Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/70
• Следующая

За цими плямами вони згодом виловлювали учасників розігнаних демонстрацій. Вони їх знакували.

У нас починалося щось подібне. На той час уже почалося. Як завжди, зі Львова — там у 88-му пройшло пару перших мітинґів і наче б нічого. Мабуть, Система вирішила почекати, придивитися. Тут головне щоб не зарано, але й не запізно. Звісно, що немає потреби кидатися на купку міських вар’ятів. Слід упіймати саме той момент, коли купка починає обростати все прихильнішим людом, але поки що не стала масою. 300 тисяч на вулицях — це для влади кінець. Від 300 тисяч і більше. Але у 88-му де ще були ті 300 тисяч! Два мітинґи відбулося спокійно, на третій раз у влади зіграло очко, зірвало дах і вона застосувала омон з вівчарками. Кажуть, ніби виникло жахливе місиво — крики, кров, гумові палиці, заламування рук. Найбільше перепало старим жінкам, бабусям, вони ж у Львові завжди на чолі процесів. І процесій. Крім того, ефект несподіванки, шок: омон тоді засвітили вперше, ніхто й ніколи перед тим чогось такого не бачив, навіть і не чув про існування чогось такого — справжнє ґестапо, всі по два метри, бритоголові, в чорному, тупі, безжальні, б’ють лежачих, жінок, дітей, усі на психотропах. Найбільше мучило саме це: хто вони такі і звідки взялися на наші черепи зі своїми, курва, кийками. У кожному разі тої осені вони начебто всіх задавили, ніхто вже не рипнувся, всі наші розбіглися по зимових криївках і зализували рани до весни, а мені написався вірш, де хлопці в беретах взялись до наших суглобів і вони плюють на цей старовинний брук. Чекай, ми щойно говорили про травень 89-го, а тепер я знову невідомо де.

Припустимо, що ви повернулися з Польщі.

Ну так, ми повернулись, і я відразу ж кинувся збирати необхідні папери й передавати їх до Москви останнім вагоном останнього потяга. Зненацька з’ясувалося, що все мусить бути назавтра, бо завтра — межа. Я завис у Києві, вдень бігав за якимись медичними довідками, яких навіть теоретично ніхто не повинен був мені в Києві видавати, бо я в Києві не мешкав, тож звідки їм було знати про мої можливі психічні відхилення. Але пароль я від Хонекера, тобто від Жигуна, діяв безвідмовно. Взагалі-то мався на увазі товариш Еріх Гонекер, як ти розумієш, але Юру Жигуна всі любили й шанували саме як Хонекера і якби я казав, що я від Гонекера, то й довідок мені б не побачити, бо хто такий той Гонекер? А вночі ми з Кручиком, доброю душею, длубались у російських перекладах моїх віршів і доходили розпачливого висновку, що поезія все одно кудись вислизає. Російські переклади були потрібні для того, щоб таємно-таємниче журі в Москві мене оцінило і вирішило, що зі мною вчинити. Звісно, йшлося про підрядники. А ще в один з тих днів я мав довгу зустріч із Соломією.

Хто вона?

Її вже немає. Тому її присутність є настільки відчутною. Безумовно — це її я маю на увазі у своїй присвяті до «Дванадцяти обручів»: Крістіанові, Соломії та Іншим. Крістіан — це Крістіан Льойдль, дивний віденський поет, унаслідок якогось нервово-метафізичного розладу він періодично здригався і видавав із себе різкий пташиний клич. Інші — це всі ті, що відійшли невідомо куди з цього світу упродовж того самого відтинку часу, поки я носився зі згаданими обручами всередині. А Соломія — це вона, Соломія Павличко. Пам’ятаю той по-літньому згущений день і як Неборак звів нас на Прорізній, тоді ще, здається, Свердлова. Я казав їй, наче збираюся писати дисертацію про Антонича, а вона все застерігала тільки в жодному разі не назови її «Богдан-Ігор Антонич: традиції і новаторство». Хоча ні — в ті хвилини ми ще були на Ви, вона мусила казати не назовіть — це вже згодом, пізньої ночі, після багатьох чарок коньяку в Жигуновій майстерні і ще бозна-де, коли все стемніло, а мій язик перестав мене слухатися, ми — на вимогу все того ж Неборака — поцілувалися на брудершафт. Усе це діялося на якійсь лавочці, у глибині якогось дитячого майданчика, де були гойдалки і все гойдалося.

Вона була письменницею?

