Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 42

• Предыдущая
• 42/127
• Следующая

— Ну, Василю, тримайся! — почув Рижко його голос.

Мисливець змахнув рукою і в ту ж мить сховався за виступом, бо голова страховища вже наближалася до нього. Велика сіра хмара диму, прорізана вогненними язиками, вкрила потвору. Лютий рев відразу зник, немов розчинившись у громоподібному вибухові. Згори посипалось каміння, струшене хвилею повітря, яка штовхнула й Василя.

Гуро знову сів на виступ і придивлявся.

Велетенський тулуб потвори важко осідав униз. Лапи конвульсійно сіпались. Два довгі відростки на кінці тулуба стулялися і знов розходилися, як гігантські ножиці. Ось тулуб осів зовсім і завмер. Хмара диму розходилась клубами під стелею, розпливаючись у повітрі і осідаючи на стелю й стіни.

— Бачив, як ставиться крапка? — спитав Гуро.

Так, Василь добре бачив. Там, де досі була грізна панцирна голова страховища, де клацали щелепи, ворушилися довгі вуса, — тепер стирчали окремі шматки хітинового панцира, якісь жили, шматки м’яса. Граната зробила своє.

— Рушаймо тепер, юначе, — почувся знов голос Гуро. — Там, у ракеті, дуже турбуються за тебе. Як би тебе перетягти сюди, до мене?.. А, ось… Стривай, стривай.

Мисливець зручніше влаштувався на виступі і розгорнув моток тонкої шворки, що перекинутий був через його плече. Він поглянув туди, де був Василь, і крутнув мотком у повітрі.

— Тримай! — вигукнув він.

Моток шворки, розкручуючись у повітрі, полетів до Василя. Другий кінець був у руках Гуро.

— Так, — промовив мисливець, побачивши, що Василь спіймав шворку. — Тепер обв’яжи себе. Та якомога міцніше, щоб не розв’язалося. До речі, оті тваринки, що верещать унизу, вони не завадять тобі?

Старанно обв’язуючи себе, Василь поглянув на середину печери.

— Здається, ні, — відповів він, — вони як ведмежата, тільки дуже великі.

Впираючись гвинтівкою, він рушив уперед. Спритні руки Гуро підтягали в той же час шворку, що з’єднувала обох. Раптом Василь спинився:

— Товаришу Гуро, чи помітили ви, як відповідають нам ці дивні камінці? Як тільки скажеш щось, вони світяться. Та ви вимкніть ваш прожектор, буде яскравіше.

— Насамперед бачу, що ти зовсім уже став на ноги, — відповів Гуро. — Навіть розмовляєш про сторонні речі. Ну що ж, непогано. Ану, що з тими камінцями?

Він вимкнув прожектор. Блакитнувата півтемрява наповнювала печеру.

— Дивіться! — вигукнув Василь.

Мов відповідаючи йому, камінці по всіх стінах засяяли блакитним сяйвом. Воно переливалося, воно хвилями пропливало по стінах.

— Так, цікаво, — мовив Гуро задумливо. — Мабуть, світло прожектора не давало мені помітити це раніше. — І в ту ж саму мить камінці пролили нову хвилю світла, що починалася ближче до Гуро і прокотилася вздовж стін печери до Василя.

— Ну, годі розважатися, — наказав Гуро. — Іди, хлопчику, швидше.

Василь повільно вибирав шлях між брилами ґрунту і камінням, що ним усіяна була печера. Він наближався до дивних, подібних до ведмежат тварин. Мабуть, і вони побачили його, бо скавучання подужчало. Василь пильно подивився вперед і махнув гвинтівкою.

Злякавшись, штовхаючи одна одну, тварини поплазували вбік, звільняючи шлях Рижкові.

— Так, так, хлопчику, жени їх, — пролунав голос Гуро. — А от далі тобі буде важче. — Справді, дальший шлях загороджувало велетенське тіло страшної потвори. Воно все ще здригалося, все ще корчилося.

Василь розгублено спинився. Але Гуро знайшов вихід:

— Забудь, хлопчику, що це потвора. Вона не може тобі пошкодити. Звісно, не треба потрапляти під її лапи. Лізь на неї, а я підтягатиму тебе за шворку.

Нічого іншого не залишалося. Тіло потвори утворювало крутий схил від виступу, на якому стояв Гуро, до дна печери. Василь не вагався більше. Зціпивши зуби, він стрибнув на м’яке волохате тіло страховища. Воно здригнулося під його ногами. Василь відчув, що це тіло все ще живе, що життя не покинуло його цілком. Воно звивалося, немов намагалося скинути хлопця з себе.

