Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/70
• Следующая

Так, пам’ятаю.

Одного з тих днів Неборак домовився зі своїми медичними знайомими і нас допустили до їхнього закритого музею патанатомії. Це одне з тих місць, де світова змова лікарів робиться очевидною. Нікому, крім них, цього не можна бачити, йдеться-бо про здискредитовану природу людини. Це щось таке, наче поезія Ґотфріда Бенна зсередини. В його поезії почуваєшся, як в анатомічній майстерні. Ти ходиш по ній, розглядаєш так звані об’єкти, вдихаєш запах антисептиків, бліднеш і намагаєшся зберігати почуття гумору. З того разу мені запам’яталися велетенські серця різників і коханців, обвислі й надуті легені курців, трубачів і склодувів, меланхолійні пияцькі нутрощі, татуйований на шкірі грудей — якраз над пиптиком — орден героя. Були також ампутовані для історії руки останнього львівського ката. Офіційно останнього, мається на увазі, бо насправді це ремесло існує там донині, але таємно. Усе це зберігалося в різної форми і розмірів посудинах, заповнених питним фізіологічним розчином. Здається, я заповів тій майстерні своє ребро. Я все ще вірю, що з мого ребра будуть люди.

Ви спали разом?

З ким, з Небораком? Чого ти питаєш?

Коли ти перелічував усе, що ви переживали у Львові, ти згадав і розмови в ліжку.

Ага! Он як! Ні, наскільки пригадую, Неборак у домі своїх батьків мав цілком окреме ліжко для гостей. Проте якщо гостей траплялося більше, ніж один, то вони мусили спати в одному ліжку. Тому якщо я справді з кимось із них спав, то радше з Ірваном. Він уві сні жахливо копається і, щиро кажучи, скрипить зубами. Принаймні тоді було так, він копався і скрипів, а як із цим зараз, не знаю, я ж із ним уже скоро 20 років, як не спав. При цьому його не добудишся — удень він значно більше за інших говорить, жестикулює і рухається, а вночі вирубується значно глибше за всіх інших моїх знайомих, мабуть, знімає і ставить на зарядку акумулятори. Зате він має і свої переваги. Він худий. Тоді він був надзвичайно худий, а зараз він худий надзвичайно. Тобто в ліжку він не займає надто багато місця. Я взагалі волію худих людей — навколо них завжди значно менше неприємних запахів. Людина має бути легкою й сухою, мов корок.

Про що ви найчастіше розмовляли?

Коли збирались утрьох? О, це неможливо відтворити! Це була таємна мова птахів. У кожному разі ми багато сміялися, ми тільки й робили, що вибухали сміхом, ніби герої молдавського епосу. Учені хлопці й дівчата навіть вирішили віднести нас до сміхової культури. Пізніше мені довелося прочитати Бахтіна, щоб зрозуміти, до чого нас усе-таки віднесено. Виявилося, що наша поезія, а точніше, наші поезії є своєрідним ліричним карнавалом. Звучало це класно. Ми загалом не мали нічого проти. Я скажу навіть більше — ми в це самі повірили.

Нині ти вже не поділяєш цього?

І так, і ні. Страшенно важко намагатись уявляти, що б із усього цього розвинулось, якби одна з перших рецензій на «Небо і площі» не називалася «Ліричний герой карнавалу». Хоча чому б і ні? Повертаючись до твого запитання, про що ми розмовляли: зненацька мені подумалося, що ми на дев’ять десятих розмовляли віршами, розумієш? У кожному разі, коли влітку 87-го мені написалися перші речі з «Екзотичних птахів і рослин», я цілком свідомо робив так, щоб їх справді хотілося читати вголос. Я й раніше був поведений на фонетиці, можливо, це мої пригнічені музичні нахили й таке інше, але от приблизно від літа 87-го, коли мені писались «Арія Олекси Розумовського», «Павло Мацапура, злочинець», «Вольф Мессинґ», «Загибель Котляревщини», «Козак Ямайка», це стало для мене абсолютом. Я випробовував на звук і кожен рядок, і кожні піврядка, і навіть кожні півслова — губами, язиком, піднебінням.

«Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося б слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто — люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу». Пам’ятаєш?

Так. І навіть можу продовжити: «Якщо уявити собі карнавал, втілений виключно звуками слів і людським голосом, то це мав бути він. Чи, скажімо, інше порівняння: вірш як цирковий номер. Це порівняння особливо приваблювало своїм максималізмом: точність поета має дорівнювати точності канатохідця (ну або повітряного гімнаста), для якого мікронне відхилення від єдино можливого алгоритму означатиме падіння і смерть. Так і поет у вірші — він мусить добирати єдино можливі слова, інтонації, ритмічні структури». Через багато-багато років я знайшов щось подібне у Лоренса Ферлінґетті в його Constantly Risking Absurdity, але гадаю, що ми з ним не перші й не останні».

Я теж так гадаю. Скільки всього ваших вечорів відбулося?

