Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 53

• Предыдущая
• 53/127
• Следующая

Тепер він бачив виразно ці істоти. Вони були здебільшого напівпрозорі. Блискуча зморшкувата плівка одягала їх. Не було в них нічого: ні голів, ні кінцівок, навіть рота. Вони вільно лежали одна на одній, мов купка великих пухирів. Але вони не лежали нерухомо, вони весь час обмінювалися місцями, вони ковзалися одна по одній. Мабуть, саме так вони й пересувалися по плато.

Здалеку ці купки здавалися невеличкими. А тепер Гуро бачив, що найменша з них була йому по плече. Відстань між окремими купами то збільшувалась, то зменшувалась, і лишалися тільки вузькі проходи між ними. Треба було пробігати цими проходами в той час, коли купи дивних істот відсувались убік і трохи поширювали їх.

Гуро швидко біг повз ті купи, щосекунди змінюючи напрям руху, шукаючи вільний шлях. Одного разу він не розрахував — і велика купа рожевих куль насунула на нього.

— Ти дивись! — здивовано вигукнув мисливець і відстрибнув.

Істоти зовсім не були такими легкими, як здавалося. Навпаки, вони мали неабияку вагу. Вони були мов наповнені водою, такі важкі. І відштовхнути від себе таку купу не зміг би навіть найміцніший силач.

На щастя, купа рожевих куль тільки штовхнула Гуро. Мисливець відстрибнув убік і побіг далі. Але він помітив, що купи дивних істот почали рухатися швидше. Вони перекидалися, вони повзли в різні боки, вони, здавалося, шукали щось. Проходи між ними стали небезпечними.

Іншим часом Гуро охоче спинився б, відійшов осторонь, і з інтересом спостерігав би це казкове видовище. Дивні, істоти були немов чимсь знервовані. Їх забарвлення змінювалось, переходячи з одного блідого кольору в інший. Вони метушились, швидко перекидались, стикались. Ось кілька куп з’єднались в одну велику, широку й нетривку. За півхвилини величезна купа знову розпалась на окремі, менші.

Але мисливець не мав часу спостерігати, його більше непокоїло те, що тепер стало важче протискуватись між купами цих істот. Кожна з тих куп ніби чекала його наближення щоб перекинутись на Гуро всією вагою. Два чи три рази Борис ледве уникнув цього, купи перекинулись з чверть метра, — позаду нього.

«Здається, ролі змінилися. Тепер вже не я мисливець, а це чортовиння полює на мене», — подумав Гуро, криво всміхаючись.

Він не помилявся. Дивні істоти немов чули його наближення, купи їх намагалися перетяти, загородити йому шлях. Вони посувались до людини звідусіль, вони рухались швидше й швидше. Щойно мисливець знаходив просвіт і кидався в, нього, як прохід зникав: назустріч Гуро котилися, перекидалися дивні кулі й циліндри. Він відстрибував убік, до іншого проходу; але враз закривався і цей прохід — і знову Гуро бачив химерні кулі й циліндри, які насувалися на нього суцільною рухливою стіною.

Гуро на мить спинився. Це ставало загрозливим. Ось уже добрих чверть години він витратив на цю біганину, майже не подолавши нічого з тієї відстані, яка віддаляла його від лісу.

Що робити? Стріляти? Але їх усіх не перестріляєш. Рубати кинджалом? Теж марна річ. Кулі й циліндри насувалися, котилися хвилями, вони ось-ось задушать його, і він не встигне й поворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатами? Але за поясом Гуро були лише дві гранати. І розлучатися з цією єдиною справжньою зброєю Гуро не хотів.

Відстань між ним і передньою частиною великої рухливої хвилі дивних істот зменшилась. Стояти на місці не можна було. Мисливець відстрибнув убік, але й звідти котилися назустріч йому кулі й циліндри. Куди тікати? Вже не залишилося жодного проходу.

І враз найближча велика рухома купа розсипалась. Синюваті кулі покотилися по траві під ноги Гуро. Ще, ще… Вони котилися швидко, вони штовхали його з усіх боків. Зблідлий, спітнілий Гуро, стиснувши зуби, відбивався ногами, розбиваючи найближчі кулі. Вони репалися з тріском, укриваючи траву й ноги мисливця в’язким холодцем, що ним були наповнені їхні блискучі зморшкуваті оболонки. За кілька секунд лютої боротьби ноги мисливця посковзнулися на слизькій, вкритій тим холодцем траві. Змахнувши в повітрі руками, Гуро впав.