Міцна шворка владно підтягла Василя вгору, полегшуючи йому путь. Ноги плуталися в кошлатій шерсті, що вкривала потвору. А це огидне тремтіння велетенського тіла! Василь відчув, як підгиналися в нього ноги. Він похитнувся.

— Сміливіше, хлопчику, — підбадьорював Гуро, що уважно стежив з гори за кожним кроком Василя, — Пам’ятай, що тобі залишилося вже небагато.

Ще десяток кроків, і Василь опинився під самим виступом. Гуро міцніше обперся ногами об каміння і потяг до себе шворку.

— Чіпляйся за ґрунт, за каміння, хлопчику!

Крутячись у повітрі, Василь наближався до Гуро, який спритними сильними рухами підняв його. Ось ноги Василя торкнулися стіни. Ось руки схопилися за краї виступу.

— Так, так, вилазь, — чув він голос Гуро.

Через хвилину Василь сидів поруч на кам’яному виступі і міцно потискував руку мисливця. Василь був дуже вдячний своєму рятівникові. Адже без допомоги Гуро він давно був би вже мертвий… Проте, дивлячись в енергійне, мужнє, мов виточене з каменя, обличчя мисливця, Василь відчував, що слова подяки не потрібні. Тому він лише потиснув руку Гуро, і в цей потиск намагався вкласти всі свої почуття. Але ось він, соромлячись, відвернув голову: йому здалося, що на очах його виступили сльози.

Гуро поклав руку на плече юнака.

— Нічого, нічого, хлопчику. Так іноді буває, що після гострих переживань нерви людини не витримують. Тобі треба відпочити. Але як ти сюди потрапив?

Василь стисло розповів про все. Гуро мовчки слухав, похитуючи за звичкою головою. Очі його неуважно стежили за камінцями в стінах і в стелі печери, що весь час займалися блакитним сяйвом, світилися, згасали в паузах розповіді Василя і знов розливали з себе світло, особливо яскраве тоді, коли Василь підвищував голос.

— Це, — сказав, нарешті, мисливець, — серйозна пригода. Звісно, все це сталося тому, що ти забув про свій передавач. Коли б ти відразу сповістив нас по радіо, що впав у яму, — хіба б ми не витягли тебе?.. До речі, ось він, твій передавач, — показав він собі за спину. — Пізнаєш?

— Де ж ви його знайшли? — здивувався Василь.

— Біля того підземного ходу, що ним я пішов. І взяв із собою, щоб тримати зв’язок з ракетою.

— Однаково ви не дістанете відповіді. Адже передавач ракети зіпсований, — зауважив Василь.

— Зіпсований, але не цілком. Він може подавати імпульси, що ми їх з тобою будемо чути, як коротке різке рипіння. Я так і умовився з Соколом, що він відповідатиме мені такими імпульсами на кожне моє повідомлення. Як бачиш, все-таки зв’язок, — усміхнувся Гуро.

— Звичайно, — радісно погодився Василь.

Гуро ввімкнув радіоапарат і голосно, чітко мовив:

— Товариші! Спішу порадувати вас. Ось, поряд зі мною Василь, живий і здоровісінький. Усе гаразд. Вирушаємо додому. Сокіл, прошу ствердити, що ви мене почули. Чекаю.

Обидва — і Гуро, і Василь — напружено чекали відповіді, умовних сигналів. Минали хвилини… Тиша. Не було чути жодного сигналу. Василь розгублено глянув на Гуро:

— Може, вони не чують?

— Не може бути, — різко відповів Гуро. — Виходячи з ракети, я сам ввімкнув приймач і гучномовець. Кожне моє слово лунає там, у центральній каюті. Ану, скажу ще раз.

Він так само чітко вимовив те саме, що й раніше.

І знов минали хвилини. Передавач ракети мовчав.

— Що там скоїлося з товаришами, як ви думаєте?

Мисливець мовчки дозарядив магазин гвинтівки: одним з його звичайних правил було, рушаючи в дорогу, мати в гвинтівці повний запас зарядів. Потім він ще раз ввімкнув передавач, сказав кілька слів у мікрофон і прислухався. Тиша… ледве чутне потріскування атмосферних розрядів було йому відповіддю.

Гуро вимкнув передавач, поклав руку на плече Василя і серйозно подивився на нього.

— Хлопчику мій, — сказав він схвильованим голосом. — Хлопчику мій, я ще нічого не знаю. Коли я виходив з ракети, Микола Петрович і Вадим були в каюті. Я певен, що всередині ракети їй ніщо не загрожує. Виходити вони теж ніби не збирались. Але, якщо передавач корабля не відповідає, це значить…

• Предыдущая
• 42/127
• Следующая