Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 51

• Предыдущая
• 51/127
• Следующая

Це був голос Василя, він лунав, ніби хлопець був зовсім близько, поряд:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило ввімкнути й настроїти потужний радіопередавач, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

«Ні, це не мариться. Це справді говорить Василь!»

— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтесь, повертайтесь повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрям, коли мій голос буде якнайгучнішим, і ідіть на нього, щоб він весь час звучав рівно й гучно. Це буде той самий напрям, яким вам треба повертатись додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрям. Не забувайте, що треба йти вперед лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, ми сподіваємось, що ви чуєте нас. Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте…

Таким самим стурбованим голосом Василь продовжував говорити весь час, викликаючи Гуро і не знаючи, чи чує мисливець його, чи ні…

Гуро випростався. Знервованості його мов і не було. Він навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатись. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрям!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятуєш мисливця!

— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрям. Поспішайте, бо ми дуже турбуємось за вас, хоча й певні, що ви врятувались…

— Вперед! Здається, все так як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі замикались щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, папороть чіплялась за ноги, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед.

Він поспішав. Уся увага його була скерована на голос Василя.

І тільки раз він спинився на півхвилини, побачивши того самого синьо-червоного метелика, який вже раз підлітав до нього. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потів сів на лист папороті, і Гуро подумав:

«Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму довго».

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.

Ліс здавався нескінченним; та хіба не був він таким і насправді? В цьому Гуро пересвідчився ще тоді, коли летів у пазурах велетенської бабки. Але тоді цей величезний, неосяжний ліс був для мисливця просто об’єктом для спостережень. Тепер ліс обернувся на хитрого, підступного ворога, що насунув на Гуро враз з усіх боків. Ліс дивився на мисливця тисячами очей своїх невидимих мешканців, ліс був переповнений несподіванками й таємницями, які чигали на людину на кожному кроці, перетинали їй шлях, заважали, затримували.

Самі великі дерева, увінчані буйними зеленими шапками листя, мало заважали Гуро. Він вільно обминав їх, весь час перевіряючи напрям, в якому лунав голос Василя. Але частенько ліс улаштовував перед мисливцем справжні загорожі.

Цупкі повзучі рослини переплітались складним мереживом, зітканим із живих міцних канатів. Ці канати звисали з великих дерев, перекидались з одного на одне. Такі перепони тяглись по сотні метрів, утворюючи суцільну непролазну стіну. Обходити їх було б надто довго, і мисливцеві доводилось шукати заховані під великим грубим листям отвори, тонші рослини розрубувати своїм кинджалом, щоб через десять-п’ятнадцять хвилин опинитись перед новою загорожею, ще щільнішою, ще вищою.

Нерівна місцевість, перерізана ярами, перетята горбами, то вела Гуро вгору, де, здавалося, під самими хмарами вільно зростали прекрасні пальми і кипариси, то зводила його вниз, до густих заростей папороті, грузьких трясовин, що засмоктували ноги, наче взували враз мандрівника в свинцеві чоботи.

Але траплялись і легкі ділянки, де Гуро швидко посувався вперед, наспівуючи навіть якусь нікому невідому мелодію.

Вже не раз Гуро радів з того, що цю важку подорож він відбуває у скафандрі. Тільки це врятувало його в багатьох випадках і дозволяло йому йти без затримки, не звертаючи уваги на безліч перепон.

Вперше він зрозумів це, вибираючись з драглистої низини, нещадно ламаючи ситу велику папороть і викараскуючись угору схилом глибокого яру. Щось несподівано майнуло перед його очима в’юнкою яскраво-зеленою стрічкою, впало йому на ногу, обкрутилось круг неї і спинило його.

Гуро похолонув: це була здоровенна зелена гадюка. Роздратована мисливцем, що сполохав її, гадюка обвилася круг його ноги. Вона звивалась і сичала, намагаючись вкусити, її довгі вигнуті зуби впиналися в тканину скафандра, змочуючи його отруйною рідиною.

«Якщо прокусить скафандр, то вже ніщо не врятує!» — подумав Гуро, націляючись у гадюку кинджалом. Але в ту ж мить він згадав про металеву сітку, яка захищала від ушкоджень гумову тканину скафандра. Це заспокоїло його. Ніякі гадючі зуби неспроможні прокусити металеву сітку. Гуро був певний цього. Поклавши кинджал у ножни, він спокійно схопив гадюку рукою впоперек тіла, віддер її від ноги, перехопив ближче до хвоста. Розмахнувся нею в повітрі й розтрощив плескату голову об стовбур дерева.

Вдруге він оцінив скафандр, коли шлях йому перетяло довге, хоч і неглибоке озерце. В ньому буяло життя. Дивні тварини заселяли його, вони вистрибували з каламутної мулкої води навздогін одна одній, поринали назад у воду, хлюпалися в ній. Хіба що неспокійна фантазія якогось примхливого художника здатна була б вигадати такі форми, такі неймовірні риси й сполучення властивостей, які бачив перед собою здивований Гуро. Ось поплив великий чорний жук, за ним тягнеться довгий жовтуватий хвіст із сегментів. Хвіст, загрозливо піднятий вгору, закінчується гострим кривим жалом, як у скорпіона, і так само, як у скорпіона, загрожуючи, напружено звивається в повітрі.

Ось зелена жаба завбільшки з людську голову. Але, замість широкого жаб’ячого рота, в неї твердий дзьоб між великими круглими очима. І це робить жабу схожою на сову… Ось вона дзьобнула якусь тварину, що пливла повз неї, розтерла твердим дзьобом і проковтнула. У її широко розтуленому дзьобі вражений Гуро помітив гострі й нерівні зуби.

Коричнева гадюка з маленькими ніжками й високим гребінцем, звиваючись, вистрибнула на поверхню, скинулася в повітрі й стрілою впала на зелену жабу із совиним дзьобом. Вона обвила її широку шию і тієї ж секунди вжалила в спину. Жаба з зойком перекинулась на спину, дриґаючи лапами. Вона була ще жива, коли коричнева гадюка вже почала її жерти.

Гуро на хвилину навіть забув, що він не має часу на спостереження. Він застиг на березі озерця і дивився на цю боротьбу, на це буяюче й жорстоке життя.

Але зразу ж схаменувся: треба було йти. Як бути? Обходити довкола — надто довго, це забере принаймні з півгодини. Іти просто через озерце? А всі ці тварини, що можуть напасти на нього, як ота гадюка?..

«Хай спробують!»

І, взявши в праву руку пістолет, а в ліву фотоапарат, Гуро сміливо ступнув у воду. Грузьке дно, вкрите мулом і рештками рослин, не дозволяло йти швидко. Потворні химерні тварини вистрибували з води перед ним, сичали на нього, загрожували своїми жалами й зубами, але жодна не насмілилася напасти.

Вода підіймалась вище й вище. Ось вона вже доходить до живота, ось уже до грудей. Гуро йшов обережно, щоразу намацуючи ногою місце, куди ступнути. І враз він відчув, як щось затримало його. Ніби чиясь рука вхопила його ліву ногу й не пускала далі. Посуватись уперед можна було лише на превелику силу. На щастя, другий берег був уже близько.

• Предыдущая
• 51/127
• Следующая