Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 68

• Предыдущая
• 68/127
• Следующая

— Ламається! — гукнув він з болем.

— Ні, все гаразд, — заспокоїв його Іван Семенович, відходячи від скриньки.

Вона була відкрита. Її кришка вже лежала на столі поруч з нею. Всі чотири голови одночасно схилилися над скринькою. Але думки у всіх були різні. Найвиразніші були мрії Артема. Золота корона скіфського вождя! Ось що мусило бути в скриньці.

— Ану, відсуньтесь, товариші! — сказав Дмитро Борисович. — Так не можна. Насамперед треба сфотографувати скриньку вже в цьому вигляді. Перший, хто має право зазирнути всередину, — це фотоапарат. До речі, здається, скринька просто порожня, — додав він, заглядаючи зверху.

Скринька — порожня? Не може бути! Дмитро Борисович, напевне, жартує. Але це був факт або, принаймні, майже факт. Бо дійсно, сфотографувавши розкриту скриньку, Дмитро Борисович дістав з неї обома руками, високо піднявши лікті, лише згорнутий в трубку шматок чогось подібного до паперу. І більш, крім цього паперу, в скриньці не було нічого. Лише тонкий шар пороху вкривав її дно.

Артем навіть не пробував приховувати своє незадоволення. Корона, золота корона скіфського вождя, де ти?.. Шматок паперу, — і це все? Ні, рішуче, доля була проти юнака! І навіщо Дмитро Борисович знов і знов так старанно фотографує все це? Що там цікавого?..

Але ось археолог відклав фотоапарат. Він схилився над скринькою ще раз, пильно обдивився її зсередини. Потім обережно, як дорогоцінність, переклав вийняту з скриньки паперову трубку на чистий аркуш. Він навіть поставив долоні ребром навколо тієї трубки, мов захищаючи її від чогось. Очі його сяяли, борідка нервово підстрибувала. Він озирнувся. Всі дивилися на нього, чекаючи.

— Товариші, — сказав Дмитро Борисович урочистим голосом. — Товариші! Чи знаєте ви, що це таке?

Всі мовчали. Лише Артем, зневажливо знизавши плечима, мовив:

— В усякому разі, навряд щоб якась дорогоцінність…

Археолог враз спалахнув, вибухнув, як бомба:

— Що ви! Що ви, юначе! Це — не дорогоцінність? Це, на вашу думку, не заслуговує уваги? Справжній документ скіфської доби — не дорогоцінність? Єдина в своєму роді знахідка… і ви насмілилися так сказати? Та чи знаєте ви, що досі науці невідомо жодного рядка, жодного запису, зробленого скіфами! Адже все, що ми знаємо про скіфів, — нам відомо або із знайдених речей, або з творів грецьких і деяких римських істориків! Ні, ви не будете археологом, Артеме, ніколи в житті не будете! Проте киньмо про це. Я не можу витрачати час на розмову з вами.

Голос Дмитра Борисовича зривався. Археолог був просто ображений. Іван Семенович вирішив, що тему розмови треба негайно змінити.

— Але що то за папір такий, Дмитре Борисовичу?

І враз археолог забув про Артема. Він повернувся до начальника:

— Звісно, я ще не знаю нічого, крім того, що це не папір, а своєрідно оброблена шкіра. Ну, називатимемо це пергаментом. От ми розгорнемо його і подивимось. Але, повторюю, Іване Семеновичу, скільки мені відомо, це вперше…

— Чули, чули! Вперше в історії знайдено таке диво. Але звідки ви знаєте, що це документ, що там є записи? Можливо, на пергаменті нічого нема.

— Не може бути, — відповів археолог. — Я певний, що на ньому щось є. Не вірите? Зараз, зараз побачите. Лідо, приготуйте олівець і папір. Головне, обережність, бо пергамент може легко поламатися…

Археолог хвилювався. Його пальці тремтіли, коли він знов узяв у руки пергамент і почав якнайобережніше розгортати його. Пергаментна трубка розгорталася повільно. Здавалося, пергамент був пружний, він щомиті згортався знов. Але досить було придержати розгорнуту частину кілька секунд — і пергамент ніби втрачав пружність, залишався розкритим.

