Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/127
• Следующая

Крім того, і Василеві доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович саме на нього поклав обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все: кожну рослину, кожну тварину. Треба було зафіксувати справжній вигляд кожного живого представника флори чи фауни Венери.

Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, провадив метеорологічні і кліматичні спостереження. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилась у перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.

— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ кількістю опадів перебільшує майже вдвоє всі річні земні максимуми, його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки про породи міжгір’я.

Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали цілі шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!

Тиждень тому Микола Петрович під час вечері якось сказав:

— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої експедиції. Це просто нечемно з його боку.

Ця промова була вкрита оплесками.

Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?

Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня, навіть Сокіл, що не дуже полюбляв зброю, виходив з корабля тільки захопивши з собою великий автоматичний пістолет з розривними кулями.

Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, до його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.

Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.

Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому:

— Вадиме, я пішов до складів. А Гуро й Василь мусять незабаром повернутися з печери. Ви поки що залишаєтесь тут один. Майте це на увазі.

Сокіл обернувся до академіка і красномовно показав на, свій заряджений пістолет:

— Будьте спокійні!

Микола Петрович пішов. Люк зачинився за ним. Сокіл повернувся до роботи. Сьогодні, здавалося, геолог майже зовсім спіймав «за хвіст» таємниче ультразолото. Воно було зовсім близько, воно мусило бути просто за кілька кроків від шукача. Жилка породи-супутника вказувала прямо на велику кам’яну брилу, що звисала на схилі урвища. Ультразолото мусило бути десь під брилою, Сокіл був певний цього.

Сокіл замислився. Звісно, найлегше було б висадити в повітря цілу брилу. Правда, осколки від неї легко могли б ушкодити стінки ракети. Висаджувати брилу окремими шматками? Надто довго, та й невідомо, на якій саме глибині ховається під нею загадковий елемент.

Зітхнувши, Сокіл знов узявся за кирку. Цілком можливо, що самородки ультразолота знайдуться десь тут, біля підніжжя брили. А що ультразолото мусить траплятися саме у вигляді самородків, Сокіл був теж певний. Про це говорив йому весь досвід бувальця-геолога.

Він устиг зробити всього кілька ударів киркою, як відчув якусь неприємність. Щось зв’язувало йому рухи, йому здавалося, що позаду нього хтось стоїть і пильно, настирливо дивиться йому в спину. Сокіл сказав роздратовано:

— Що то за звичка — прийти й стояти мовчки?

І відразу в нього майнула думка: щось надто швидко повернулися товариші з печери! А що на його слова не було жодної відповіді, то Сокіл нетерпляче озирнувся — і закам’янів.

Дивна, жахлива потвора наближалась до нього. Сокіл мимоволі відсахнувся і обперся спиною об брилу. На нього дивилися холодні прозорі очі, що вліплені були в коричневий панцир голови. З боків потвори повільно звивалися довгі жовті щупальці. Велетенські щелепи, схожі на криві гострі шаблі, готові були схопити й розірвати надвоє свою жертву.

Сокіл здригнувся: йому здалось, що це той самий немовби дракон, про якого розповідав Василь, коли вони щойно опритомніли після падіння на Венеру.

Так, ніде й ніколи палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду подібної тварини. Проте хіба всі інші потвори, до велетенського павука включно, були відомі палеонтології?

Звідки він узявся тут, цей дракон? Напрям його руху розкривав цю загадку. Очевидно, він плазував з хащів, чимось зацікавившись у міжгір’ї. Плазував безшумно, як справжній хижак.

На добрий десяток метрів за потворою тяглося її тіло, як у химерної гадюки. Але гадюка не має ніг. А тут на тілі, складеному з багатьох сегментів, звивалося безліч ніг. Тіло тварини повільно посувалося, вуса звивалися в повітрі, і щелепи немов націлювалися, розтулюючись ширше й ширше.

Нарешті Сокіл зрозумів, що це за потвора. Закляклими пальцями, відстібаючи кришку кобури, де був у нього автоматичний пістолет, геолог прошепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра!..

Так, це була велетенська багатоніжка, одне з найотруйніших створінь, що вбиває жертву з одного укусу. Так ось яку потвору бачив Рижко двічі з вікна ракети, ось який дракон зазирав тоді ввечері до них!..

Сколопендра посувалася до Сокола. Вона не поспішала, але й не змінювала напряму. Здавалося, що її широко розкрита паща весь час націлюється, щоб певніше схопити людину. Сокіл, нарешті, вихопив пістолет.

Зіпершись спиною об брилу, що позбавляла його можливості відступу, він спробував націлитися просто в голову страховища. Але ніколи в житті не був він пристойним стрільцем, ніколи не захоплювався стрілянням, і навіть постійні нагадування Гуро не впливали на нього. Особливо не годився він у стрільці тепер, коли заважало хвилювання, і дуло пістолета танцювало перед його очима.

Сокіл схопив праву руку лівою, щоб спинити її тремтіння. Але не допомагало й це. Тоді він, не цілячись, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що автоматична зброя стріляє безупинно, як кулемет, випускаючи кулі одну за одною, коли натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї. Сокіл опам’ятався лише тоді, коли пістолет перестав стріляти.

«Що я наробив… більше ж немає зарядів!» — з одчаєм подумав Сокіл. Пістолет в його руці був тепер нікчемною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Нема куди тікати. Велика брила перетинала шлях. Вона з трьох боків замкнула Сокола своєю вигнутою кам’яною поверхнею. Тільки внизу залишалася вузька щілина, куди можна було залізти сховатися. Та хіба не знайдуть його й там гострі щелепи сколопендри?..

Потвора поволі наближалась. Її довге блискуче тіло звивалось, ним немов проходили плавкі хвилі, що підіймали по черзі сегменти від далекого хвоста, який закінчувався двома гострими відростками, до широкої плескатої голови із страшними щелепами. Очі не відривалися від людини, вони стежили за нею, немов намагалися загіпнотизувати її. Так діє удав на свою жертву.

Сокіл щільніше притиснувся до заглибини брили, намагаючись врости в неї. Він почув, як треться метал його шолома об камінь. І водночас він виразно почув, як із скреготом клацнули щелепи потвори метрів за два від нього.

• Предыдущая
• 47/127
• Следующая