Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 61

• Предыдущая
• 61/70
• Следующая

Розумієш, усе, що він до сорока зазнав з жінками, закінчувалось його невдачами. У зв’язку з цим він вирішив, що це від геніальності. У нього просто не вставав, розумієш?

І звідси, скажімо, той цілий вертеризм?

Напевно. Але на 41-му році свого життя він подався до Риму — і несподівано для себе самого цілком незле віддер якусь нині безіменну повію з велетенськими, мов кавуни, цицьками і теплою гостинною піхвою. Не виключаю, що з рота в неї сильно пахло часником. Так Вертер помер удруге.

Ну звісно — ці пишні римські куртизанки зі спітнілими підпахвами…

Отож-то! І з того моменту це зовсім інший Ґете, якийсь такий Ґете-2. Чи то пак Казанова-1. Це чувак, який до самої смерті — себто ще цілих 43 роки — не пропускав жодної принагідної спідниці, ти уявляєш?

Ковтни ще разок і заспокійся. Чого це тебе так хвилює?

Тому що це феноменально — така сила людського духу! Насправді ж завжди ідеться тільки про дух, правда ж? О, ресторан «Паріс — Москау» справа внизу. Ніколи там не бував. Там цікаво?

Кажуть, наче згідно з усіма географічними замірюваннями, саме тут середина шляху між Парижем і Москвою. З точністю до останнього міліметра.

Тобто насправді це тут Центральна Європа? Та ніколи в житті!

Іншими словами, твоя Центральна Європа не тут, бо вона це передусім — комунізована Європа?

Краще сказати — це та Європа, яку намагалися зробити Росією. Те, що її намагалися комунізувати, не так суттєво. Для такого організму, як Росія, це загалом не має значення — комуністична вона, монархічна чи, наприклад, поліційно-олігархічна. Сутнісним для неї є інше — прагнення бути імперією. Бути великою, більшою, ще більшою, найбільшою.

А тобі не здається, що ти її демонізуєш? Може, це твоя, а не її, Росії, проблема?

Напевно, так воно і є. Слухай, ну яким чином я міг здогадуватися, що ота шмара з ідеально обтягнутими задніми півкулями виявиться росіянкою?

Ти почув, як вона говорить з подругою.

Нічого подібного! Це вже потім я почув, як вона говорить, а спершу був лише сигнал — «росіянка». Мабуть, це якийсь особливий вираз обличчя. Вічно невдоволена, знаєш, така дещо надута міна. До речі, як тобі її зад?

Теж дещо надутий. Твоя візія, погодься, спроектована майже цілком у минуле. Хай не в таке далеке, хай не в якесь там «австро-угорське», але все ж у минуле. Що з теперішнім, що з майбутнім?

Минуле є настільки активною часткою нашого тепер, що мені аж незручно тебе в чомусь настільки зрозумілому переконувати. Коли вони врешті перестануть розбудовувати цей клятий Гауптбангоф?

Переконуй, не відволікайся.

Слухай. Мене — такого, яким я є — просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж з богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований з дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років…

Навіть це важливо?

Усе це — настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці — і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії. Але справа не тільки в мені. Справа ще й у тому, що без мене так само не існувало б ані цього ес-бану, ані берлінських станцій, ані самого Берліну, ані всього цього світу і — хто його знає? — можливо, навіть і тебе.

Це все утопія. І ця твоя Центрально-Східна Європа — це твоя приватна утопія.

Напевно, так. Проте до утопій не варто ставитися занадто зверхньо. Кожен з нас усе-таки якось до них причетний. Писання як таке є одним із найутопійніших проектів. Іноді це має далекосяжні наслідки. Ну, так я й гадав — контролери. Іноді вони настільки відверто шифруються, що їх відразу ж розпізнаєш. У тебе все гаразд із квитком?

Не хвилюйся. І насолоджуйся панорамою праворуч — з Райхстаґом і Бундестаґом.

Тільки от навіщо там на Райхстазі аж чотири державні прапори? Невже одного замало?

Так симетричніше. Чотири сторони світу.

Слухай, а не може бути так, що це насправді інерція історії?

