Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/48
• Следующая

Остап був сердитий. Останнiми часами все його якось гнiвало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцiю та за отого ж таки слинявого Зiнька. Не подобається старому, що так Зiнька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там iще клопотатися? Коли не винен, дак i випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай i вiдбуває. Дуже комусь треба того Зiнька! Не туди вже закривилося!.. I так того клопоту повна голова, а тут iще старий в'язне! З самою Горянського землею скiльки мороки! Воно, звiсно, хлiб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лiчив Остап, що он скiльки вiзьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млинi та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не вiдбудеш! А вчора знов: найкращий вiл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив'язав його i не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. I попобив вiн Михайла, i прогнав його, грошей не вiддавши, дак хiба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованцiв, а вiл такий, що за його й п'ятдесят мало. Ну, проклятий народ iдольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пiшки!..

У двiр убiг наймит iз батiжком.

- Ти чого це? - спитав Остап.

- Та бiда: обламались!

- Туди к лихiй годинi!.. Де?

- В ярку.

- А бiсового сина сини, проклятi роззяви! Ви менi всю снасть позанапащаєте, попереводите,- гримав Остап.

Це вiн послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пiшов подивитися. Прийшов,- туди к нечистiй матерi! Мало, що обламалися, а бiсовi лежнi так позав'язували мiшки з борошном, що як вiз похилився набiк, один мiшок, скотивши-ся, розв'язавсь, i мiрка або й бiльше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пiшла! Ну й дав вже вiн їм! А додому вернувся такий лихий та гнiвний, що й не знать що робив би!

Тiльки ввiйшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.

- Куди це?

- Додому.

- Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

- Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько не вернеться, то не будеш там довiку жити,- однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак i зоставайся!

- Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:

- Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти там сидiтимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

- Ай, пустiть мене!..

- Та ти чуєш, що я тобi кажу? Зiньковi твоєму вже амiнь, на Сибiр пiде,- от що!

- I я… туди, де Зiнько…

- Тю, дурна… Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.

Вона пручалась у його в руках:

- Пустiть, тату!.. Пустiть!..

- Не пущу!

- Пустiть!..- Вона вже кричала.

- Не кричи й не пручайсь!

- Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! - прохала мати.

- Одчепись, не в'язни! - гарикнув на неї Остап.- Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утiкати, бо я тебе й за коси вiдтiля притягну.

- Ай! - скрикнула несамовито Гаїнка i рвонулася в нього з рук, але вiн таки її вдержав.

Дверi з кiмнати вiдчинилися, i висока постать з бiлим волоссям, з довгою бiлою бородою стала на порозi. Дiд Дорош зирнув по хатi. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не смiючи нiчого зробити, тiльки хлипала.

- Що це ти робиш? - понуро спитав дiд у сина.

- Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тiка.

- Дiдусю! - скрикнула Гаїнка.- Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зiньком.

- Пусти її,- так саме понуро звелiв Остаповi дiд.

- Не встрявайте, тату, не в своє дiло, вiдкаснiться ви вiд мене! Коли дають вам хлiб, так їжте мовчки, а не…

Далi Остап уже не мiг нiчого вимовити. Дiдова рука вхопила його за горло, стиснула й вiдштовхнула так, що вiн аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.

Дiд Дорош стояв увесь блiдий, огнистi очi грiзно блищали, руки, стиснутi в кулаки, трусилися.

- Iроде! - скрикнув до Остапа.- Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобi батько! Запакували нещасного чоловiка в острог, а тепер iще й з жiнкою розлучає!.. За грiшми, за баришами нiчого не бачите!.. Тiльки грошi гарбати!.. Очi мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серцi, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, трiскай!.. Я тобi не буду на перешкодi, пiду вiд тебе, бо нема вже в мене мочi жити з тобою!.. Пiду!.. Та тiльки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зiнька коїтимеш, то от присягаюся тобi на цьому мiсцi, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн i, коли схочу, то й у двiр тебе сюди не пущу!..

Дiд стояв ще яку мить, мов iще щось хотiв сказати, але не сказав нiчого, вхопив з кiлка шапку i вийшов з хати. Вражений з несподiванки Остап мовчав остовпiлий. Ликера, прихилившись до стiнки, тихо плакала.

А дiд Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнiв його помалу втихав, але роздратованi думки куйовдилися в головi, вихоплюючись iнодi словами.

- От же не дав дожити вiку спокiйно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрiшник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерiї гору взяли. Траплялися й поперед цього лихi люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак i дитини рiдної не жалiє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жiнкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Нi бога не боїться, нi людей не соромляеться.

Дiд доходив уже до Зiнькової хати. Перед двором спинився на хвилину:

"Iти чи не йти? Як увiйду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки менi рiдна!.. I хазяйство ж, i все… та так i покинути?.. Та хто його зна, як iще й тут буде!.. Кажуть, що зять - не син, а коли вже тепер i дiти такi, то…"

Дiдовi стало жалко покидати тую хату, де вiн вiк iз вiкував, з старою своєю в злагодi стiльки прожив, дiтей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. вiн його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.

- Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка добрi дiти… Хiба стара? Ну, та що бог дасть!..

Увiйшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.

- Здоровi були! - промовив дiд.

- Здоровi! - одмовила Параска.- Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!..- бiдкалася вона.

- Диво, що не промовить! - одказав дiд.- Коли таке з нею батько виробляє!

I вiн розказав про всю подiю.

- Оце лихо! Це такого ще й не чувано! - скрикнула Параска.- Де ж таки: вiд живого чоловiка силомiць жiнку вiдлучати!

- От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бiйся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не вiзьме з цiєї хати.

Вiн пiдiйшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка пiдвелась, прихилилася до нього й вiдразу заридала вголос… Плакала вперше, вiдколи розлучилася з Зiньком…

Дiд сiв бiля неї i дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тодi помалу-малу почала затихати, вже тiльки хлипала, тiльки здригалося їй усе тiло.

- От i добре, що виплакалася! - казав дiд, усе жалуючи її.- Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його пiсля сльози,- от воно й легшає людинi. Плач, моя пташечко, скiльки хочеш!..

I вона плакала, тiльки вже тихим, спокiйним плачем. А дiд тим часом говорив до старої Параски:

- А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!

- Та чого б не прийшли, то ми радi вам,- одказувала Параска.- Скажете.

- Радi! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати,- жартував дiд, а Параска аж скрикнула:

• Предыдущая
• 38/48
• Следующая