Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 58

• Предыдущая
• 58/127
• Следующая

Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це сповнений небезпек, дивний світ…

Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.

— Красиве створіння! — промовив Василь, дивлячись услід метелику.

І раптом Василь випростався, йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмури. Що таке?

Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами — і метелик зник.

— Товариші! — вигукнув Василь. — Товариші!

Вадим Сокіл, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював, глянув у бік Василя. В руках Гуро враз опинилася гвинтівка. Тихо клацнув запобіжник.

Величезна істота пливла над озером. Довга-довга шия мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб був схований під водою. Чудовисько пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі товсті плавці.

Гвинтівка Гуро повільно підіймалась. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:

— Не треба, Борисе, не треба стріляти!

— Чому?

— Наша робота наближається до кінця. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!

Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Він з жалем стежив, як неквапливо пливла далі й далі дивна тварина. Гарний об’єкт для полювання, гарний!..

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

— Так що, хлопчику, викупаємось? Побавимось з цими симпатичними тваринками? — рука його показала на озеро…

Сокіл закінчив розчищати щілини. З допомогою товаришів він заклав у щілини циліндри з атомітом і забив їх кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховався тоненький провід, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або поховати ракету під водою. Про цю небезпеку Микола Петрович чесно розповів товаришам.

— Я не хочу нічого ховати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не могла підняти наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, розумів усю свою відповідальність, коли закінчив:

— Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель і ми залишимося внизу, під водою. Тоді… тоді буде погано… доведеться, мабуть, скориставшись з скафандрів, підривати скелі, які триматимуть ракету.

Він змовк. Загальну мовчанку обірвав дзвінкий голос Василя:

— Гірше не буде, Миколо Петровичу! Ми не маємо інших засобів визволитися. Ми готові рискувати.

— Василь правильно сказав, — підтримав Гуро. — Нам нема на що чекати, Миколо Петровичу, ми з вами!..

Але довго ще ніхто з мандрівників не міг заснути тієї ночі. Кожен думав про своє. Соколові ввижалися далекі краєвиди любої, рідної Землі — ті самі краєвиди Іван-озера, якими він милувався з вишки перед стартом. Чиєсь миле рідне обличчя вимальовувалось перед ним. Хай небезпечна буде спроба визволитись з кам’яних обіймів міжгір’я, хай це риск! Та він же наближає їх повернення, прискорює зустріч з тими, кого вони покинули на Землі!.. Швидше б минала ніч, швидше б ранок!

Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурах велетенської бабки, — політ, під час якого він побачив річку за міжгір’ям і надумав цей рискований план визволення ракети. Думки його весь час поверталися до зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не зміг сфотографувати їх!..

А Василь?.. Василя весь час непокоїла одна думка, вона цілком оволоділа ним і зараз не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро.

— Товаришу Гуро, — несміливо спитав він, — я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.

— А що саме?

— От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ — ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.

— Зовсім не так, хлопчику.

— Замість тварин юрського періоду ми зустріли тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах — і нічого іншого. Так?

— Звісно, так. Ну, далі?

— Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер.

— Правильно, Василю, зовсім не ящер, — підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.

— От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного. Це ж ціла проблема.

— Яку не так легко розв’язати.

— І от я думаю…

— Цікаво. Товариші, — сказав Гуро, і голос його зазвучав урочисто, — слово надається практичному дослідникові, товаришеві Рижко. Увага!

— Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.

— І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.

— Я думаю, що все це від вуглекислоти…

— Що?

— Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…

— Та з’ясуй, будь ласка, як слід!

— Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що цим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми — значить, не можуть дихати й теплокровні тварини, які так само потребують для свого життя багато кисню. Адже так?

— Поки що правильно. Далі.

— Я колись бачив і сам робив такі досліди… ще коли хлопчиком був… ми клали в банку з вуглекислотою мишу й таргана. Миша вмирала, а тарган жив. Він робився трохи млявішим, але все-таки жив і не вмирав. Вони, ці комахи, можуть жити в повітрі, де забагато вуглекислоти для миші або якоїсь ще тварини.

— Хм… Ну, закінчуй.

— От я й думаю, що зайвина вуглекислоти в повітрі Венери не давала вільно розвиватись тваринам взагалі, крім багатоніжок і до них подібних. Ці істоти, навпаки, розвивались, пристосовувались добре… як ота підземна потвора пристосувалась до інфрарадію. Комахи плодились, жерли одна одну. Частина, сильніші, зростала. Ну, от вони й набули таких розмірів. А, може, їм таке вуглекислотне повітря навіть корисне? Ми ж цього не знаємо… Ну, от і все!

Тепер, згарячу висловивши свій погляд, Василь раптом зніяковів: а що, коли він заплутався і наговорив нісенітниць?.. Але Сокіл сказав:

— Знаєте, Борисе, хлопець правильно міркує. Адже інших пояснень цього дивного явища в нас немає. І, як гіпотезу, я погоджуюся прийняти цю дотепну думку нашого молодого дослідника.

Гуро засміявся:

— Приймайте, приймайте, Вадиме. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому — більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію, — в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..

Але Василь, зніяковілий, вже сховався під ковдрою.

• Предыдущая
• 58/127
• Следующая