивій шапці - не хотів у інше вбиратись. Якось йому крамарі, що наїздили до його дещо купувати, то й кажуть:

- Братіку Данило! всім би ти чоловік, та коли б ти оту свитину закинув та ходив по-нашому - у каптані.

- А щоб ви того не діждали, вражі сини! - гукнув на них. - Коли маєте мою одежину ганити, геть з мого двора!

То всилу, бідолахи, втекли од нього.

Такий був яросливий, що Боже борони! Як розлютується, аж йому огневі іскри з очей скачуть, і побіліє, як крейда. А був хороший із себе дуже: високе чоло гетьманське, брови так і говорять, очі карі, ясні, як зорі, і всміхнеться, було, так ласкаво, да разом і гордо і смутно, що аж за серце вколупне...

Він оставсь ізмалку сиротою: мати молодою вмерла, а батька вбито на війні. Розказували старі люди, що була ще в його сестра, хороша дівчина, та злюбилась із ляхом, брат того й не знав, тільки знала стара бабуся, що в їх жила і випестила обох. Як стара не вговоряла Катрю - не послухала дівчина, та як брата не було дома, і помандрувала з ляхом у Польщу.

Приїжджає [Данило] до господи та й питає стару:

- А де сестра? чому мене не стрічає?

А він сестру так жалував, як свою рідну дитину; тільки й на думці в його, що Катря, чим би то втішити сестрицю, як звеселити.

Питає він, а стара заплакала та й каже:

- Ніхто вже не стрічатиме тебе, мій соколе ясний, окром мене, старої!

- А що таке? Яка напасть? Де сестра?

Стара й оповістила йому, як злюбилась Катря з ляшком, як не слухала ні вмови її, ні просьби, ні грозьби.

- Вчора, - каже стара, - увечері приїхав їздець, вона вийшла, а я за нею побігла. Звісно, молоде - хутче добігла, ніж я. Схопив він її на руки та й помчав. Тільки й бачила!

- Чи не той се лях, що в Максимчиному хуторі проживав?

- Той самий, голубчику! Все, було, куди не підемо, він на очі навертається.

Нічого більш не сказав Данило. Білий, як та хустка, спустив очі до землі та й думає. А далі:

- Прощавай, стара!

- Куди ж ти, мій орле? Покидаєш мене у тузі та в печалі! Чи хутко ж тебе дожидати?

- Хутко буду.

Впав на коня та й полинув, і не було його місяців зо два. Стара виглядає та плаче: «Викохала, випестила, та й обоє покинули!» Коли так, одного вечора, затупотіло в дворі; вибігла стара, а Данило коня прив’язує.

- Ой сину мій! Квіте мій! Де ж се ти й досі був? Чи не чув про сестру? Де вона, моя пташечка? Яку-то їй долю Господь дав?

А він мовчить, ні пари з уст.

Увела його в хату, та аж злякалась: такий він став!

- Данилочку мій! Та який же ти страшний! Нездужав, мабуть? Чи тебе дорога стомила?

- Утомивсь, - каже, - хочу одпочити...

Та хмурий, невеселий такий.

Потупала стара коло його - все мовчить, та й одійшла.

Живуть вони вдвозі. Данило й не згадує про сестру, наче зроду її й не було, а стара дуже скучає та й каже одного разу, важко зітхнувши:

- Де тепереньки Катря моя мила? Хоч би ще мені побачити мою любку! Як то вона на чужині проживає?

Данило наче й не чує.

- Данилочку! Чи ти одцуравсь сестри, чи тобі не жалко, що ти й не згадаєш про бідну дівчину? а я заговорю, то ти з хати йдеш. Скільки вже благала тебе поїхати пошукати, де вона. Може, той ляшок її покинув; може, нещаслива де тиняється та боїться вернутись. Чи ти ж своє рідне покинеш у наругу людям?

- Не турбуйся, стара, не буде твоя Катруся в нарузі!

- Де ж вона? Де ж вона? Ти її бачив?

- Пом’яни її душу!

- Боже мій, Боже! Се ти сестру з світу згубив! Катрусенько моя нещаслива! пропав твій вік, як маків цвіт! Данило! великий тобі гріх!

- Годі, - каже, - бабусю, плакати: не поможеться!

- А він же де?

- Спитай чорного ворона, що його кості розношує.

Отакий-то жених був Данило Гурч, що посватав Наталю. А Ївзі не що в голові, як зять багатий.

Бідну дівчину наче блискавка опалила: сама не своя.

- Мамо моя! - плаче, - не губіть мене, молодої, не топіть за Гурчем. Лучче мені вмерти, як за ним бути!

Не слухає Ївга дочки, присилувала. Повінчали, одбули весілля, випровадили молодих до господи. Стріла Наталю стара хлібом-сіллю:

- Господине моя молодая! нехай же тебе Господь щастить долею й здоров’ям! щоб була здорова, як вода, а багата як земля, а хороша як рожа! Ти нашу хату звеселиш і мене, старую, одмолодиш!

Так-то вже стара вітає молоду та радіє, аж плаче.

І Данило інший став, як одружився: вже не насуплені чорні брови, і на устах ласкавий усміх. Полюбив щиро молоду жінку. Тільки молода полохлива, як пташеня з гаю: заговорить він - вона й очей не зведе; візьме її за руку - побіліє на личку, і рука тремтить.

Живуть уже з півроку; все молода не привикає. Став супити знов чорні брови Данило й пильно, й грізно часом дивиться на молоду жінку.

• 1/2
• Следующая