— Літери! Ось вони, літери! — вигукнув збуджено Дмитро Борисович.

Справді, з внутрішнього боку пергаменту було виразно видно літери. Вони йшли рівними рядками, навіть не розподіляючись на окремі слова. Що то за літери?

— «Той, хто бажає знайти…» — півголосно прочитав Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент далі.

— Це тут написано таке? — здивувалася Ліда.

— Зачекайте, зачекайте!.. Так, це написано тут. Старою грецькою мовою, хоч вона й змішана ще з якимись словами іншої мови. Не знаю… дивні звороти… ну, що далі?..

Рядки показувалися один за одним. Дмитро Борисович, розгортаючи пергамент, бурмотів:

— «Шлях, як показано на плані…» Хм, де ж той план?.. «Я здобував там золото…» Золото? І хто такий цей самий «я»?..

Нарешті, пергамент був розгорнутий весь. Дмитро Борисович знову схопив фотоапарат. Він тричі сфотографував пергамент, що лежав на чистому білому аркуші паперу довгастою жовтою смужкою з темними рядками літер. Ось Дмитро Борисович почав переписувати їх у зошит. Він щось бурмотів, він м’яв свою борідку. Ніхто не зважувався турбувати його запитаннями. Ліда відчула, як Артем легенько торкнув її за плече:

— Про золото чула? — тихо спитав він.

— Ти ж незадоволений був… — відповіла вона насмішкувато,

Артем знизав плечима: хіба міг він догадатися про таке?

Дмитро Борисович уже закінчував писати, коли Іван Семенович стривожено показав на пергамент:

— Дивіться, дивіться, Дмитре Борисовичу, що це таке? Пергамент наче змінює колір!

— Він пожовк! Відразу пожовк! — додала Ліда.

— Він рудіє з країв!

Враз схопившись, Дмитро Борисович почав пильно придивлятись до пергаменту. Справді, він змінював свій вигляд просто перед очима. Середина його ще залишалася світлою. Але з усіх боків він густо пожовк, а краї його стали зовсім бурими. І видно було, як цей бурий колір повільно посувався з усіх боків до середини, наче по пергаменту розтікалася якась рідина. Близько до країв уже не можна було навіть розібрати літер, вони злилися з бурим фоном.

Дмитро Борисович люто стукнув кулаком по столу. Ганьба, злочин проти науки! Як міг він, досвідчений археолог, не передбачити такої можливості? Хіба він не знав раніше про такі випадки? Стародавній пергамент добре зберігався в скриньці, де до нього не доходило вогке й свіже повітря. Тепер пергамент вбирав у себе водяну пару з повітря — і через це в ньому відбувався складний прискорений хімічний процес. Розкладання, затримане на тисячоліття, загальмоване, спинене, — тепер відбувалося прискорено, невпинно, бурхливо…

І винний у цьому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, це ж звичайна річ!

— Лайте мене, друзі, робіть що завгодно, я винний! — розпачливо промовив він нарешті. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що…

Йому бракувало слів. Він сам не міг простити собі своєї необачності. І це зрозуміли всі.

— Але, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і переписали текст, — втішала археолога Ліда.

Але він тільки хитав головою.

Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодної літери. Здавалося, він навіть припав до стола, майже прилип до паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту водночас виникла і в Артема, і в Дмитра Борисовича.

— Треба якось сховати його, — озвався Артем.

— Так, спробуємо тепер зробити хоч це, — згодився археолог. — Він лежить у нас на папері. Давайте покладемо його так, разом з папером, у чемодан. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан.

За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за край паперу, на якому лежав пергамент, підняли його.

— Обережно! Жодного подуву!

Та ба! Нерухомі й вражені товариші побачили, як з паперу зразу відокремився шматок легкої рудої речовини, мов порох або попіл. Він підлетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі шматочки. Один з таких шматочків повільно опустився на руку Ліди — і вона не вчула його дотику, такий він був легкий. Вона тільки бачила його. Через кілька секунд на білому папері залишилися всього дві-три маленькі: руді плями. Це було все, що зосталося від знайденого в скриньці пергаменту — два маленькі шматочки легкої бурої речовини!

• Предыдущая
• 68/127
• Следующая