Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 62

• Предыдущая
• 62/127
• Следующая

— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, і саме тому я попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною.

Артем широко відкрив очі: значить, Ліда ходила до печери? От, яка ж потайна! І жодним словом не обмовилася. Ну, гаразд!

— Це, звісно, до деякої міри змінює справу, бо Ліда все-таки має відношення до геології. Добре, скажіть, що ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки метрів п’ятнадцять?

— Досі було стільки, Іване Семеновичу.

— Не розумію. Що ж, вона поглибшала за ці дні чи що?

— Ми знайшли місце завалу, який перетинав її. Вона дуже довга.

Іван Семенович сів зручніше й з цікавістю поглянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло посміхнулася.

— І ви нічого досі не говорили мені? — мовив докірливо начальник експедиції. — Ну й дисципліна в нас, скажу я вам!..

— Іване Семеновичу, — зашарілася остаточно Ліда, — це ж тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка — і все.

— І Артем брав участь у поході до печери?

— Ні, ми вдвох… Артем був зайнятий…

Артем насупив свої широкі брови: нічого подібного, зовсім не тому, що він був зайнятий. Просто вони не сказали йому. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Проте він промовчав.

— Ну, добре. Та я все ж хотів би знати про наслідки ваших таємничих досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — задумливо відповів Дмитро Борисович. — Поки що на це запитання не можна відповісти.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів півтораста і вернулися. Але кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, підірвали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним печера, але яка ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Подивіться, ось я нашвидку накреслила план печери.

Три голови схилилися над планом. Артем категорично вирішив не підходити. Бо все це справляло на нього враження особистої образи.

Ще місяць тому, як тільки вони приїхали сюди й почали роботу, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто збирав відомості про неї? Артем. Хто знайшов того діда, який розповів про стародавні знахідки? Знов-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на печеру. Ну, може, Дмитро Борисович зазирнув би, але все одно Артем був першим. Звісно, Артем не археолог, він студент-геолог. А хіба Ліда археолог? Ні. І от тепер замість подяки за всі старання Дмитро Борисович узяв у такий вирішальний момент до печери не його, а Ліду. Гаразд! Тепер Артем знає, що йому робити!

— От ми й знайшли чотири виходи мідних жил у стінах головного ходу і в одному боковому, — почув Артем голос Ліди. — Справжні виходи, Іване Семеновичу. Чи не стане нам ця печера у великій пригоді?

— Так, — повільно сказав начальник. — Ну, що ж, це значно змінює становище… Та не дивіться ви на мене так переможно, Дмитре Борисовичу. Якщо хтось має право дійсно гордитися зараз, то це Артем, бо він першим звернув увагу на вашу печеру. До речі, чого це ви наїжилися там, у кутку, Артеме? Що з вами? Чи не захворіли?

— Артеме, вас не впізнати, — повернув голову в його бік Дмитро Борисович.

— Артемчик, напевне, мріє про щось, — посміхнулася Ліда.

Артем повільно підвівся. Руки його були в кишенях спецівки. Він мовчки підійшов до стола, подивився на план, презирливо скривив губи.

— Та що з тобою, Артеме?

— У нього теж, мабуть, якісь новини…

Артем так само мовчки одійшов від стола й сів на своє місце. Аж тоді він заговорив:

— Ніяких новин у мене немає. І не мрію я і не захворів, будьте певні. Просто мене дивує, з якого це часу Ліда стала археологом? Адже вона зовсім не цікавилася цією справою досі. Воно й помітно: хіба це план? — показав він рукою на стіл. — Це не план, а… та що й казати!

— А, ось у чому річ! — весело мовив Дмитро Борисович. — Ну, Артеме, це несерйозно. Саме тому я й узяв з собою Ліду, щоб більше її зацікавити. І, між іншим, досяг своєї мети. Правда, Лідо?

Ліда кивнула головою і скоса глянула на начальника.

— Виходить, ще один ренегат геології? — засміявся Іван Семенович, — Ну, Дмитре Борисовичу, вас не слід було брати сюди. Ви мені тут усіх до своєї науки перетягнете. Привезу я назад самих археологів! Проте повернемось до справи. Тим часом у Артема, може, настрій покращає.

