Олив'яний перстень - Васильченко Степан Васильевич - Страница 8

• Предыдущая
• 8/15
• Следующая

Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:

— «Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене…» Поет… Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..

Далі блиснула якась рішуча думка:

— Насте, ти любиш мене?

Сміється Настя:

— Ну, а як же? Люблю!

- І я тебе! — Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.

— О! — на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:

— Бачив?

Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:

— Що таке? — І далі злякано: — Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?

Вітя повернувся до неї.

— Я босяк, я жулик, я… та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.

Оксана заклопотано:

— Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.

— Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.

— Ну й люди! — хитає головою Бондариха. — Треба було отак напоїти хлопця.

…Віті було погано.

Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.

Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.

Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.

— Куди це ти, Костю? — спитала Настя.

— Піду до хазяїна — тут мені немає чого робити, — гостро одказав Кость.

— В чім річ? — затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.

Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.

Згадав: бруд, рвоти… фе… Гидко стало.

Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: «І-і! Наробив же я шелесту!»

Рішуче:

«Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив».

Аж ось чогось стала перед очима Настя.

Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: «Чи я її цілував, чи вона мене?» Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь — до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.

Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні — вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш — не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!

Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.

Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою — одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. «Ух, і напишу ж!» Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах — у жовтих, червоних, синіх… Пече сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт — пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав продумані раніш рядки:

Далі — як одрізано.

Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх — ніяк не вхопить. До того й рима не дається.

Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув… Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:

А кінець: мгу-гу-гу… А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку… Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.

«Ні, тут діла не буде». Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:

Зашелестіло поблизу: жінка… Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:

— Часом ти не бачив тут рудої корови?

І далі:

— От лихо!

Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.

— Піду кудись в інше місце, в тінь.

Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів — незручно; ліг — муляє; перевернувся на живіт — коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:

— А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?

Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.

«Чи не піти краще до хати — там ніхто не буде заважати».

Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку, дорогу білизну, а попід нею — пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось інше.

«А що, якби покуштувати медку?» Або задивиться на бджіл: «Яке маленьке, а, дивись, яке розумне і трудяще!»… Спохватився: «Ні, не закінчу я свого вірша». Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його всю силу почуття:

Поки тебе я не бачив, я щасливий був…

Тепер моє серце плаче: умгу-гу-гу, гу-гу.

І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь…

— Вітю! Снідати іди! — гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею — вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:

— Куди?

— На ярмарок.

Вітя охоче пристав до гурту.

Дід Маркіян викохує сад «по книжках», і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук… А вродило цього року — листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею — солом'яний курінь. Коло куреня — яблука, груші, сливи — в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на «інтерес»: проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись «гусячим кроком».

Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв — хотілось іще, все ж вирішили — іншим часом.

— Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя — редактор), а я на часину на село піду.

Побачив дітей коло тину:

— А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?

Далі вернувся до дітей:

— Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, — тоді дам:

• Предыдущая
• 8/15
• Следующая