Ого, так відразу й не скажеш. Зараз уже ніхто не полічить, хіба що якийсь феноменальний Підрахуй. Проблема ще в тому, що починаючи з 89-го року, ми все частіше виступали в альянсі. Зали робилися все більшими, публіка хотіла все веселішого. Слідом за нами на сцену полізли ЛуГоСад, Пропала Грамота, Ху-Ха-Ху. Останні проіснували тільки один вечір. Потім ще ця історія з академією. У 88 році Неборак першим замислився над тим, що, ймовірніше за все, кожен з нас доживе до 2000-го. У це слабо вірилось тоді, але ймовірність виявилася стовідсотковою. На останні 12 років тисячоліття ми вигадали собі гру в нашу власну премію. Це щоразу мав бути вірш, опублікований протягом минулого календарного року. Тобто премія присуджувалася нами трьома за найкращий вірш року. Кожен рік ми розпочинали з того, що з’їхавшись у певній, надійно захованій від цікавого стороннього ока місцині, оточені секретарками, псами й охоронцями, всідалися за стіл таємних переговорів і вже не підводилися з-за нього, поки навзаєм не погоджували ім’я нового лауреата. У 88-му першим лауреатом став Малкович, на початку 89-го ми привселюдно вручили йому пляшку якогось віскі чи не пригадую вже чого. А втім, яке віскі в совковому гастрономі у 89 році? Ні, звичайно, то була горілка, от тільки якась рідкісна й дорога, тобто у пляшці нуль сім і обов’язково під закрутку. Це завжди була найдорожча пляшка, її вартість ми порівну ділили на трьох. Отже, цей момент з Малковичем є початком Академії Бу-Ба-Бу. На 2000 рік Академія мала налічувати 15 дійсних членів — трьох бубабістів і дванадцятьох обраних ними лауреатів з 1988-го по 1999-й.

І чим вона мала б займатися?

Хрін його знає. Як парость виноградної лози, плекала б мову. Ніхто з нас цього не знав, тому ми відразу й розпустили її, щойно створивши. Це діялось у травні 2000-го на сцені Львівської філармонії. Ми проголосили останнього лауреата, точніше, двох, Римарука та Геру, і заявили, що Академію, таким чином, засновано. Публіка почала плескати і поволі, ряд за рядом, підозріливо навзаєм переглядаючись, підійматися з місць. У Львові публіка любить поаплодувати стоячи. Коли всі до останнього підняли свої дупи, ми подякували і зробили наступну заяву — про саморозпуск. Знаєш, усе це гарно, але все це спогади про майбутнє, а ми з тобою наразі мусимо залишатися там, де й були — наприкінці 80-х.

І все-таки — скільки вечорів, бодай приблизно?

Триста тридцять. Або двісті двадцять. Принаймні так мені здається. При цьому кожен з нас узяв на себе якусь частину з них. Неборак усі ті роки жив у Києві, точніше гойдався маятником поміж Києвом та Львовом, у нього воно так і називається в одному з віршів — «Маятник». Це означає, що він організовував левову частину. Хоч у цьому випадку левовою мала б називатися та, що відбулась у Львові. Зрештою, у Львові теж він організовував — а хто б інший? Він жив на два міста, вдаючи аспіранта-натурфілософа. Від нього надходили всі на світі breaking news. У ті часи він дописував «Літаючу голову», ходив на руках, мовив черевом, перевертав ієрархічні піраміди і доводив публіку обидвох статей до масових оргазмів. Уявляєш — поезією! Не порнофільмами, а промовленою вголос поезію. Його телефонні дзвінки завжди означали якусь чергову зміну в моєму житті. Наприклад, пізньої осені 88-го він подзвонив і сказав увага, над тобою сходять зірки. Зірки сходили наді мною тому, що професор Дончик, до якого саме дійшов примірник моїх армійських оповідань, запущених у громадянське суспільство Рябчуком, отже, професор Дончик прочитав їх і дав читати далі — своєму синові Андрієві. Не просто так, а тому, що той як кінорежисер шукав сценарію для фільму — звісно, про армію. Йому від цього життя нічого так не хотілось, як зняти фільм про армію. До речі, ми служили в один і той же час. Ясно, що як такі мої оповідання сценарієм стати не могли. З них можна було витягнути хіба що пару сюжетів, якісь мотиви, настрої чи типажі, але потрібна була інша, наскрізна і цілісна історія. Отже, мені пропонувалося писати сценарій. Це було, як повідав би Ярослав Ґарсія Лорка, солодко і страшно. На самому початку 89 року, в один з перших січневих морозів, я вирвався до Києва. Увесь день ми з Андрієм проуявляли собі майбутній фільм. Найлегше нам давалася музика — такі тягучі електричні смури, щось типу «Pink Floyd». Усе інше провисало в тумані, попри те, що в нас було з мільйон точок дотику. Цікава штука: на відміну від мене Андрій служив десь дуже-дуже далеко, чогось мені здається, що аж у Забайкаллі. Це означає, що нас із ним у часи виконання священного обов’язку відокремлювало не менше 10 тисяч кілометрів. Гадаю, навіть більше. Але все, абсолютно все, всі нелеґальні механізми, неписані правила і внутрішні поведінкові фішки, вся масова свідомість, увесь маскульт і фольклор були ідентичними — що в мене, що в нього. Існували якісь дуже несуттєві різниці в несуттєвих деталях, про них уже й забулося. Гаразд, у них цивільний одяг новобранців пропускали крізь м’ясорубку, а в нас жбурляли у вогонь. І все ж на 99 відсотків усе з усім співпадало. Як це назвати — викликом просторові?

• Предыдущая
• 42/70
• Следующая