Що саме? Прапори?

Контролери на транспорті. Ми ж усе-таки наближаємося до Фрідріхштрассе, так?

Так. І на ній виходимо.

А Фрідріхштрассе — це ж усе-таки кордон. Може, це не контролери, а прикордонники?

Та ні, не думаю.

А я майже упевнений, що це так. Ця перевірка квитків є насправді прихованою формою прикордонного контролю.

Я зауважив у тобі цю нав’язливу схильність думати й говорити лише про кордони. Ти вже бачиш їх навіть там, де їх і близько немає.

Це для тебе їх немає, а для мене вони є. У моєму паспорті живого місця не знайдеш — стільки разів його було вдарено штемпелем. А перед тим ще й наскрізь просвітлено. Це так, наче хтось не впускає мене до мене ж додому. Хтось такий, хто має вельми приблизне уявлення про те, що зі мною насправді відбувається і хто я такий.

І хто ти такий?

Ну от — лише в нашому вагоні четверо зайців. Як добре, що я не забув прокомпостувати цю штуку! У Відні мені б це так не зійшло — там вони для початку забирають у тебе паспорт. Ніби для того, аби лише переконатися, що ти справді гість столиці, іноземець. А насправді, щоб ти вже нікуди не зміг дати драла. Бо хто ти такий без паспорта? Хто я такий, питаєш?

Саме так. Ми виходимо.

Я — той, хто прагне вільно пересуватись у пошуках свободи.

А може, тобі краще просто еміґрувати? Перейти кордон раз і назавжди? Розірвати той, як ти це називаєш, взаємно зумовлений ланцюг? І все-таки виграти для себе цю свободу, це вільне пересування?

Пересування і справді того варте. Особливо коли йдеться про насичування життя бодай кількома життями, тобто пере-життями, тобто коли йдеться про сповільнення і видовження часу. Але мені подобається не тільки від’їжджати, мені так само подобається повертатися. Ого, яка мулаточка!

Що воно у твоєму випадку означає — повертатися?

Дивно — зараз я собі суперечу — однак мені подобається все таким, яким воно є. Подобається цей підкреслено зосереджений контроль паспортів, їхнє просвітлювання і пильне роздивляння. Подобається незмінне запитання митників про ікони й наркотики. Подобається вдавати, ніби я їх таємно провожу. Подобається бути партизаном. Або коли мій телефон слухають спеціальні служби. Не подобається, коли найближчі друзі гинуть у так званих автокатастрофах, але подобається, що їх, цих друзів, було настільки високо поціновано. Зрештою, погодься: справжня свобода не тоді, коли вона є, а тоді, коли її дуже хочеш.

А я гадаю — тоді, коли її так багато, що ти її просто не зауважуєш.

Теж цікава думка! Нам униз? Тепер уже тільки ти ведеш — я ж не знаю, де в біса крутиться твій ділер.

Так, униз — і потім по Фрідріхштрассе ліворуч.

До Оранієнбурґерштрассе? Може, ми ще й до Тахелеса зайдемо?

Це приблизно там. Я покажу тобі місце, де ти на мене почекаєш.

Що, мавпа не показалася?

Це якась незрозуміла мені ідіома.

У часи моєї львівської студентської юності це означало «нічого не вийшло?».

Ах, ну так. Тоді так і є. Мавпа не показалася. Іноді він зникає, цей темний асирієць. Але існує ще один варіант. Інший ділер. Щоправда, для цього треба поїхати аж на Осткройц.

Паломництво на Схід?

Саме так. Усе логічно. Манівцями Степового Вовка.

Ти знаєш, яка фраза у Гессе подобається мені найбільше? «З лісу він більше не виходив».

Назавжди розчинитись у чомусь великому? У лісі?

У пралісі. Праліс — це теж океан. Колись я знав одного білоруського поета, його звали Анатоль Сис, він носив бандюцьку стрижку і золотий ланцюг на грудях. Його фани, студенти з Мінська, їздили за ним на всі його виступи. Так, ніби він якась футбольна команда. У нього був такий рядок — «Лес гэта больша, чэм лес».

• Предыдущая
• 61/70
• Следующая