Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/127
• Следующая

— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.

Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалась. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це сигнали небезпеки… Так, нічого іншого не може бути. Це — сигнали. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилось?

— Униз, за мною! — скомандував Гуро і кинувся бігти.

Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху соковите листя папороті, ледве помічаючи купки гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.

Залишившись в ракеті, Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, жвавий юнак іноді, починаючи говорити, забував вмикати передавач. А бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і вмикав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів хвилювання юнака і не гнівався.

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелю. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від незвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все бачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя — юність!.. Час, коли все здається зовсім не таким, як пізніше, коли людина стає цілком зрілою і, особливо, коли вона починає старіти.

У Миколи Петровича боліла голова. Різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, дався взнаки.

Риндін поправив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві, і все буде гаразд. Що ж його робити, поки Василь знову розповідатиме по радіо про все побачене?

Найбільше турбував Миколу Петровича аналіз складу повітря на Венері. Чи не трапилося все-таки якої-небудь помилки з цим аналізом? Адже п’ятнадцять процентів вуглекислоти — це така важлива обставина, яка може дуже й дуже ускладнити всю роботу мандрівників. Ось чому академік особисто заходився провадити аналіз удруге.

Це відібрало в нього близько півгодини напруженої праці. Закінчивши роботу, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, нічого…

Правда, в повітрі Венери не було якихось особливих домішок, невідомих людині. Ті самі, що й в атмосфері Землі, кисень, вуглекислота, азот, зовсім незначні домішки аргону, неону, криптону. Все це так. Але біда була у вуглекислоті.

Повітря Землі має у своєму складі тільки 0,03 процента вуглекислоти. Три сотих… В повітрі ж Венери, як остаточно встановив Риндін, було 15,5 процента. Неймовірна, нечувана кількість!.. Значить, людина може дихати таким повітрям лише дуже обмежений час. Риндін прикинув у думці: дихаючи повітрям Венери, людина весь час почуватиме нестачу кисню. Це примушуватиме її робити глибокі, майже конвульсійні вдихи й видихи. Так триватиме хвилин із п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому весь цей час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою. З’явиться так звана асфіксія — задушення. Спочатку затуманиться розум, чутливість, згаснуть рефлекси, спиниться дихання і, нарешті, припиниться діяльність серця.

Схиливши голову на руки й неуважно поглядаючи у вікно навігаторської рубки, Риндін думав. Звісно, вийти з ракети без скафандра на кілька хвилин можна. Людина тільки важко дихатиме. Але на довший час виходити без скафандра небезпечно. Значить, всі роботи зовні треба провадити в скафандрах. Це, безумовно, дуже ускладнить розшукування елементів.

Микола Петрович машинально відзначив про себе: Сокіл не помилявся, коли так точно передбачав, що на Венері мусить відбуватись щось подібне до земного юрського періоду. Рослинність Венери майже така сама, яка була на Землі за часів юрського періоду. Щодо тварин — тут справа трохи інша. Скільки відомо геології й палеонтології, на Землі за тих часів не було такої велетенської кількості комах. Проте це, звісно, лише припущення. А може й на Землі було так?..

Цілком можливо, що надмірна кількість вуглекислоти в повітрі Венери позначається й на розвитку тваринного життя. Адже тварини так само дихають. Отже, їхні організми, пристосовуючись до цієї надмірної кількості вуглекислоти, мусили якось змінитися; цілком імовірно, що й самі тварини набули Форм, відмінних від земних. Хіба не доказ цьому та нічна потвора, що заглядала у вікно ракетного корабля?

— Ой! Що це таке?..

Розсуваючи величезні гілки дерев, нещадно ламаючи на своєму шляху зелену папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я плазувало дивне величезне створіння. Передня його коричнева й блискуча частина нагадувала велетенського рака. Довгі тонкі вуса нервово вигиналися, шукаючи чогось у повітрі. Чорні блискучі очі поверталися в усі боки. Вони сиділи у заглибинах твердого панцира, що вкривав голову й усю передню частину потвори. Панцирник з головою рака — ось на що було схоже страховище!

Широкі лапи, як гребінці, ніби намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна у свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такими були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве виднілися з-під довгастого жирного тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурами на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.

Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони:

— Метрів із десять завдовжки, — прошепотів він.

Потвора наближалась. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушились, вигинаючись у повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса відкидалися вбік і знову щось шукали. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху, його вуса потяглися до ракети. Ще мить — і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.

Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископа, і побачив страховище знов. Але не встиг він цього зробити, як сильний поштовх відкинув його назад, у крісло. Раз у раз щось било по хвостовій частині корабля. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло.

І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає у воду.

Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.

Ще кілька секунд — і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?

Викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, Микола Петрович добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Ввімкнуто струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить — два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.

На екрані перископа стало видно, як далеко вже від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік її гладкого тулуба почорнів. Вогонь і розпечений газ з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд — і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.

Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до пульта керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий вгору, а хвіст опущений вниз. Тепер же, навпаки, хвіст був піднятий вгору, а ніс майже зарився в ґрунті. Потвора зрушила ракету з місця.

— Так, — пробубонів Микола Петрович, — цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..

І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх товаришів назад. Два вибухи один за одним — це ж сигнал небезпеки. А коли вони, повертаючись назад, здибають роздратоване чудовисько?.. Проте з ними Борис Гуро, він зуміє захистити і Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.

• Предыдущая
• 33/127
• Следующая