Десятки, сотні важких і м’яких куль і циліндрів покотились на нього згори. Він рвав їхні оболонки руками, шматував кинджалом. Він був увесь залитий тим в’язким холодцем, що заважав рухатись, він знищував кулі й циліндри десятками, — але на нього напосідали нові й нові сотні. Дальша боротьба ставала безглуздою. Гуро на хвилинку спинився і, не пручаючись, простягся на слизькій траві. Чого їм треба? Що вони можуть зробити з ним? Зжерти?.. Ні, він — непридатна їжа для цих істот. Що ж тоді?

Тимчасом тіло мисливця стискалось під величезною вагою сотень вібруючих куль і циліндрів. Він майже не міг ворушитись. Не варт було й думати про те, щоб продертися попід істотами, плазуючи по траві. Товстий шар їх на тілі мисливця дедалі збільшувався, важчав. Стало важко дихати.

«Вони задушать мене так!» — з одчаєм подумав Гуро.

Крізь скафандр він відчув холод. Істоти були холодні, як лід. Вони гнітили важче й важче.

«Задушать!..»

І раптом нова думка прорізала мозок Гуро. Хвилина загрозливої небезпеки, як завжди, прояснила розум. Немов десь близько-близько біля себе почув він голос Миколи Петровича. Так, так, це було ще на Землі, коли Риндін пояснював Гуро всі деталі апаратів у ракеті. Дійшла черга до скафандрів. Микола Петрович показував:

— Скафандри мають своє власне обігрівання. Поверніть рукоятку. Цим ви пускаєте струм у металеву сітку, що призначена захищати гумову тканину від механічних пошкоджень. Вона нагрівається і рівномірно зогріває ваше тіло. Але — звертаю вашу увагу! — це не можна робити довго, не можна давати сильний струм. Бо сітка легко може перегрітися і тоді вона пошкодить гуму. Отже, не повертайте рукоятку до краю, будьте обережні!..

Рука Гуро, зробивши велике зусилля, дотяглась до шолома, намацала там маленьку рукоятку і повернула її до кінця. Майже зразу рівномірне тепло обгорнуло все тіло мисливця. Скафандр помітно нагрівався. Ось уже стало жаркувато. На чолі Гуро виступив піт.

«Все одно як лазня, — крізь силу посміхнувся він. — Побачимо, як реагуватимуть на це мої вороги…»

Скафандр розігрівався, як електрична пічка. Раптом Гуро відчув міцний поштовх. Ще, ще… Кулі й циліндри енергійно рухались, вони штовхали його без упину чи, може, відштовхувалися від нього…

Найбільше припікало руки. Цілком зрозуміло: тканина на рукавичках була значно тоншою, вона легше пропускала тепло.

«Обпечуся…» — подумав Гуро, ворушачи пальцями в рукавичках. І ось він відчув, що руки його рухаються майже вільно.

У вікнах шолома стало світліше. Так, так, кулі й циліндри відкотилися від нього. Вони не витримали. Розжарена металева сітка зробила своє діло. Ось на траві лежить кілька істот: вони здригаються, вони вже не рухаються так, як раніше. На них помітно плями опіків.

Гуро був врятований. Дивні істоти відступили. Вони відкочуються від нього, вони бояться.

Гуро повернув рукоятку назад. Він ледве дихав, він обливався потом. Але відпочивати часу не було. Швидкою ходою мисливець пішов через плато. Добре, що ці істоти не пошкодили рамки на шоломі… Ось він, голос Василя:

— Перевіряйте, перевіряйте напрям, товаришу Гуро…

Швидше, швидше з цього небезпечного плато! До лісу було вже недалеко, коли Гуро почув за собою легкий шум. Він швидко озирнувся.

Сотні й тисячі тих самих дивних істот, наздоганяючи його, котилися слідом. Вони немов аж підстрибували, вони поспішали за мисливцем.

Хутким поглядом Гуро зміряв відстань до лісу, до хвилі істот. Ні, він не встигне добігти до дерева!.. А ще раз борюкатися з цими живими купами — ні! Гаразд, він спинить їх. Поки що треба виграти відстань.

Гуро побіг до лісу. Ось уже між ним і найближчими деревами залишилося метрів двадцять. А холодцювата хвиля вже майже наздогнала його. Стоп! Не можна припустити, щоб вони знову збили його з ніг.

Мисливець обернувся назад. Кулі й циліндри не тільки мчали просто на нього. Частина їх заходила з флангів, ліворуч і праворуч, утворюючи широке півколо.

• Предыдущая
• 53/127
• Следующая