На відміну від багатьох літературознавців вона справді знала літературу. Знала у глибшому сенсі, тобто знала, як ця штука дихає, тремтить, розгортається, знала її в найтонших структурах і найдальших закамарках, передусім прозу. Пам’ятаю телефонну розмову в Києві: ми тисячу разів повторили проза, подумки теж. Але в ті часи ми не могли обійти і політику — вона звідусіль сама нав’язувала себе, це тривало четвертий рік, усе, чого не торкнешся, виявлялося на дотик політикою. Влітку 89-го це вже стало тотальним захопленням, дещо психотичним, однак неминучим. Я вживаю слово захоплення, тому що саме це слово правильне. Нас було захоплено, ми були захоплені. Нас було захоплено ланцюговою реакцією на поступове розкривання всіх можливих спецхранів — тобто всього, що лежало за сімома замками на збереженні. Цензура відступала і скорчувалась, усе прискореніше здавала територію за територією, і виявлялося, що радіо, телебачення, преса здатні захоплювати. Це накривало сильніше за горілку. Це був наростаючий меґашок загальною тривалістю у п’ять років, при цьому доза потрясінь робилася все більшою та сильнішою, ми обмінювалися, наче курці травою, періодикою, книжками і ксерокопіями, це було якесь неперервне читання, слухання, бубоніння за спиною, миготіння з екранів, кружляння думок і гасел, мультиплікація. Уяви собі — зненацька всім захотілося товстих журналів і публіцистики! Усі почали розумітися на екології, корупції та ціноутворенні. А словосполучення типу національно-російська двомовність, реґульовані ринкові механізми чи парад суверенітетів увійшли в плоть і кров щоденних колапсоїдних балачок у кожній черзі. Це була геометрична проґресія.

Мене цікавиш ти. Як це відбивалося на тобі?

Звичайно, з наростанням і — nomen omen — прискоренням. «Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої». Це знову з «Аве, Крайслер!», як ти здогадуєшся. Я вживаю ми, але тут розумій його так, що це я. У тому числі це я.

Тобто ти потрапив у течію й тебе понесло в бажаному напрямку?

Трохи не так. Це досить викривлене відчуття, що тоді все йшло своєю чергою і само собою влаштовувалося. Чи то пак розвалювалося — кому що краще лягає на душу. Насправді зміни увесь час перебували під загрозою. Загалом здавалося, що це як у футболі — порушення стають дедалі очевиднішими, але суддя все ще не зупиняє гру, не свистить, коментатори кажуть у таких випадках, що суддя дає пограти. Хоч свисток у нього вже в зубах. Кілька років ми прожили в нервовому сторожкому очікуванні різкого закручування гайок і повноформатних репресій. Це, до речі, теж тодішнє словосполучення — закручування гайок. Щоб воно з’явилося, треба їх було для початку трохи повідкручувати. Часом здавалося, що от — уже почалося, от він, сигнал, завтра вночі по нас приїдуть. Це вам на Заході могло віритися, що Горбі ґарантує незаламування рук і ледь гумористичний перебіг прощання з минулим. Це у вас він вважався таким собі вродженим ліберальним добрягою в оточенні кровожерних ортодоксів. Ми ж так цього не відчували, цієї його ліберальної доброти. Одного львівського розгону вистачило, щоб так цього не відчувати. Хоч у той же час було ясно, що краще він, аніж будь-хто інший. Але все-таки про мене. Якщо мати на увазі безпосередню заанґажовану діяльність, то я долучився відразу ж після Польщі, влітку 89-го.

Настільки сподобався польський карнавал?

Так, надзвичайно. Я був на сто відсотків з ними. І не тому, що їхні менти принагідно розстріляли мене з водомета, а передусім тому, що опозиція взагалі — ну, як би це сказати? — сексі. Тобто Польща Польщею, а статевий потяг своєю дорогою. Ти ж припускаєш якусь таку річ, як пристрасть? Отже, це була вона і її вже не хотілося стримувати. Ми збиралися в одному з підвалів на Валах, то була майстерня, що належала спілці художників. Одним з її користувачів був художник Микола Я., ми з ним віднедавна затоваришували і це суттєво прискорило мою згоду на його запрошення до організації. Микола Я. старший за мене років на два, ми зблизилися з ним трохи раніше, восени 88-го. Тієї осені ми домовилися, що удвох напишемо есей про певного, на той час глухо ізольованого Системою митця, пана Опанаса, чи просто Панаса. У нього таке фонетично розкішне прізвище — Заливаха. Зараз йому вже 80, а тоді, як виходить, було 63 роки. До чого я згадую про його вік? Тому що він з того покоління, яке у 60-ті почало підважувати Систему інакодуманням чи передусім інакшою естетикою. Мені здається, справа взагалі завжди і тільки в естетиці. Політичні мотивації є насправді хибно проартикульованими естетичними. Художник Заливаха був одним із центрів іншої естетики 60-х. Тому його й засудили одним з перших, уже в 1965 році. Він відсидів на зоні п’ять років — серед інших і з Параджановим. Ти знаєш, хто такий Параджанов?

• Предыдущая
• 44/70
• Следующая