— У мене настрій і так непоганий, — буркнув Артем.

— Добре, добре… Так от, у світлі нових даних доведеться оперативно змінити наш план. Як бачите, я зовсім не така вперта людина, як декому з вас здається. Це я на вас натякаю, Дмитре Борисовичу. Проте є в мене, правда, й тепер великі сумніви, які я не хочу приховувати. Жили можуть обриватися і всередині бугра… Ви щось хочете сказати, Дмитре Борисовичу?

Археолог зсунув на потилицю свою незмінну тюбетейку:

— Головне, Іване Семеновичу, що в печері з давніх-давен не ступала людська нога. Згадайте, що говорив той дід. Він казав: «Я тую печеру знаю добре, кожен закуток. Тільки раніше знаходили там оті цяцьки, а тепер ні». Значить, принаймні, два-три покоління бачили той завал і вважали його за природне закінчення печери. А я тепер думаю зовсім інакше.

— Цікаво, цікаво!

— Мені здається, що цю печеру колись використовували стародавні люди. Тоді вона була глибока, не завалена. Цілком можливо, що люди навіть жили в ній або ховалися від нападів своїх ворогів. Звідси й знахідки, що були тут. Навіть більше, зважаючи на характер тих знахідок, про які розповідали селяни, я певний, що цей стародавній народ — одне з скіфських племен.

— Скіфи? — вигукнула Ліда.

— Так, одне з їх племен. І ще в мене є думка… власне, вона суто археологічна… Може, вона нецікава для вас, товариші?

— Отак ви завжди, — незадоволено зауважила Ліда. — Як тільки щось цікаве, то обов’язково примушуєте просити себе. Кажіть уже, ми чекаємо!

— Ну, добре, — усміхнувся археолог. — Хто зна, чи не знайдемо ми в цій печері якихось матеріальних пам’яток, що свідчили б про видобування скіфами руди? Це було б дуже цікаво. Бо досі наука не має подібних даних, хоч і певна, що скіфи вміли виробляти бронзу. Така суто археологічна сторона справи. Проте вона має й геологічну сторону, моя думка.

— А саме? — зацікавився вже й Іван Семенович.

— Бачите, коли ми переконаємося, що скіфи видобували тут метал, то це свідчитиме, що вони використовували тутешні поклади, чи не так? І з цього геолог може зробити свої висновки….

— Навіть зразу зроблю, — погодився Іван Семенович. — Коли скіфи використовували цю руду, то вона, напевне, була непоганої якості. Бо стародавні люди навряд чи знали методи збагачування бідної руди. Правильно, Дмитре Борисовичу! Справді, з вас вийшов би добрий геолог, коли б ви не стали раніше археологом…

Дмитро Борисович усміхнувся:

— Дякую за гарну думку про мене… І ось чому, шановний товаришу начальник, я вважаю за потрібне вивчити печеру. Тим більше, що найцікавіше я зберіг на кінець. І тепер хочу показати вам. Прошу!

Дмитро Борисович повільно розстебнув спецівку, дістав щось із внутрішньої кишені і спинився. Він повернув голову до дверей і прислухався. Чути було якісь звуки — хтось тихо, але вперто шкрябав у двері.

— Діана! — покликав Іван Семенович.

Шкрябання стало виразніше. Ліда підвелася й відчинила двері. З радісним скавчанням у кімнату вбіг великий білий бульдог. Він оббіг кімнату, ткнувся своїм коротким, мов відрубаним, носом у коліна кожному з присутніх, потім ліг біля Івана Семеновича, примружив очі і заспокоївся. Тільки кінчик його короткого хвоста ледве помітно здригався.

— Нагулявся пес, — сказав Іван Семенович, погладжуючи бульдога по спині. Хвіст затремтів дужче. — Ну, просимо, Дмитре Борисовичу. Що саме ви зберегли на кінець?

— Оці малюнки.

Дмитро Борисович поклав на стіл кілька аркушиків паперу із звичайного зошита. Грубими нерівними рисами на них були зображені великий меч, голова коня, щось подібне до намету. На останньому аркушику так само незграбно була намальована людська голова. Мовчки товариші розглядали ці малюнки. Першим відгукнувся Артем:

• Предыдущая
• 62/127
• Следующая