Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/48
• Следующая

Циган

Співуча, нічого сказать.

Якби собі таку достать,

Та ще й з медведем…

Відьма

Я співаю.

Чи то сижу, чи то гуляю,

Все співаю, все співаю,

Уже забула говорить…

А перше добре говорила.

Циган

Де ж ти була, що заблудила?

Відьма

Хто, я? чи ти?

(Шепче),

Цить лишень, цить.

Он бач, зо мною пан лежить.

Огонь погас, а місяць сходить,

В яру пасеться вовкулак…

(Усміхнувшись),

Я в приданках була, впилася,

І молода не придалася…

А все то прокляті пани

З дівчатами такеє діють…

Ще треба другу одружить.

Піду, без мене не зуміють

І в домовину положить…

Цигане

Не йди, небого, будь ти з нами.

У нас, єй-богу, добре жить.

Відьма

А діти єсть у вас?

Цигане

Немає.

Відьма

Кого ж годуєте єсте?

Кого ви спати кладете?

Кого колишете вночі?

Лягаючи і встаючи,

За кого молитесь? Ох, діти!

І все діти! і все діти!

Не знаю, де од їх подітись.

Де не піду, й вони за мною,

Вони з'їдять мене колись…

Цигане

Не плач, небого, не журись.

У нас дітей нема й заводу.

Відьма

Хоч з гори та в воду.

І відьма тяжко заридала.

Цигане мовчки дивувались,

Поки поснули, де хто впав.

Вона ж не спала, не журилась,

Сиділа, ноги устромила

В гарячий попіл. Виступав

Щербатий місяць з-за могили

І на шатро мов позирав,

Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому

Сивому, гладкому?

Чом не спиться убогому

Сироті старому?

Один дума, як би його

Достроїть палати.

Другий дума, як би його

На подзвін придбати.

Один старий одпочине

В пишній домовині.

Другий старий і так собі

Де-небудь під тином.

І обидва спочивають

І гадки не мають.

Убогого не згадують,

А того ще й лають.

Коло огню старий циган

З люлькою куняє.

Позирає на приблуду

Й на подзвін не дбає.

Циган

Чому не ляжеш, не спочинеш?

Зірниця сходить, подивись.

Відьма

Дивилась я, вже ти дивись.

Циган

Ми рано рушимо, покинем,

Як не проспишся.

Відьма

Не просплюсь,

Я вже ніколи не просплюсь.

Отак де-небудь і загину

У бур’яні…

(Співає тихо).

«Гаю, гаю, темний гаю,

Тихенький Дунаю!

Ой у гаї погуляю,

В Дунаї скупаюсь.

В зеленому баговинні

Трохи одпочину…

Та, може, ще хоч каліку

Приведу дитину…»

Дарма! аби собі ходило

Та вміло матір проклинать.

А он, чи бачиш, на могилі

Очима лупа кошеня?

Іди до мене. Кицю, кицю…

Не йде, прокляте бісеня!

А то дала б тобі напиться

З моєї чистої криниці…

(Приспівує).

«Стоїть кутя на покуті,

А в запічку діти.

Наплодила, наводила,

Та нема де діти:

Чи то потопити?

Чи то подушити?

Чи жидові на кров продать,

А гроші пропити?»

Що, добре наші завдають?

Сідай лиш ближченько, отут.

Ото-то й то! А ти не знаєш…

Що я в Волощині[144] була.

Я розкажу, як нагадаю.

Близнят в Бендерах привела.

У білих Яссах колихала,

У Дунаєві купала,

В Туреччині сповила

Та додому однесла —

Аж у Київ. Та вже дома

Без кадила, без кропила

За три шаги охрестила,

А три шаги пропила.

Упилася, упилась!

І досі п’яна!

І вже ніколи не просплюсь,

Бо я вже й бога не боюсь

І не соромлюся людей.

Коли б мені отих дітей

Найти де-небудь! Ти не знаєш,

Чи є в Туреччині война?

Циган

Була колись, тепер нема.

Умер найстарший старшина.

Відьма

А я думала, що й досі…

Аж уже немає.

Слухай лишень, скажу тобі,

Кого я шукаю.

Я шукаю Наталочку

Та сина Івана.

Дочку свою Наталоньку…

Та шукаю пана,

Того ірода, що, знаєш?..

Стривай, нагадала.

Як була я молодою —

І гадки не мала,

По садочку похожала,

Квітчалась, пишалась.

А він мене і набачив,

Ірод!.. І не снилось,

Що я була кріпачкою.

А то б утопилась,—

Було б легше. От набачив,

Та й бере в покої,

І стриже, неначе хлопця,

І в поход з собою

Бере мене. У Бендери

Прийшли ми. Стояли

З москалями на кватирях,

А москалі за Дунаєм

Турка воювали.

Тут дав бог мені близнята,

Якраз против спаса.

А він мене і покинув,

Не вступив і в хату,

На дітей своїх не глянув,

Луципер проклятий!

Пішов собі з москалями,

А я з байстрюками

Повертала в Україну

Степами, тернами,

Острижена. Та й байдуже.

У селах питала

Шлях у Київ. І що з мене

Люде насміялись…

Трохи була не втопилась,

Та жаль було кинуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Придибала. Одпочила,

Вечора діждалась,

Та й у село. Хотілось, бач,

Щоб люде не знали.

От я крадусь попідтинню

До своєї хати.

В хаті темно, нема дома

Або вже ліг спати

Мій батечко одинокий.

Я ледви ступаю;

Вхожу в хату. Аж щось стогне,

Ніби умирає,—

То мій батько. І нікому

Ні перехрестити,

Ні рук скласти. О прокляті,

Лукавії діти.

Що ви дієте на світі!..

Я перелякалась,

Хата пусткою смерділа.

От я заховала

Близнят своїх у коморі,

Вбігаю у хату,

А він уже ледве дише.

Я до його: «Тату!

Мій таточку! це я прийшла>

За руки хватаю.

«Це я», — кажу. А він мені

Шепче: «Я прощаю.

Я прощаю». Тілько й чула.

Здається, я впала

І заснула. Якби була

Довіку проспала!

Опівночі прокинулась:

Як у ямі, в хаті.

А за руку батько давить.

«Тату! — кричу. — Тату!»

А він уже — так як крига…

Насилу я руку

Випручала. Що, цигане,

Якби таку суку

Тобі дочку. Що б ти зробив?

Циган

Єй-богу, не знаю.

Відьма

Та мовчи вже, бо забуду.

Потім не згадаю.

Дітей, бачся, годувала

Та в засік ховала.

Та очіпок, се вже вранці,

Клоччям вимощала,

Щоб не знать було, що стрига.

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили.

Доробили, положили,

Понесли, сховали…

І одна я, як билина

На полі, осталась

На сім світі… Були діти,

І тих не осталось.

«Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала,

Дочку оддавала,

Сина оженила…

І… гу…»

Циган

Не скигли, бо ти всіх побудиш.

Відьма

Хіба я скиглю, навісний?

Циган

• Предыдущая
• 35/48
• Следующая