Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 37

• Предыдущая
• 37/127
• Следующая

Дивний спокій огорнув Василя. Зникло хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку не можна чекати нізвідки. Ну, що ж! Життя він продасть недешево.

Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, доки потвора далеко від нього. Треба заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.

Потвора посувалася. Здавалось, вона починала відчувати наближення до чужої істоти. Вуса її ворушились ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. А щелепи… Вони весь час рухались, немов силкувались щось схопити, розчавити, розтерти на порох.

«Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!»

Василь прицілився ще уважніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими її очима. Юнак розраховував: коли йому пощастить влучити в голову тварини, буде найкраще. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль… А тоді…

Потвора наближалася — її віддаляло від юнака всього метрів з п’ятнадцять. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.

— Стривай, чортяко! — гучно крикнув він.

Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все добре видно.

Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув на спуск. Сухий постріл пролунав раз — і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками каменя.

Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля! Деформована, сплющена, — але це була вона. Значить, куля не пробила голови потвори, вона відскочила від неї… На страховищі — панцир?..

Будь-що-будь! У нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцирі!

Постріл… ще й ще… І щоразу кулі відлітали від потвори, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. А жахлива тварина з грізним ревом посувалась уперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі якихось трьох-чотирьох метрів…

Одна з широких, мов закутих у панцир, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…

Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлитись знову на ворога. Це було надто жахливо — страховище, одягнене в панцир, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!

Василь знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.

І, відповідаючи на нього, неспокійними, тремтячими, сяючими хвилями засвітилося каміння по стінах і скелі печери, освітлюючи нерухому постать людини в скафандрі і піднесену над нею панцировану лапу потвори….

Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся. За кілька кроків виднівся другий отвір. Обидва вони вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але — куди йти? Де шукати Василя?

У розмові з товаришами Гуро намагався втішити їх, вселити в них упевненість в тому, що Василь живий і непошкоджений і перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо — він ховається від якоїсь небезпеки, можливо — він не має сил, щоб повернутися. Так думав Гуро, коли він ще не знайшов на краю провалля Василевого переносного передавача.

Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити про це Риндіну і Соколу, щоб не позбавити їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю яму. Це було ясно. Коли б він не розбився, він почув би, як гукав його Гуро. Коли б він був унизу, навіть непритомний від падіння, — і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно ями прожектором. Куди ж зник юнак?

І знову Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на ракету. Василь упав, на дні ями його немає — лишається припустити, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди — поламані дерева і папороть — кінчилися біля одного з отворів у ґрунті.

Тривожні думки позбавляли мисливця спокою, так потрібного саме тепер. Але Гуро добре володів собою; отже, і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.

Передавача він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід менш глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникли не тут, а біля другого — ширшого. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?

Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:

— Василю! Де ти? Відгукнися!..

Але, як і весь час перед тим, він не дістав відповіді. Сліпучо-яскравий промінь прожектора забігав по стінках у темряві провалля. Ні, там нічого не видно. Проте гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні провалля — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?

Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин: дванадцять — в основних резервуарах і шість — у запасному. Три ручні гранати на поясі — це добра зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, який дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!

— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, ввімкнувши мікрофон передавача.

Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у провалля.

Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, а тут яскравий промінь прожектора відбивався від стін, від каміння, що виступало з ґрунту, і освітлював все так добре, що Гуро навіть зменшив силу його світла.

Підземний хід не йшов на велику глибину. Мабуть, він тягся весь час не більше як метрів з п’ять від поверхні. Про це свідчив і пухкий вогкий ґрунт, і численне коріння дерев, що звисало із стін.

Даремно Гуро шукав сліди юнака. Їх тут не було: на ґрунті коридора безконечно тяглися широкі сліди чогось подібного до величезної мітли, що замела всі сліди.

«Безперечно, нора якоїсь тварини, — подумав Гуро. — Добре, якщо хід не матиме розгалужень, бо інакше я не знатиму, куди йти».

Він ішов швидко, але не кваплячись. Так ходить людина, що звикла багато ходити, не витрачаючи ні крихітки енергії марно. Коли б зараз хтось спробував іти поруч з мисливцем, то скоро відстав би. Але спокійний крок Гуро дозволяв йому добре роздивитися й помітити всі дрібнички, що, безумовно, лишилися б поза увагою іншої людини, йому стали в пригоді звички досвідченого мандрівника і мисливця.

Ось Гуро на хвилинку зупинився і підійшов до великого кореня, що звисав, мов обірваний, із стіни. Він похитав головою і мовив сам до себе.

— Таку тваринку я зовсім не бажав би здибати…

Досвідчене око мисливця зробило висновки з слідів, що виднілися на перегризеному корені. Невідома тварина не точила грубий корінь, вона просто перекусила, перервала його. Так рвати дерево могли лише щелепи велетня.

Через хвилину Гуро спинився перед кількома дивними камінцями, що стирчали з ґрунту біля стін. Він аж присів, уважно розглядаючи їх. Потім вимкнув прожектор на грудях і присвиснув від здивовання.

— Оце так світляки… Цікаво, цікаво!..

Але час не ждав. І, ввімкнувши знов прожектор, Гуро рушив далі.

Його пильне вухо насторожено ловило найтихші звуки. Проте мікрофон на шоломі не міг впіймати нічого, крім легкого шуму кроків самого Гуро.

• Предыдущая
• 37/127
• Следующая