Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 59

• Предыдущая
• 59/70
• Следующая

Так от — це було небо вічності. Саме того разу нам вдалося на недовгу мить опинитись у вічності. Ми вискочили з часу. Залізничний міст попереду не наближався ані на крок, води Шпреє перестали текти, сонце зупинилося в зеніті, часу не існувало. Якби ті казли у своїх машинах на нас не сигналили, ми б не ускочили в нього назад. А з іншого боку саме вони нас і порятували, адже вічність кошмарна і вони витягнули, своїми клаксонами вони просто-таки вирвали нас із неї. Можливо, про це і йдеться: щойно хтось збереться помирати, йому треба з усієї сили клаксонити — просто у вухо. Але уяви собі той кошмар — ти з усіх сил крокуєш, а все залишається на місці!

До чого тут мій батько? Не знаю. До всього. Це важливо, що він у позачассі, а ми з тобою поки що тут. Це важливо і це великий жаль — перш усього тому, що з його відходом мені стало нікому розповідати. Чорт забирай, таке враження, наче я приберігав ті всі історії на якісь остаточні роки! Але він пішов — і таких остаточних років уже ніколи не настане. Ні, я все одно дещо розповідаю — Ніні, Софії, Ярославові, друзям, тисячі людей. Але в його особі я втратив слухача номер один, це ясно.

З роками я, здається, все більше йому вподібнююся. Насправді у мене все інакше: інший колір волосся та очей, інший — як це називається? — генотип. Я б ніколи не повірив, що можу, змінюючись, усе більше ставати подібним до нього. Ніхто про це й не здогадується, зрештою. Це помітно лише мені — коли я випадковим напівпоглядом застаю себе в дзеркалі: ого, це він, це він! Це щойно був він, куди він подівся?

Коли мені було двадцять, я читав йоґа Рамачараку — як ти вже знаєш. Це книга, якій я завдячую, чи то пак, завдячував цілковито цілісною картиною світу. Через неї в мені все з усім пов’язалось, я знайшов у ній кілька тверджень, на які не можу не покладатися до сьогодні. Скажімо, про те, що кожній людині випадають лише ті страждання, які вона в змозі витримати. Ти наперед захищений вищою волею від тих страждань, яких не витримав би. Це незла штука — жити з таким усвідомленням. Вона стримує жах. Ще в нього є про карму і переселення душі. Ми звикли посміюватися над цими ланцюгами переродження — ось ти жив, як свиня, то свинею і станеш. А ти щуром. А ти травою. А ти поетом. А ти слоном або мудрецем. Найгіршим мені видавався фінал: сягнувши досконалості, ти більше не народжуєшся і більше сюди не повертаєшся. Ти зливаєшся з Ним, ти стаєш атманом, возз’єднаним у Брахмані і з Брахманом. Оце й здавалося мені найжахливішим: перестати народжуватися, втратити себе такого, втратити це індивідуальне я, втратити себе у кожному дзеркалі. І як завершення — цілковите злиття і розчинення в Чомусь Найбільшому. На дідька воно мені, це вічне блаженство Чогось Найбільшого, якщо при цьому я мене втрачаю?

Так от, Рамачарака вигадав таку фішку, яка мене в ті часи і переконала, і сильно втішила. Він пише, що ніякої втрати я не настає. Насправді йдеться про Оркестр, тобто про злиття з Оркестром і розчинення у Симфонії, де кожен виконуватиме свою і тільки свою партію, партію свого я на своєму єдиному інструменті. Я був щасливий про це дізнатися, слово честі.

Мені довелося прожити ще як мінімум два десятки років, аби знову схаменутися і цього разу спитати про інше: окей, дівчата і хлопці, Симфонія — це гарно, це велико. От тільки як мені бути в разі, коли я не хочу грати саме у цій симфонії? В іншій симфонії? У будь-якій симфонії взагалі? Що тоді? Що ви для мене ще вигадаєте?..

Найбільше жалю буває вранці. Ти прокидаєшся — і розумієш, як усе жахливо. Я про це писав у котромусь із віршів, але ти все одно його не знаєш.

Це, напевно, тому, що ти увесь час озираєшся на сновидіння.

Як ти вгадав?

Мені також це знайоме.

А, ну так — я забув, що ми однолітки. Хоча вік тут, як на мене, ні при чому. Скільки себе пам’ятаю, стільки й цю ранкову меланхолію. Який дебіл вигадав, наче ранок — це світла і радісна пора?

Не знаю. Це все ваші вигадки. Поетів.

Уранці мені жахливо не хочеться повертатися до реальності. Тому певний час я з усіх сил намагаюся знову застрибнути в останній сон. Потім ще ця весна, знову ця весна, ця смерть. З весною думки про смерть активізуються.

Під авітаміноз?

І під співи чорних дроздів — як оце зараз. Вони ж співатимуть і далі — навіть після того, як це станеться. Дивися. Насправді всі ці так звані готелі чи то пак пансіони на тому боці Штутґартер Плятц — то самі лише — як це називається? — доми побачень. Кімнати винаймаються погодинно.

Звідки така упевненість?

Упевненості немає ні в чому. Але сам поглянь на всі ці вивіски, жалюзі, темно-червоні венозні серця. Увечері тут походжають голені бикуваті хлопці. Вони піклуються про те, щоб тутешніх дівчат ніхто не образив. А втім, хрін їх знає, про що вони насправді піклуються. Якось уночі ми поверталися з Ростиком, і він розпізнав серед них відразу двох франиківських бандюків. Обидвох не стало ще в 90-ті. Першому пустили кулю в живіт, а другий теж сконав якось так. Почесною смертю. І виявляється, своє потойбіччя обидва знайшли у Берліні. Готельний бізнес.

Тобі подобається тут жити?

Звісно. Це приємне місце. У квітні, коли я щойно сюди приїхав, під оцими деревами вічно лежала ще досить молода жінка. З такою копицею вогняного волосся, вся в якомусь шмотті. Усе її майно зберігалось у такому великому супермаркетівському візку, ціла гора всякого мотлоху.

Ти спілкувався з нею?

Моніка стала жартувати, що мені варто б з нею познайомитися. Може, потоваришуєте, казала вона. Я уявив собі, як час до часу запрошую її до свого помешкання — перепрати всі її незліченні шмотки. Початок роману.

Ненаписаного?

Ні. На щастя. Вона боязка і дика, вся аж тремтить від моїх дотиків. До неї поступово вертається пам’ять. Вона — вдова мільярдера, жертва інтриґ і медико-психотропних експериментів. Ми удвох розгадуємо її жахливу таємницю. Гепі-енд. Щойно Моніка з Анджеєм поїхали, як вона пропала. Так наче її ніколи й не було. Так наче її забрали — якась поліція чи санітари чи щось таке. Завжди під он тими деревами, уявляєш? Вона лежала там на своїх вошивих ковдрах — і вдень, і вночі.

Може, вона не могла ходити?

Може, вона могла літати. У тебе є квиток? Я все одно купую для себе.

У мене все гаразд. А тобі краще купити цілоденний. Він дійсний до третьої ранку.

Ого! Ми збираємося гуляти до ранку?

Це всього тільки пропозиція.

На цій платформі мені часто трапляються росіяни. Тобто люди, які говорять російською. Рускіє нємци. Теоретично це найгірше, що може бути, таке поєднання. Мало того, що рускіє, то ще й нємци. Жах! Особливо для травмованої центральноєвропейської душі. О, чув, що он та дівчина з банкою пива сказала своєму хлопцеві?

Не розчув.

І добре, що ні. Бо ти б затрепетав, принаймні внутрішньо. Зрештою, нічого дивного, що вони тут вічно тусують — унизу ж їхня крамниця, цілодобова. Супермаркет «Путін». Вони всі мають якусь причетність до нього. Щось вивозять, завозять. А кілька місяців тому зі мною трапився досить незрозумілий випадок.

Що саме?

Це було якось так перед полуднем. З вулиці хтось задзвонив у моє помешкання. Хоч я нікого не чекав. Але в цьому нічого надзвичайного не було — іноді так чинять усілякі поштові кур’єри. У них же немає ключа від брами, а пошту доставити вони все одно повинні.

Ясно, не мусиш це розжовувати так докладно. Однаково це була не пошта.

Ні, не пошта. Я зняв домофонну слухавку і запитав хто там.

Ну і?

Жіночий голос. Але таке враження, що вона не сама, з нею ще кілька людей — таке ледь уловне шамотання навколо.

Що вона відповіла?

Вона говорила німецькою з дуже сильним російським акцентом. Розумієш, я безпомилково вгадую акценти. Росіяни замість haben неминуче скажуть «хабєн», а замість Polizeioffizier — «паліцайафіцер». Я так само вмію відрізнити німецьку мову поляків від німецької італійців. Чи турків. У мене фонетично-орфоепічне вухо. Я Орфей.

• Предыдущая
• 59/70
• Следующая